Різне
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
П'ятниця Травень 07, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 17 Жовтень 2014 03:00

Відродження України почнеться з відродження її війська

Rate this item
(0 votes)

По­дії, що від­бу­ли­ся в Кри­му і від­бу­ваю­ть­ся за­раз на схо­ді кра­їни, по­ка­за­ли: Ук­раї­на як дер­жа­ва ви­яви­ла­ся не го­то­вою до від­стою­ван­ня сво­го су­ве­ре­ні­те­ту. Гір­ка, але прав­да, ви­зна­на і на ви­що­му дер­жав­но­му рів­ні.
Чо­му за по­над 20 ро­ків Ук­раї­на так і не ство­ри­ла боє­здат­ної ар­мії, яка б мог­ла да­ти гід­ну від­січ аг­ре­со­ру? Що по­тріб­но зро­би­ти, аби в мак­си­маль­но ко­рот­кі тер­мі­ни від­но­ви­ти її бо­йо­ву спро­мож­ність? Яка мо­дель вій­ська нам най­біль­ше під­хо­дить і яка роль су­спіль­ства в зміц­нен­ні її обо­ро­но­здат­но­сті?
Від­по­віс­ти на ці не­прос­ті за­пи­тан­ня ко­рес­пон­дент «ДУ» по­про­сив ге­не­рал-пол­ков­ни­ка у від­став­ці Ана­то­лія Ло­па­ту — ко­лиш­ньо­го на­чаль­ни­ка Ге­не­раль­но­го шта­бу Зброй­них Сил Ук­раї­ни.

— Ми багато говорили про необхідність мати професійну армію, — зазначає Анатолій Васильович. — І врешті-решт колишній президент видав указ про повний перехід Збройних Сил на комплектування частин та підрозділів військовиками-контрактниками. Хоча й запізно це сталося, але в цьому є свої переваги.


— У чому саме?
— Коли на сході країни розпочалися бойові дії, до військових формувань призвали десятки тисяч громадян, які переважно свого часу відслужили в українському війську. При всіх проблемах і негараздах, характерних для нього, ці люди отримали навички, які допомогли їм нині якомога скоріше стати в стрій.
Щоправда, є й інший варіант, значно кращий: Україна як незалежна держава мала б із перших днів свого існування створювати боєздатне, оснащене кращими зразками озброєнь військо, років десять тому перевівши його на професійні рейки. І тоді, можливо, не було б того, що маємо тепер, адже ще Клаузевіц казав, що «будь-який агресор перед початком війни вивчає, насамперед, спроможність потенційної жертви чинити опір». Усім нам потрібно було затягти паски і витрачати значно більше на армію. Та що вже про це говорити зараз?!
— Ваше ставлення до вступу України в НАТО.
— Цілком позитивне. Більш того, я вважаю, що ми давно, як і Польща, Чехія, інші країни колишнього так званого соцтабору, мали бути повноправним членом Північноатлантичного альянсу. І в тому, що ми не там, уся вина лежить на нашому політичному істеблішменті. Насамперед, тих його представниках, які перебували при владі.
— Кажучи про залучення до військової служби — тією чи іншою мірою — усього чоловічого населення, не боїтеся звинувачень у прагненні поставити в армійський стрій мало не всіх українців?
— Я вже не в тому віці, щоб когось чи чогось боятися. Кожен, хто здатен мислити, адекватно оцінювати те, що відбувається навколо, погодиться зі мною. Звісно, мої думки не є істиною в останній інстанції, але варті того, щоб їх брати до уваги, коли постає питання про національну безпеку держави і шляхи її забезпечення. Зрозумійте: попри дипломатичні кроки та економічні санкції Заходу Путіна у його прагненні «прибрати» до своїх брудних рук побільше української землі здатне зупинити лише українське військо. Все. Крапка. Вся історія людства підтверджує це.
— Тож потрібно призивати до війська не десятки тисяч молодих людей, а сотні тисяч. Де брати кошти на його утримання?
— Ви маєте рацію: величезну армію нам «не потягти». Зважаючи на це, чому б не розглянути такий варіант: тих юнаків, які не служили, залучати до військових зборів терміном на два-три місяці. Замалий строк? Ні, якщо нормально організувати заняття з бойової, вогневої підготовки, то цілком достатньо, щоб молода людина, пройшовши відповідний вишкіл у військовому таборі, мала добре уявлення про зброю, отримала навички вести бойові дії, наприклад, обороняти міста чи села від ворога. Ми ж не збираємося воювати за тридев’ять земель, мусимо бути готові до захисту своєї території. І цього терміну вистачить, щоб чоловік знав, як тримати оборону на блок-посту, окопуватися, поводитися зі стрілецькою зброєю тощо.
Такі збори чоловічому населенню слід проходити хоча б раз на два-три роки. А щоб людину заохотити до сумлінного вивчення військової справи, держава має влаштовувати екзамени з тих дисциплін, які вивчатимуться, і кращих стимулювати. Скажімо, грошовими винагородами, надавати пільги для вступу до вишів. До речі, для військовиків Ізраїлю існують пільги, яких не мають навіть їхні колеги-американці. Чому? Тому що ця країна, її народ знають справжню ціну миру і спокою, тому й готові, як мовиться, віддати останню сорочку тим, хто їм це гарантує. І в нас повинен домінувати такий самий підхід до цієї проблеми.
Військовим всеобучем має бути охоплений і кожен вищий навчальний заклад: студенти теж повинні опановувати військове ремесло.
— А бойовий вишкіл офіцерів і солдатів, які безпосередньо служать і служитимуть у Збройних Силах?
— Знаєте, я прослужив не один рік у колишній Радянській армії. І хоч хто б чи що нині говорив про неї, а бойова підготовка тоді була у великій пошані: не минало і дня, щоб взвод чи рота мотострілецького полку не виїжджала на стрільбище, а танкісти — на директрису, де відпрацьовували різні завдання, які могли виникнути під час реальних бойових дій.
Я не є палким прихильником колишньої радянської влади, але тодішні перші особи СРСР зробили відповідні висновки з трагічного 1941 року, коли Червона армія — з різних причин — виявилася не готовою до захисту країни. Тому бойова готовність Збройних Сил СРСР підтримувалася на високому рівні. Звичайно, були й недоліки, але не вони визначали обличчя війська.
— Якби Ви були президентом України, до яких невідкладних кроків вдалися б, аби мінімізувати вплив Росії на Україну? Маю на увазі, насамперед, військовий.
— На мій погляд, потрібно надійно прикрити східний кордон, який до недавнього часу був «голим»: прикордонники, приміром, несли службу за європейськими стандартами, озброєні гумовими палицями і пістолетами. На контрольно-пропускних пунктах хай так і буде. Але поруч, за кілька сотень метрів, мають бути обладнані фортифікаційні споруди, для особового складу там слід зберігати іншу зброю: кулемети, гранатомети, протитанкові ракетні комплекси, а люди в «зелених кашкетах» мають бути навчені поводженню з цією зброєю.
Потрібно також туди передислокувати чи розгорнути нові військові частини, які б мали на озброєнні танки, ракетні комплекси тощо. Бажано побудувати глибокоешелонну оборону. Для цього потрібні кошти. І великі. А хто сказав, що безпека дешево коштує? Не забувайте, що в цьому разі ми годуватимемо свою рідну українську армію, а не чужу.
Зважаючи на ситуацію, в якій усі ми опинилися, військовий податок, запроваджений Кабінетом Міністрів, було б доцільно зробити безстроковим і навіть збільшити його. Кажучи іншими словами, громадяни України мають сплачувати певні кошти на оборону України, як сплачують до Пенсійного фонду. Причому розмір цього податку має напряму залежати від суми зарплатні, інших доходів. Комусь, можливо, це і не сподобається. У такому разі нехай шукають інше місце постійного проживання: так прийнято у всьому цивілізованому світі. Пересічні пенсіонери, суми пенсій яких коливаються в межах 1200–1500 грн, не повинні, звісно, платити ніякого податку.
Проводячи так звані реформи в армії, влада наламала чимало дров. Наприклад, до законодавства було внесено зміни, які давали право офіцеру, котрий мав вислугу 20 років, звільнятися з армії, при цьому отримуючи пенсію. Тобто молода, фізично здорова 37-річна людина, на підготовку якої були витрачені десятки тисяч (якщо не більше) гривень, спокійно залишала військо.
Скільки таких було — точно сказати не можу, але знаю, що рахунок іде на десятки тисяч. Хто підрахував, скільки грошей було витрачено і витрачається на їхнє пенсійне забезпечення? А на підготовку у військових інститутах фахівців, які замінили їх?
Можливо, доцільно запровадити диференційований підхід до офіцерів щодо визначення для них граничного строку перебування на військовій службі? Бо одна справа, коли полковник командує підрозділом спеціального призначення, і зовсім інша, коли він, скажімо, проходить службу у військовому комісаріаті чи викладає у вищому військовому навчальному закладі, лікує хворих у госпіталі.
— Яка за чисельністю нам потрібна армія?
— Досвід інших країн свідчить, що при визначенні кількісних показників за основу береться 0,5 відсотка від населення тієї чи іншої країни. Для нас це десь 200–220 тисяч військовослужбовців. Останнім часом у нас рахували всіх підряд: кухарів, жінок-діловодів, музикантів. При всій повазі до них, вони в час «Х» не підуть захищати Україну. А якщо й підуть, то не маючи відповідної підготовки.
— Свого часу Ви очолювали Генеральний штаб Збройних Сил України: за своїми повноваженнями, можливістю впливати на процеси, що відбувалися в них, були другою людиною в Міністерстві оборони. Що Ви особисто зробили для того, щоб армія не деградувала так, як це сталося? Чому не доповідали разом з міністром оборони вищому керівництву про її проблеми?
— У ті роки, коли я керував Генштабом, відбувалося планомірне скорочення ЗС: після розпаду СРСР ми успадкували близько 800 тисяч військовиків. Звісно, така численна армія нам була не потрібна. Це — по-перше.
По-друге, в середині 90-х років ЗС ще не встигли деградувати, хоча проблеми були. І про них ми доповідали Президенту України — Верховному Головнокомандувачу, знали про них і в уряді, парламенті. Нас уважно вислуховували, співчували і... рекомендували не гальмувати процесу скорочення ЗС. Із власного досвіду скажу так: жоден міністр оборони, жоден начальник Генштабу не міг кардинально впливати на ситуацію у військах.
Це було і є прерогативою президента, уряду, парламентарів. Як у всіх цивілізованих країнах світу. А ми, військові, є виконавцями їхньої політичної волі. Бачите, у нинішньої влади є воля до покращення вишколу, оснащення армії, і вона за кілька місяців отримала й отримує те, чого не мала за попередні більш як 20 років. Правда, для цього знадобилися форс-мажорні обставини.
— А як Ви ставитеся до запозичення чужого досвіду? Маю на увазі вирішення оборонних проблем.
— Упродовж кількох десятиліть вищі чиновники Міністерства оборони здійснили сотні, а то й тисячі закордонних вояжів, метою яких було «вивчення досвіду інших країн у військовому будівництві». І яка, скажіть, користь із тих відряджень? За великим рахунком, лише збитки. Адже ніхто й нічого не запроваджував у нашій армії.
Зважаючи на теперішні реалії — військові, економічні, — варто придивитися до досвіду тих же швейцарських збройних сил. Населення цієї країни — всього 7,5 мільйона чоловік, а чисельність війська дорівнює... 22 тисячам! Та при виникненні військової загрози вона здатна перетворитись у 600-тисячне військо. Усього за кілька годин. А протягом двох-трьох діб — у півторамільйонне.
Справа в тім, що армія Швейцарії має кадрово-міліційну структуру: проходячи час від часу відповідну військову підготовку, громадяни цієї країни перебувають у запасі і готові будь-якої миті стати до захисту держави.
Незважаючи на те, що в постійній готовності до дій перебувають усього 22 тисячі вояків, технічний парк вражає: на озброєнні армії — близько тисячі танків, понад 400 бронемашин, а також майже 600 літаків і вертольотів. Причому останніх поколінь!
Уся ця техніка надійно зберігається, охороняється, і при потребі її двигуни заводяться, як мовиться, з півоберту. І ще такий факт: маючи населення трохи більше, ніж сім мільйонів, Швейцарія витрачає на оборону близько п’яти мільярдів американських доларів. Для порівняння: у минулі роки бюджет МО України становив менш як два мільярди. І це при 45-мільйонному населенні та кордонах, протяжність яких набагато більша, ніж швейцарських.
Не закликаю в одну мить перейняти швейцарський чи ізраїльський досвід. Це нереально. Тому пропоную наступний крок. Хто служив у колишній Радянській армії, той добре знає, що в ній існували так звані кадровані полки, в яких служили лише кілька десятків офіцерів, які становили основу командування частини і основних підрозділів. Але при потребі на базі, скажімо, кадрованого мотострілецького полку, можна було розгорнути повноцінний полк чисельністю в кілька тисяч вояків, який був спроможний виконувати ті ж завдання, що і звичайний. На території частини були техніка і озброєння, з яким, у разі необхідності, військовики йшли в бій.
Чому б зараз, адаптуючись до українських реалій, не створити такі частини? Головне — оснастити їх сучасними зразками озброєння, новими танками, бронемашинами, ракетними комплексами, а на складах мати сучасну стрілецьку зброю.
Слід потурбуватись і про тилове забезпечення, щоб бабусі і дідусі, коли країна опиниться в смертельній небезпеці, не переказували на потреби армії останні копійки зі своїх мізерних пенсій, а волонтери не шукали касок і бронежилетів. Усе це має бути в достатній кількості на складах, тил повинен бути дієвим, готовим до серйозних викликів, адже забезпечення військовиків речовим майном, харчуванням завжди неабияк впливало на боєготовність будь-якої армії, а тієї, що воює, й поготів.
Є, звичайно, й інші шляхи покращення обороноздатності країни. Головне — прагнення до цього вищого керівництва держави, всього нашого суспільства. Зважаючи на ті кроки, які роблять нині у цьому плані Президент України, уряд, хочеться сподіватися, що від пустопорожніх обіцянок, які так любили роздавати попередні наші керівники, теперішні вирізнятимуться конкретними справами. Хто економить на армії, той, як писав німецький канцлер Бісмарк, ризикує бути проклятим нащадками.
Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».