Грані історії
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Травень 06, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 28 Серпень 2015 11:33

«Історія ще не знала такої війни. Дай, Боже, щоб не знала і в майбутньому...»

Rate this item
(0 votes)

Люд­ство пе­ре­жи­ло де­сят­ки ти­сяч воєн. Але Дру­га сві­то­ва бу­ла най­жах­ли­ві­шою за кіль­кіс­тю люд­ських жертв, зни­ще­них ма­те­рі­аль­них цін­нос­тей і най­мас­штаб­ні­шою за кіль­кіс­тю кра­їн-учас­ни­ків. У неї бу­ли втяг­не­ні по­над 60 дер­жав сві­ту, а во­єн­ні дії від­бу­ва­ли­ся на те­ре­нах 40 з них, до ар­мій бу­ло мо­бі­лі­зо­ва­но по­над 110 міль­йо­нів осіб, а за­галь­ні люд­ські втра­ти ста­но­влять близь­ко 55 міль­йо­нів, з яких 27 за­ги­ну­ли на фрон­тах. Три­ва­ла во­на 2194 дні і но­чі.
Аме­ри­кан­ський пре­зи­дент Руз­вельт, ви­сту­па­ючи в се­на­ті США, так від­гук­нув­ся про вій­сь­ко­ве про­ти­сто­ян­ня: «Іс­то­рія люд­ства ще не зна­ла та­кої страш­ної вій­ни. Дай, Бо­же, щоб не зна­ла і в май­бут­ньо­му».
Не по­ми­люсь, ко­ли ска­жу, що Ук­раї­на в ній по­страж­да­ла чи не най­біль­ше, зро­бив­ши при цьо­му гід­ний вне­сок у її за­вер­шен­ня, адже міль­йо­ни укра­їн­ців во­юва­ли на всіх фрон­тах, а та­кож в ар­мі­ях кра­їн ан­ти­гіт­ле­рів­ської ко­алі­ції.

«На­ша друж­ба міц­ніє з кож­ним днем...»

Нині у путінській Росії можна почути звинувачення на адресу Заходу у розв’язанні Другої світової війни, мовляв, своєю позицією в міждержавних справах лідери провідних країн спровокували Гітлера розв’язати агресію проти своїх сусідів. Зауважу, що вони дійсно недооцінили фюрера у його загарбницьких планах, за що поплатилися життями сотень тисяч своїх громадян. Але...
Радянський Союз, правонаступником якого є Російська Федерація, тривалий час підтримував із фашистським режимом досить тісні зв’язки, про що нинішні російські вожді воліють не згадувати. Чого варте одне лише підписання між СРСР і Німеччиною угоди про ненапад, яку ще називають пактом Молотова-Рібентропа! Він гарантував нейтралітет СРСР у запланованому вторгненні вермахта до Польщі, сподіваючись на німецьке сприяння у поверненні втрачених Росією в Першій світовій війні територій. Після цієї «вікопомної події», як писали радянські газети, Червона армія розпочала визвольний похід на Західну Україну. Народний депутат Юрій Шухевич, який тоді був підлітком, розповідає, що червоних бійців і командирів зустрічали з квітами, хлібом і сіллю.
— Ми вірили, що нас дійсно звільнять з-під польського ярма, — говорить Юрій Романович. — Та за кілька місяців панування радянської влади зрозуміли, що жорстоко помилилися: почалися пошуки і арешти «ворогів народу», яких відправляли до в’язниць, а то й за межі України. Сліди більшості з них загубилися в сибірських лісах і на Колимі.
У вересні 1939-го на шпальтах багатьох видань з’явилися знімки зі спільного радянсько-німецького параду в білоруському місті Бресті, на якому урочистим маршем пройшли підрозділи моторизованого корпусу вермахта, яким командував генерал танкових військ Гейнц Гудеріан, і 29-ї танкової бригади комбрига Семена Кривошеїна. Деякі історики кажуть, що подібні урочистості проходили і в інших містах Білорусі. І це в ті дні, коли гинули польські солдати, захищаючи свою землю від німецького вторгнення!
А газета міністерства оборони СРСР, друкуючи знімки з парадів, писала:
«Наша радянсько-німецька дружба міцніє з кожним днем. І немає у світі сили, яка б завадила їй. Ми і далі зміцнюватимемо співпрацю, дружні стосунки між Червоною армією і німецькою, на зло всім капіталістам...»
Нині провладні російські історики воліють «не помічати» ні того параду, ні дійсно реальної співпраці Радянського Союзу і гітлерівської Німеччини, в рамках якої перший надавав їй допомогу у створенні сучасної армії — армії, яка незабаром сіятиме на нашій землі смерть, паплюжитиме міста і села, а зондеркоманди СС вішатимуть, розстрілюватимуть мирних жителів, створивши сотні «фабрик смерті», де теж спалять, умертвлять отруйним газом мільйони людей.


На­ші втра­ти
Найжахливіша в історії людства війна пройшлася українською землею двічі: у 1941-му, коли Червона армія відступала, і в 1943–1944 роках, коли наступала. Тож не дивно, що прямі економічні збитки Української РСР — за тодішніми цінами — становили близько 300 мільярдів карбованців. До речі, російським «історикам», які дійшли висновку, що їхня країна «виграла б війну і без українців», при цьому стверджуючи, що ми свідомо завищуємо втрати, скажу так: цифра ця названа ще у 60-х роках радянськими економістами.
Тоді ж на офіційному рівні називалися й статистичні дані, які відображають наслідки Другої світової для України. Наприклад, зазначалося, що німці зруйнували понад 700 міст, більш як 28 тисяч сіл, перетворили на руїни тисячі заводів і фабрик, 40 відсотків житлових будинків, через що без даху над головою залишилося близько 10 мільйонів осіб. Було зруйновано 9 магістральних залізничних шляхів, 5600 залізничних мостів, 50 тисяч кілометрів шосейних шляхів, 132 портових господарства.
Було пограбовано близько 30 тисяч колгоспів і радгоспів, 1300 машинно-тракторних станцій, вивезено до Німеччини майже 60 тисяч тракторів, 7,6 мільйона голів худоби, 7,3 мільйона овець і кіз. Але якщо підприємства, міста й села можна відбудувати, то людські життя не повернеш. На думку доктора історичних наук, професора Станіслава Кульчицького, щонайменше 5,4 млн осіб загинули у війні, а понад 2 мільйони були вивезені для примусової праці до Німеччини.
Україна довго заліковувала рани, завдані війною. Зокрема, у перші післявоєнні роки у нас нараховувалися десятки тисяч сиріт, у яких війна відібрала батьків. Тисячі були безпритульними, мешкаючи в підвалах будинків, на вокзалах або мандрували від міста до міста, часто поповнюючи ряди кримінального світу.


Укра­їн­ці зро­би­ли ва­го­мий вне­сок у пе­ре­мо­гу
Не берусь судити, наскільки Сталін та його найближче оточення були винними у розв’язанні Другої світової: на це непросте запитання мають відповідати історики. Але в тім, що втрати України, інших республік колишнього СРСР в ній могли бути значно меншими, жодних сумнівів немає. Адже, незважаючи на всі запевнення Кремля, що Червона армія воюватиме малою кров’ю і на чужих землях, кілька років довелося все ж воювати на своїй, рідній. І нести колосальні втрати як у живій силі, так і техніці. Історія воєн не знає прецедентів, коли за кілька місяців у полон потрапляли сотні тисяч бійців і командирів. Саме з вини політичної верхівки Радянського Союзу вже взимку 1941-го ворог стояв під Москвою, а «вождь народів» збирався накивати п’ятами...
З початком визволення нашої землі сотні тисяч українців почали поповнювати лави радянської армії, знекровленої в боях. За спогадами командувача 1 Українським фронтом генерала Миколи Ватутіна, саме вони «стали для військ тією кров’ю, яка дала їм нове життя». Натомість радянська влада вважала всіх, хто проживав на окупованих територіях, зрадниками. Ось як згадував ті події їх учасник Валерій Семиволос:
— Коли восени 1943-го знову прийшли совєти, то незабаром із нашого села забрали до війська практично всіх чоловіків призовного віку. Гребли всіх: і кволих, і хворих, і немічних. Із усього того призову повернувся лише один чолов’яга, котрий розповів, як полягли односельці. Усіх їх як таких, що побували в окупації, прирівняли до ворогів народу, відправили до штрафбату. Штрафбат той весь до єдиного був почавлений у першому ж бою траками німецьких танків. Озброїли їх лише перед самим боєм, видавши одну гвинтівку на десятьох і дозволивши хильнути по чарчині, під дулами кулеметів загороджувальних загонів... погнали на вірну смерть.
Подібна доля спіткала багатьох моїх земляків з подільського села Яланець. Необмундировані, абсолютно не навчені азам військового ремесла, вони влилися в підрозділи полку, який згодом визволяв Румунію, і майже всі полягли в боях під румунським містом Яси: на меморіальному комплексі, зведеному на честь полеглих, місцем загибелі значиться саме це місто.
Вище командування не церемонилося із солдатами й офіцерами — своїми підлеглими. Для них вони, як згадують колишні фронтовики, були — за рідким винятком — звичайним робочим матеріалом. Восени 1943-го радянські війська, не підготувавшись як слід, за наказом Сталіна форсували Дніпро. Така поспішність коштувала понад 400 тисяч людських життів. А все тому, що Сталін хотів до 7 листопада — 26-ї річниці жовтневого заколоту — визволити Київ!
Попри величезні втрати, сотні тисяч українців-солдатів визволяли від нацизму Європу, забивши у травні 1945-го в його домовину останній цвях.


Кі­нець Дру­гої сві­то­вої
У травні 1945-го над рейхстагом замайорів радянський прапор. Але ця подія не означала завершення Другої світової, оскільки Японія, яка воювала на боці Німеччини, не склала зброї. І це при тому, що на той час війну їй оголосили майже 60 країн світу! Проте японці заявили про бажання продовжувати війну до переможного кінця.
Тоді американці, за наказом свого президента Ейзенхауера, скинули на Хіросіму і Нагасакі атомні бомби, внаслідок чого постраждало близько 250 тисяч людей, а самі міста були майже стерті з поверхні землі. Восьмого серпня оголосив війну Японії і Радянський Союз, цим самим розірвавши пакт про нейтралітет. Наступного дня наші війська розпочали наступ.
— Армія, пройшовши майже всю Європу, була не просто стомлена, а знекровлена, — розповідав мені колишній фронтовий розвідник Анатолій Кучерук, учасник тих подій. — Але ми, рядові бійці, які зовсім не розумілися на великій політиці, знали, що японці — наші вороги. Тому, дізнавшись, що доведеться і з ними воювати, ніхто не ремствував. Принаймні в нашій роті.
Не переповідатимемо всіх нюансів розгрому Японії, а скажемо лише, що її військо, зосереджене в основному в Маньчжурії, Кореї, на Сахаліні та Курильських островах, зазнало поразки: 2 вересня о 9:02 за токійським часом на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Японії. Від імені радянського Верховного Головнокомандування її підписав генерал Кузьма Дерев’янко — уродженець Уманського повіту Черкаської області. Кузьма Миколайович був надзвичайно хороброю людиною, адже через кілька днів після бомбардувань японських міст відвідав радіаційно забруднену місцевість без жодних захисних засобів і навіть сфотографував їх наслідки!
Незадовго до смерті, а помер генерал у 1955 році, згадував:
«Я, мабуть, ніколи не був таким щасливим, як у той вересневий день, коли своїм підписом засвідчив не лише капітуляцію Квантунської армії, а й завершення Другої світової війни».


За­мість епі­ло­гу
За часів свого існування СРСР вустами комуністичних ідеологів звинувачував Захід у намаганні (його завжди у чомусь звинувачували) переписати історію Другої світової війни. У ті роки вважалося, що саме завдяки Радянському Союзу стало можливим підписати акти про капітуляцію Німеччини і Японії.
Сьогодні історія знову повторюється: путінська Росія аж зі шкури лізе, переконуючи весь світ у тім, що саме вона є єдиним переможцем у тій страшній війні, «забувши», що поруч з росіянами воювали мільйони українців, білорусів, узбеків, вірменів, молдаван, а допомагали СРСР перемогти найзаклятішого ворога людства ще й американці, британці, французи. Чого вартують лише поставки зброї, продовольства зі США! Старі солдати й досі згадують американську тушонку, їхні «вілліси», які були в багатьох частинах.
Сімдесят років тому людство зламало хребет Гітлеру та його сателітам. Тому що об’єдналося перед загрозою знищення. І зараз світ дедалі більше розуміє суть політики новоявленого «вождя» Путіна, який, як і Адольф Шіккельгрубер у 30-х, теж зазіхає на чужі землі, відправляючи військові підрозділи до інших країн начебто для захисту російськомовних. Колись щось подібне робив і Гітлер у Судетах...
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».