НА НОВОРІЧНЕ ВІЧЕ!
За кілька днів до Нового року в суспільстві, як правило, прийнято підбивати підсумки пройденого за останні 365 днів шляху. Утім, нинішній фінал року — особливий. А отже, й підсумків у їхньому традиційному розумінні ми цього разу не підбиватимемо. Ключовим підсумком 2013-го стало усвідомлення більшістю громадян України, здавалося б, елементарного — так більше жити не можна!
Етапи владного шляху
Саме до такого підсумку чинна влада почала підштовхувати громадськість, фактично, відразу після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах-2010. Режим планомірно втілював у життя свої наміри збудувати непорушну владну скелю, здатну перетворитися на суцільний моноліт. Закони і конституційні норми при цьому ігнорувалися з такою легкістю, що, подекуди, представникам українських «владних гілок» міг би позаздрити будь-який диктатор.
За прикладами далеко ходити не потрібно. Скажімо, перший уряд Миколи Азарова у березні 2010-го було сформовано з безпрецедентним порушенням конституційної норми про те, що Кабінет Міністрів мають формувати парламентські фракції.
Ще за якихось півроку спочила в Бозі уся конституційна реформа, за котру представники Партії регіонів так палко виступали, коли до влади приходили їхні «помаранчеві» опоненти. Нині чимало регіоналів «шиють» громадським активістам Майдану захоплення адміністративних будівель, а стосовно багатьох опозиційних лідерів СБУ фабрикує справи, де йдеться про спроби захоплення влади неконституційним способом.
Так от, перш ніж робити це, варто було б пригадати: а чи обирався чинний Президент України на ті повноваження, котрі він сам собі привласнив через рішення (анти)Конституційного Суду? Чи не підпадають саме ті дії понад трирічної давнини під визначення, що нині так часто звучить відносно опозиціонерів?
Далі були масові арешти представників опозиції; показово цинічні судові розгляди їхніх справ; небезуспішні намагання наступу на соціальні стандарти для найбільш незахищених категорій населення; знущання над державною мовою... І ці та подібні дійства супроводжувалися безперервним переформатуванням усіх владних вертикалей на користь однієї людини.
Звісно, найактивніший прошарок українського суспільства намагався чинити опір такому стану справ. Однак масове розчарування людей політикою не дозволило жодному протесту перерости у справді масові заходи. А це неабияк формувало у представників режиму синдром вседозволеності. Фактично, для Віктора Януковича увесь час від дня його інавгурації і до 24 листопада нинішнього року (першого з п’яти справді велелюдних народних віче) перетворився на своєрідну компенсацію за втрачену можливість прийти до влади ще у 2004 році.
Авторові цих рядків пригадуються доволі бурхливі дискусії, котрі проводилися в суспільстві невдовзі після обрання Януковича Президентом. Чимала частина учасників цих дискусій була свято переконана в тому, що чинний глава держави був здатен змінитися. Мовляв, політична активність Майдану-2004 і для нього не минула безслідно...
Зрозуміло, Віктор Янукович дуже швидко розчарував прибічників подібної теорії. Однак критичної маси людей, котра була б здатна не лише усвідомити попередні помилки, а й бодай спробувати їх виправити, довелося чекати майже чотири роки. Час, упродовж якого режим пустив своє коріння в українську землю аж надто глибоко. Настільки глибоко, що ще в середині листопада здавалося: політичні підсумки-2013 принципово нічим не відрізнятимуться від своїх попередників останніх трьох років.
«Майдан» не піде з Майдану
Нинішній Євромайдан уже перетворився на справжнє явище. Хоч би тому, що на невеличкій території у центрі столиці України не діють правила, встановлені і підкріплені силою чинної влади. Люди, котрі ось уже 36 днів чинять режиму опір, важать значно більше для світової громадськості, ніж формальна українська влада.
Знаковість нинішніх акцій також у тому, що активістами Майдану, по суті, є переважна більшість мешканців Києва. Якби Віктор Янукович не сприймався мешканцями столиці як справжнє інородне тіло, вони б не виходили кожної неділі на масові заходи.
Нині багато киян на запитання: «Що ти робиш у вихідні?» напівжартома-напівсерйозно відповідають: «У суботу — будемо бачити, а в неділю — йду на Майдан!» Досліджуючи такий феномен, можна помітити один цікавий нюанс, котрий пройшов повз більшість майданних спостережень. Справжніх киян на боротьбу ніби скликає архангел Михаїл — покровитель нашого міста. Адже саме 21 листопада, у День Архистратига Михаїла, почався нинішній протестний відлік.
Минулої неділі ця боротьба набула дещо нової форми. Оголошення про створення Народного об’єднання «Майдан», як і слід було очікувати, спричинило чимало суспільних дискусій. Упродовж п’яти днів, що минуло відтоді, скептики уже встигли достатньо наговорити з приводу потенційного майбутнього такого об’єднання.
Але річ у тім, що нинішня ситуація від самого початку була й залишається виграшною саме для скептиків (тому-то нині й важливо не піддатися спокусі красиво, ефектно і вишукано спиляти революційну гілку, на якій усі ми, власне, й сидимо).
От, скажімо, нині лунає чимало нарікань з приводу того, що на Майдані немає чіткого й однозначного лідера, здатного вказати протестувальникам правильний шлях до боротьби. Припустимо, що це — справді так. Але що казали б ті ж самі скептики, якби такий лідер був? Вочевидь, бідкалися б, що в Україні знову народжуються елементи вождізму. Що Помаранчева революція 2004-го уже продемонструвала хибність такого шляху...
Власне, неабиякі «штрейкбрехерські» нотки й так проскочують то тут, то там — стосовно необхідності проводити революцію без участі політиків. Насправді ж нині, вочевидь, і є найкраща можливість для народження справжнього громадянського суспільства. Воно аж ніяк не заперечує участі політичних діячів в активному житті країни. Однак і пошуку чергового «месії» не передбачає. Чим не картинка з життя нинішніх масових протестів?..
Звичайно, трансформація Майдану в «Майдан» несе в собі цілу низку ризиків. Вони стали простежуватися буквально з моменту оголошення про створення об’єднання. Зокрема, через дискусії стосовно формування керівних органів, наявності сімох (!) співголів тощо.
Вочевидь, робота з формалізації потужного об’єднання лише починається. Але не вона має бути головною. Пригадуєте, як в Україні прийнято жартувати під час створення якоїсь нової політичної сили: «Хоч що будували б, а виходить чомусь КПРС».
Головне завдання Народного об’єднання «Майдан» — це не написання його статуту чи випуск друкованого видання. Це — реальна спроба розширити дух свободи, котрий нині знайшов чудовий прихисток у столиці, на всю державу. Отже, люди, котрі почуваються справжніми «майданівцями», повинні намагатися своїми діями і вчинками, своїми прикладом та поведінкою викорінювати в тих, хто сумнівається в доцільності створення такого об’єднання, зашкарублих пострадянських комплексів.
Приблизно так, до речі, діяли наприкінці 80-х — на початку 90-х творці Народного Руху України. А сьогодні в низці публікацій уже доводилося зустрічати певну аналогію між «Майданом» та НРУ — наявність співголів, громадське протиставлення номенклатурі партії влади тощо.
До речі, одночасно із беззаперечно позитивними моментами, котрі подарував українському суспільству Народний Рух, не слід забувати і про його негативи. Головний, вочевидь, полягає в тому, що ця потужна структура почала втрачати саме після перетворення її в партію. Хтозна, можливо, на тому етапі альтернативи такому перетворенню й не було. А нині «Майдан» однозначно мусить залишатися над партіями. І тоді він ніколи не піде з Майдану. До речі, було б зовсім непогано, щоб саме це стало ключовим політичним підсумком наступного, 2014 року.
Справжніх бійців — не залякати...
Ну, а продовжуючи проміжний звіт року нинішнього, не можна не згадати ще про одну подію, яка сталася цього тижня. А точніше — буквально позавчора. Йдеться про побиття однієї з найбільших активісток Євромайдану, журналістки Тетяни Чорновол.
Цим нинішній спротив неабияк відрізняється від подій 2004-го. Під час Помаранчевої революції боротьба відбувалася у значно цивілізованішій площині. Нині ж складається враження, що раз активістів Євромайдану не вдалося залякати гуртом силами «Беркуту», то відбуваються спроби відловити протестувальників поодинці.
Побиття Тетяни Чорновол — найяскравіший і найганебніший на сьогодні приклад. Однак він — далеко не єдиний. Причому, саме цього року в суспільну свідомість міцно увійшло поняття «тітушки». Носій цього прізвища, до речі, «прославився» також тим, що завдав тілесних ушкоджень саме журналістам. Як з’ясувалося, тоді, 18 травня, це були лише квіточки.
Звичайно, при всьому негативному ставленні до влади, активісти Євромайдану вимагають розслідування звірячого побиття Тетяни Чорновол. У ці дні, до речі, на вітчизняні терени навіть повернулося таке вже трішки підзабуте поняття, як журналістська солідарність. Принаймні, абсолютна більшість ЗМІ присвятила цій темі досить багато уваги. З окремих сюжетів та публікацій навіть зник уже звичний скепсис щодо пікетування владних установ, коли представники Євромайдану з фотографіями побитої Тетяни подалися «у гості» до Міністерства внутрішніх справ.
Але якщо в цьому відомстві хоча б намагаються демонструвати якусь діяльність стосовно проведення розслідування, то поведінка найодіозніших представників влади уже просто зашкалює у плані цинізму. Скажімо, народний депутат, перший заступник голови Комітету ВР з питань свободи слова Олена Бондаренко у побитті Тетяни Чорновол звинуватила... тих, хто страйкує на Майдані Незалежності. Мовляв, їхня «вседозволеність» подала приклад певним прошаркам суспільства, котрі нічтоже сум’яшеся нині нарощують криміногенну обстановку в столиці.
Та навіть у МВС як одну з версій цієї жахливої події розглядають професійну діяльність Тетяни Чорновол. А судячи з «висновків» пані Бондаренко, всьому виною — звичайнісінький побутовий напад.
Недалеко пішов і глава Харківської облдержадміністрації Михайло Добкін. Після пропозиції перенести столицю з Києва у Харків, він знову «прославився», звинувативши у завданні ножових поранень активісту харківського Євромайдану Дмитру Пилипцю... представників партії «Свобода». «Аргументи» Добкіна зводяться до того, що влада, бачте, просто не зацікавлена у заподіянні шкоди опозиціонерам. Тоді вони швидше завершать свої акції і підуть геть. Власне, за такою логікою, в ніч на 11 грудня діями «Беркуту» та внутрішніх військ керували особисто Олег Тягнибок, Арсеній Яценюк чи Віталій Кличко...
Нинішні «криміногенні компенсації» за відпущення на волю раніше затриманих активістів Євромайдану знову неабияк збурюють суспільство. Скажімо, у середу активно розглядалася ідея проведення наступного Народного віче, що має відбутися післязавтра, не на Майдані Незалежності, а поблизу президентської резиденції в Межигір’ї. Та наразі перемогла ідея після мітингу відправитися туди численною автоколоною активістів.
* * *
Зустріч Нового року на Майдані Незалежності уже увійшла у звичку багатьох українців. Однак нинішнє настання свята, поза всіляким сумнівом, буде особливим. Умовно його можна назвати Новорічним віче, адже передусім це буде зустріч людей, готових до подальшої боротьби. Для цього не потрібно проголошувати тости чи слухати нескінченні вітання. Достатньо просто згуртуватися біля такої незвичної цьогорічної ялинки, натхненно виконати Державний гімн і придумати одну, нехай і маленьку, але конкретну справу для майбутньої перемоги. Пам’ятаймо, друзі, що нас — мільйони. А мільйони добрих справ неодмінно ведуть до успіху, якого усі ми справді заслуговуємо.
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»