КИРИЛО СТЕЦЕНКО: УКРАЇНСЬКІ МИТЦІ ПРАЦЮЮТЬ У НЕОФЕОДАЛЬНИХ УМОВАХ
Наш співрозмовник — Кирило Стеценко, славний онука геніального композитора Кирила Стеценка — має напрочуд велике коло спеціалізацій, обов’язків і фахових зацікавлень.
Як скрипаль зіграв понад дві тисячі сольних концертів в Україні, США, Канаді, Португалії, Бельгії, Німеччині, Польщі, Росії, Туркменії, Узбекистані, Казахстані та Киргизії. У складі рок-гурту «Брати блюзу» виступав у турах по Австрії, грав поруч зі світовими грандами Green Day і Rammstein в Угорщині.
Кирило Стеценко — композитор, аранжувальник, автор музики до кінофільмів, медіапроектів. Лауреат міжнародних конкурсів, заслужений артист України. Гітарист і співак культового рок-гурту 60–70 рр. «Еней». Співорганізатор легендарного фестивалю «Червона рута-89». Музичний продюсер, режисер, сценарист, культуролог, ведучий телепрограм. Доцент кафедри менеджменту шоу-бізнесу Київського національного університету культури і мистецтв.
Наша розмова — про найактуальніші проблеми українського мистецтва і про те, на що здатен митець «на своєму місці».
— Пане Кирило, на які творчі пріоритети Ви вийшли?
— Що старшим стаєш, то чіткіше бачиш: багато з того, що ти можеш і вмієш, не відійде разом із тобою назавжди, якщо це зроблено для суспільства. І ти мусиш не тільки вдосконалюватися, пізнавати, навчатися і ставати майстернішим у певній галузі, а дбати про те, щоб віддавати людям, бо врешті-решт у цьому і є сенс буття на землі.
За східною традицією, наше життя ділиться на дванадцятирічні цикли, п’ять з яких становлять шістдесятирічний цикл — і потім починається наступне життя. Я себе так і програмую: я ступив у нове життя, але водночас із висновками попереднього і зі справами, які треба довести до кінця.
Я вперше зіткнувся з проблемою, як себе визначити, в США у дев’яностому році, під час написання резюме. Поділив себе на п’ять частин: скрипка, гітара, композиція, аранжування, музикознавство, педагогіка.
А ще утвердився в статусі науковця. Досліджую гуманітарний блок знань.
У 2005 році зважився запропонувати новообраному президенту «Стратегії культури України». Я об’єднав досвід різноманітної діяльності у сфері культури, мистецтва, зокрема в академічній музиці, фольклорі і рок-н-ролі, тобто все, що пов’язано з правильним ортодоксальним шляхом митця і з альтернативою, молодіжним андеґраундом, з усім тим, що за часів Радянського Союзу переслідувалося.
Додався досвід викладання на кафедрі менеджменту і шоу-бізнесу. Звісно, в процесі підготовки «Стратегії...» я прочитав велику кількість спеціальних книг.
Мені вдалося цілком логічно ув’язати розвиток культури держави, нації з технологіями й методологією стратегічного управління. Згодом були дослідження на стику музикології, мистецтвознавства, естетики, культурології і маркетингу. Річ у тім, що цінність естетична на ринку перетворюється в цінність прагматичну.
Звісно, я досліджував не для «шухляди», а щоб сприяти більш ефективному і продуктивному розвиткові нації і держави саме у сфері культури. Моя методологія автоматично входить у сферу інтегрального державного управління, тобто це рівень національної державної стратегії в цілому.
— Чи зацікавилася держава вашими дослідженнями?
— Зацікавлення було, на жаль, переважно на ритуальному рівні (я став членом Нацради з питань культури і духовності, радником міністра культури) і на рівні висловлювань, декларування того, що це дійсно важливо і цікаво. Партійні цінності і партійна боротьба все затуляють. Держава, тобто люди з найбільшими повноваженнями, не скористалися моїми пропозиціями. Рішення залежать від світогляду, освіти, носії яких мають гідно відповідати на виклики сучасності. Ми, на жаль, ще не отримали ту генерацію управлінської еліти, яка б відповідала XXI сторіччю, щоб Україна могла бути на одній дошці діалогу з передовими країнами світу, які реально долають кризу і проблеми розвитку.
— Перед талановитими музикантами постає питання: «Куди податися?» Навіть у столиці України вже немає пристойних концертних роялів! Бракує якісних скрипок, узагалі інструментів. Бракує концертних залів. Що скаже на це науковець, який займається менеджментом і стратегіями культури?
— З точки зору конкретного студента чи вже артиста, готового робити свою професійну кар’єру, це питання індивідуального вибору: що чинити з власним життям у середовищі, де музика не потрібна? Бути музикантом? Чи перекваліфікуватися в управителя будинку? — як казав Остап Бендер. А Жванецький зауважив: «Може, треба щось в консерваторії поміняти?»
Люди з музичною освітою дуже пластичні — і професійно, і психологічно, і в плані життєвих стратегій. Прикро, що обставини заганяють людину в кут. Утім, у багатьох країнах світу є подібні проблеми. У нас музикант може стати кимось іншим, змінити професію, іти по життю за сценаріями Остапа Бендера чи Жванецького. Але чи не простіше виїхати в ту країну, де є попит на твою професію, де твої унікальні здібності і майстерність отримають визнання суспільства?
Постає проблема якості держави, управлінців і просто людини. Є принцип виживання і є принцип творчого підходу. Якщо ми зациклюємося лише на виживанні, то навіть коли маємо все, не знаємо, що з цим робити. Тому нормальна позиція — творча, яка охоплює все необхідне, що підтримує твоє існування і фізично, і професійно.
Щодо проблеми наявності якісних роялів чи скрипок. Я вважаю, що це та проблема, яку легко вирішувати. Вона впирається у дві речі: в людей і гроші. На нашій планеті є величезна кількість чудових роялів — плати гроші. А щоб заплатити, треба вірити, що ці гроші слід потратити саме на роялі, а не на казино, Багами чи на якісь егоїстичні розкоші. Наша країна — багатюща. Просто у нас усі гроші розподілені нерівномірно і нераціонально. Є такий термін в економіці — «ганебний капітал». На жаль, ми живемо в країні з величезним ганебним капіталом, який належить людям, котрі придбали його не завдяки удосконаленню, творчості, конкуренції, а за рахунок нахабства, злочинних дій, важелів влади, корупційних схем.
Приємно констатувати, що в Музеї Шевченка з’явився австрійський рояль «Бродман», придбаний зусиллями народної артистки України піаністки Євгенії Басалаєвої. Кошти з її благодійного концерту в Національній філармонії спрямовані на придбання такого ж роялю для Будинку актора. Зрушення на краще є, але чиняться нестандартно. І слава Богу, що це є можливим.
Щодо чудових скрипок. Їх виготовляють багато. Але знову проблема: що робити далі, коли я куплю дорогу скрипку? Адже в Україні концертний ринок в академічній музиці відсутній. Ринок існує там, де є платоспроможне населення, де працює реклама, де по всій країні можна гастролювати. Українці ж отримують божевільно низькі зарплати порівняно з розвиненими країнами світу.
Соціокультурна складова економіки не лізе ні в які ворота, не дає можливості розвиватися жодній культурній індустрії, яка ґрунтується на масовому попиті, продажу.
У такій ситуації держава має брати на себе дотацію, якщо вона вважає, що культура і мистецтво мають значення. Проте в Україні дотація символічна, і культура поставлена на коліна.
Сучасний український шоу-бізнес працює повністю за моделлю неофеодальною. Творять зірок, розкручують, щоб мільйони людей захоплювалися ними, потім гроші повертають здебільшого не через концерти для загалу, а на святах для багатіїв, які платять гроші так само, як князь платив найманому музикантові за те, що той створював на день народження, для званого обіду чи відкриття полювання сюїту, кантату чи марш для насолоди вельмож.
— І звісно, підробітком є вибори.
— Колись навіть було гасло, що український шоу-бізнес існує від виборів до виборів. Але стабільна урожайна нива — це корпоративи. Міжнародній зірці можуть і мільйони доларів заплатити. Має значення бренд на ярмарку марнославства серед багатеньких: «Я запросив Дженіфер Лопес за три мільйони». «А я Мадонну — за чотири».
— Тобто йде змагання пихи.
— Так. Третій бік моєї зацікавленості — суспільство. Його можна розглядати в різних іпостасях: громадська діяльність, бізнес, політика. У різні часи я займався одним, другим, третім. Наприклад, був серед засновників Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яким керував Дмитро Павличко, потім його очолив Павло Мовчан, назва змінилася на «Товариство «Просвіта».
Я брав участь у заходах Народного Руху, виступав на першому з’їзді з промовою. У 1989 році Тарас Мельник, Анатолій Калініченко, Олександр Горностай і я організовували фестиваль «Червона рута». Була певна загроза, що фестиваль у Чернівцях заборонять (туди мало приїхати багато українців з діаспори). І тоді я з трибуни першого з’їзду Руху апелював до Леоніда Кравчука, який сидів у залі. Від його рішення багато що залежало. Мені вдалося з ним вийти і на прямий контакт, переговорити. У всякому разі фестиваль почав жити.
Четвертий бік моєї діяльності — педагогіка. Мій тато був викладачем, завідувачем кафедри скрипки в Київській консерваторії. Скільки себе пам’ятаю, до нас приходили учні, студенти, аспіранти. І я собі сказав, що ніколи в житті не стану педагогом. Та іронія долі — я ним став.
П’яте моє життя — це мас-медіа. Ще з п’ятирічного віку виступав на телебаченні як скрипаль. Оскільки мій дід видатний український композитор, то час від часу до нашої родини ТБ виявляло інтерес. Мій тато — професор Вадим Кирилович щось розповідав, а я грав п’єсу для скрипки Кирила Григоровича Стеценка-старшого.
Згодом у складі рок-ансамблю «Еней» (із сімдесятого року) виступав на УТ-1. У роки перебудови я плавно поміняв професію, став радіоведучим, потім телеведучим. Десять років віддав цій справі, але скрипку не кидав.
У лиховісні дев’яності музичні і телевізійні проекти згорнулися, рекламний бізнес зупинився, спонсорська участь припинилась. Я був змушений шукати собі роботу, яка гарантувала б мінімальний прибуток. Освоїв абсолютно нову професію для себе — викладання в університеті. Чому нову? Бо викладати скрипку в консерваторії — це завжди індивідуальний контакт, а в університеті читаєш лекції для 20-40 людей (на щастя, я мав величезний досвід проведення ток-шоу, програм, концертів, мені неважко виступати перед аудиторією).
Отже, я став викладачем Університету культури і мистецтв, куди мене запросив Михайло Поплавський, коли ми зустрілися на одній із телепередач. Згодом очолив створену ним кафедру менеджменту шоу-бізнесу.
Це була дуже важка, виснажлива праця: потрібно було осмислити і сформувати необхідний спектр дисциплін (їх назбиралося сорок), стратегію на багато років наперед, займатися підбором викладачів, гнучко реагувати на потреби ректорату й університетського життя, здійснювати зв’язок із професійним середовищем.
Наша кафедра була першою на пострадянській території і певний час єдиною. Але коли ми стикалися з колегами з Великобританії, Фінляндії, США на літніх курсах з менеджменту мистецтв і культури, то бачили, що до нас із повагою ставляться.
Нині я інтенсивно відновлюю себе як скрипаль. Досвід менеджера і завідувача кафедри менеджменту шоу-бізнесу спрямовую на організацію концертів, на участь у фестивалях. Я поставив собі завдання: протягом трьох років вийти на міжнародну сцену і ввести себе в артистичне коло. Оскільки я не можу претендувати на лаври вундеркінда, то мої переваги — унікальні програми, унікальні підходи.
— Конкретизуйте.
— Із семи тематичних серій скрипкових програм я презентував публічно «Галерею скрипкових геніїв» — це історія світового скрипкового мистецтва з дванадцяти концертів. «Ексклюзиви» — раритетне поєднання виконавців, програм, режисерських ходів, ідей. Такий концерт відбувся в Будинку актора у партнерстві з Радою Лисенко, онукою композитора Миколи Лисенка, який був учителем мого діда. Ми, онуки своїх видатних предків, перекинули місточок через сто років. Дійство називалося «Микола Лисенко + Кирило Стеценко = 300 років».
— Чому так?
— Торік було якраз два ювілеї: 130 років від дня народження Стеценка і 170 — Лисенка (у сумі — 300). Я побачив, що це добре поєднується, тим паче що Рада Остапівна у свої 92 роки чудово тримається, зберігає почуття гумору, енергію, грає на фортепіано, є чинним професором Національної музичної академії. Запросив ще співачку Ганну Солоничну, яка виконала романси Стеценка і Лисенка, та ученицю Ради Остапівни — китаянку Ма Сін Сін (фортепіано).
Узяв участь у фестивалі «Карпати-арт», який проходив у Яремчі і Ворохті. Потім у рамках фестивалю ми підкорювали Говерлу. Були, до речі, й школярі. Я з однією дівчинкою змагався. Вона виявилася чемпіонкою Закарпаття зі спортивного орієнтування. Я не міг за нею угнатися. Вона першою піднялась, я — другим.
Фестиваль започаткував Юрко Прокопчук. Люди вже настільки звикли, що в курортних зонах усіх тисне різноманітна попса, що коли раптом звучать Моцарт, Бах, Чайковський, Лисенко — це, як бальзам, на душу.
Презентував третю серію — «Скрипкове дерево роду». Перший концерт був присвячений Кирилу Григоровичу Стеценку. Цьогоріч мав свій ювілей. А наступного моєму татові виповнюється сто років. Тож і виникла така назва «Скрипкове дерево роду». Четверте покоління династії представляє моя чотирнадцятилітня донька Ксеня Стеценко, скрипалька та композитор, лауреат юнацького Міжнародного конкурсу «Вівальді-333» у Польщі.
Серія «Чотири стихії скрипки» вимагає серйозних інвестицій. Я граю не тільки класику, а й рок-музику, джаз і фольклор. Тож вирішив представити це в одному концерті у чотирьох відділеннях по півгодини (звичайно, за участі партнерів, які здатні кожний жанр показати якнайкраще).
Серцевиною серії «Практична віолопедія» є сучасна скрипкова техніка, яка дуже пішла вперед, особливо в естетиці постмодернізму: використовується електроніка, нові прийоми та ефекти. Тож були надзвичайно успішними концерти з гуртом «Брати блюзу» — в Івано-Франківську і Києві. Я продемонстрував певну частину новацій. Звісно, стежу за досвідом Жана Люка Понті і Грапеллі — це класика у сфері джазу. Є Діді Локвуд, який приїздив до Києва, Найджел Кенеді і ще чимало приголомшливих молодих скрипалів, досягнення яких мені близькі.
Серія «Світові скрипкові прем’єри» націлена на підтримку композиторів, які пишуть оригінальну музику для скрипки, відображаючи можливості і специфіку інструменту. Звісно, бажано, щоб композитор був скрипалем-віртуозом, як Паганіні чи Венявський. Аналізуючи історію скрипкового мистецтва України, я бачу, що у нас таких не було. У Румунії був Джордже Енеску, в Бельгії — Ізаі, у Франції — Крейцер. Моцарт був чудовим скрипалем. У нас композитори переважно ідуть від фортепіано, баяна.
Коли виконаю програму семи серій, зможу рухатися далі. Сенс митця — творити і віддавати. А для цього треба створювати обставини.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»