— Дмит­ре Ми­ко­ла­йо­ви­чу, роз­ка­жіть, будь лас­ка, де­таль­но і ар­гу­мен­то­ва­но, на­скіль­ки пра­виль­ним і за­кон­ним бу­ло при­єд­нан­ня Кри­му до Ук­раї­ни, чи бу­ло до­три­ма­но на­леж­них на той час юри­дич­них норм і чи є під­ста­ви вва­жа­ти, що Крим Ук­раї­ні «по­да­ру­вав» Хру­щов?
— Одразу скажу, що всі рішення щодо Криму були ухвалені відповідно до радянських законів тієї доби. І немає жодних підстав стверджувати, що вони ґрунтувалися на якихось залаштункових маніпуляціях.
Першим кримське питання порушив уряд Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки. Розглянувши його на своєму засіданні і проаналізувавши ситуацію на півострові, він дійшов висновку про доцільність передачі Кримської області до складу України, з чим і вийшов на засідання Президії Верховної Ради РРФСР.
У цьому рішенні наголошувалося, що воно, насамперед, продиктоване соціальноекономічним станом Криму та клопотанням виконкомів обласної та Севастопольської міської рад.
Останнє особливо важливо з огляду на застереження деяких сучасних російських політиків про те, що у 1954 р. йшлося тільки про передачу півострова без Севастополя, який тоді мав статус безпосереднього підпорядкування Москві. Отже, виходить, що в цьому приєднавчому процесі були задіяні всі суб’єкти адміністративних територій, розташованих на півострові.
Важливими аргументами згаданого рішення Президії Верховної Ради РРФСР були такі: спільність економіки Криму й України, їхня територіальна сусідня близькість, тісні господарські та економічні зв’язки. Далі Президія Верховної Ради УРСР, розглянувши подання місцевих і вищих органів влади РРФСР, ухвалила рішення про згоду прийняти Кримську область до складу УРСР. І вже потім, 19 лютого 1954 р., це питання розглядалося на засіданні Президії Верховної Ради СРСР, на якому доповідав Голова Верховної Ради РРФСР Тарасов.
26 квітня 1954 р. були ухвалені закони Верховної Ради СРСР, які, до речі, ухвалювалися сесіями Верховної Ради про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР та про цілу низку змін в адміністративнотериторіальному поділі Радянського Союзу, що стосувалися багатьох областей країни.
Якраз тоді були утворені Магаданська, Бєлгородська, Липецька та інші області Російської Федерації, Черкаська — України і ліквідовані Ізмаїльська обл., Тбіліська і Кутаїська — Грузії та інші регіони в союзних республіках. Тобто згадане рішення щодо Криму не було чимось винятковим.
А стосовно одночасності ухваленого по Криму рішення і святкування 300річчя Переяславської ради, то це просто збіг обставин. Головна причина такого рішення полягала в жахливому стані кримської економіки. Кардинальним кроком до виходу з критичної ситуації московське керівництво вважало передачу Криму Україні, яка згодом у розвиток його економіки вклала колосальні кошти і зусилля, зокрема збудувала ПівнічноКримський канал, налагодила суцільну і надійну електрифікацію півострова.
— От­же, Дмит­ре Ми­ко­ла­йо­ви­чу, фак­ти і при­кла­ди свід­чать, що роль Хру­що­ва в цій по­дії не бу­ла ви­рі­шаль­ною?
— Дійсно так, бо після смерті Сталіна в СРСР не було протягом певного часу одноосібного лідера. Функцію голови Ради Міністрів виконував Маленков, головою Президії Верховної Ради СРСР був Ворошилов. Усі говорили про колективність керівництва і прагнули його певний час додержувати. Після смерті диктатора жоден із найвищих державних посадовців психологічно не був готовий взяти на себе велику відповідальність. Лише згодом, після 1958 р., Хрущов став першим секретарем ЦК КПРС. Так що твердження, що Хрущов «подарував» Крим Україні — це абсолютна нісенітниця і вигадка Путіна та його оточення.
— Ще ка­жуть, що Крим на­ле­жить Ро­сії іс­то­рич­но. А як Ви вва­жа­єте?
— Я так не вважаю. Протягом 1918–1920 рр. радянська влада в Криму існувала тільки 4–5 місяців, решта — це хаос. Стосовно періоду царювання Катерини ІІ, то переговорами про приєднання Криму до Росії, юридичним його оформленням займалися вихідці з України — Безбородько та Заводовський.
І ще один факт для роздумів. Тоді населення Криму (дані перепису 1667 р.), проведеного турецькою та кримськотатарською адміністрацією, становило близько 200 тис. вільного населення. Більшість — кримські татари, 20 тис. вірмен і греків, а 920 тис. осіб — то невільники, здебільшого вихідці з України. Отже, як не крути, а без урахування тісних історичних зв’язків України та Криму не обійтися.
— З Мос­кви, в то­му чис­лі і на офі­цій­но­му рів­ні, мож­на по­чу­ти, що Ук­раї­на 1954 р. не бу­ла са­мо­стій­ною дер­жа­вою. Внут­ріш­ні ад­мі­ніс­тра­тив­ні кор­до­ни со­юз­них рес­пуб­лік не ма­ли між­на­род­но­го ста­ту­су, а то­му мо­жуть пе­ре­гля­да­ти­ся. А як Ви вва­жа­єте?
— Насамперед, хотів би звернути увагу на те, що вже тоді Україна була членом ООН, більше того — співзасновницею цієї міжнародної організації. Розглядаючи цю проблему, треба нагадати вимогу Гельсинкського акта з безпеки та співробітництва в Європі, за яким визначаються непорушність кордонів після Другої світової війни в такому вигляді, в якому вони склалися на середину 70х років. Отже, вони визнані світовим співтовариством.
Коли в 1992 р. російський парламент прийняв постанову про денансацію рішення 1954 р. щодо Криму, ООН різко засудила його, зазначивши, що денансація не має юридичних підстав. Отже, будьяка зміна кордонів може трактуватися, як порушення Гельсинкського акта, що є прямим шляхом до дестабілізації ситуації на континенті.
У зв’язку з другою річницею анексії Криму державний департамент США виступив із заявою, в якій закликав Росію припинити окупацію і повернути Крим Україні.
На жаль, самої підтримки міжнародного співтовариства на сьогодні дуже мало. Україна має сама день у день думати і все робити для того, щоб повернути Крим — як з боку держави, так і громадських організацій. Насамперед, Україна має стати координатором у процесі повернення українського півострова.
Політолог кримського походження Тарас Березовець вважає, що «сьогодні основний тягар у цьому процесі взяли на себе Меджліс кримськотатарського народу і експертне співтовариство. А необхідна, передусім, державна стратегія щодо повернення півострова — економічна, військова і гуманітарна», — наголошує експерт.
Дещо вже робиться — Рада національної безпеки і оборони почала діяти відповідно до розробленої стратегії деокупації Криму, а Верховна Рада мусить надати легітимність процесу повернення Криму, ухваливши відповідні закони і документи.
Важливо також забезпечити можливість для кримських студентів вступати до українських вузів, адже зараз держава поки що не визнає ні дипломів, ні жодних інших документів, виданих на півострові. Експерти вважають, що в складі Збройних Сил України створення окремого батальйону, де могли б служити вихідці з півострова, дуже б допомогло вирішенню зазначених кримських проблем.
І нарешті, аби скорше повернути Крим Україні — потрібна консолідація зусиль як держави, так і партнерів, експертів, представників засобів масової інформації.
Віталій СТЕГНІЙ