Увечері 25 квітня 1986 року група інженерів почала проводити на 4-му реакторі технічний експеримент, під час якого потужність реактора була знижена на 7 відсотків від норми, а контрольні пристрої — відключені. Робота реактора стала нестабільною і неконтрольованою, а спроба відновити стандартний режим його роботи — запізнілою. Тому і сталися вибухи. Вони були не ядерними, а хімічними — внаслідок перегрівання реактора, а також накопичення великої кількості газів, що з’явилися під час неконтрольованої реакції. Було зруйновано сталеву й свинцеву обшивки реактора, а в повітря здійнялося понад 60 тонн радіоактивних матеріалів.
Лише через три тижні вдалось ізолювати реактор, що продовжував випромінювати радіацію, і цим самим запобігти подальшому забрудненню ґрунту. З території в радіусі 30 кілометрів від місця аварії евакуювали більш ніж 100 тисяч людей. Через традиційну в СРСР секретність від громадян приховували інформацію про дійсні масштаби катастрофи, тож у найбільш постраждалих областях України, Білорусі та Росії в перші дні після аварії не здійснювалося жодних заходів із захисту населення від радіації.
Щоб запобігти подальшим викидам радіоактивних матеріалів, до кінця 1986 року четвертий реактор АЕС накрили спеціальним саркофагом, збудованим руками солдатів та офіцерів Радянської армії.
У 2000 році був зупинений останній з діючих реакторів — третій, і Чорнобильська АЕС повністю припинила роботу. Нині над цим реактором споруджується нове укриття, яке має надійно убезпечити від проникнення в атмосферу радіації. Як мінімум на 100 років. За цей час учені сподіваються розробити механізм вилучення з його черева ядерного палива і захоронити у спеціальному сховищі.
СЕРЕД ТИХ, ХТО ПЕРШИМ ВСТУПИВ У ДВОБІЙ З АТОМНИМ МОНСТРОМ, БУЛИ І ПРАЦІВНИКИ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ СТАНЦІЇ
В’ячеслав Бражник — один із них. Працюючи машиністом-обхідником турбінного устаткування, В’ячеслав Степанович зарекомендував себе людиною високої честі, готовим завжди прийти на допомогу іншим. Тієї фатальної ночі він добре усвідомлював, чим загрожує перебування в цеху, але не покинув його. Саме він перекрив маслопровід, дренажі на якому були розірвані, і міг статися несанкціонований витік, призвівши до величезної пожежі.
Юрій Вершинін обіймав посаду машиніста-обхідника парового обладнання одного з цехів станції. У ніч з 25 на 26 квітня ніс чергування. Коли сталася аварія і виникло загоряння, яке миттєво переросло в пожежу, він разом зі своїми колегами почав її гасити. За кілька годин вони локалізували вогонь, не давши йому перекинутися на інші блоки станції.
Віктор Дегтяренко виконував обов’язки чергового оператора реакторного цеху станції. Коли після вибуху стався обвал залізобетонних конструкцій, він витягав з-під них своїх колег, пожежних, які прибули на гасіння вогню.
Валерій Ходемчук, Анатолій Шаповалов, Леонід Топтунов, Віктор Проскуряков, Анатолій Ситніков, Валерій Перевозченко та їхні колеги вели бій із невидимим ворогом і ціною власних життів приборкали його, пішовши з життя у розквіті сил: усі вони померли навесні — влітку 1986 року.
Тієї страшної квітневої ночі загинуло 20 працівників Чорнобильської атомної станції. Хтозна, можливо, коли б не вони, наслідки катастрофи були б значно страшнішими. І для України, і для всього світу.
Сергій ЗЯТЬЄВ
