СУХЕЙЛЬ ФАРАХ: ВІД ДІАЛОГУ ДО ПАРТНЕРСТВА ЦИВІЛІЗАЦІЙ
Недавно Україну відвідав видатний ліванський учений і суспільний діяч Сухейль Фарах, який понад десять років живе на дві країни: Ліван і Росію. Він — член президії Всесвітнього форуму духовної культури, засновник і голова Лівано-Російського дому, доктор філософських наук, професор Ліванського університету, дійсний член російських академій освіти й прогнозування.
Сухейль Фарах є одним з авторів Глобального прогнозу «Майбутнє цивілізацій» на період до 2050 року (брав участь у його презентації на 64-й сесії Генеральної Асамблеї ООН) і доповіді Міжнародного колективу вчених «Основи довгострокової стратегії глобального стійкого розвитку на базі партнерства цивілізацій».
На Київщині відбулися зустрічі пана С. Фараха з науковцями, громадськістю й творчою інтелігенцією.
— Пане Сухейлю, як би Ви охарактеризували себе?
— Я народився в Лівані, але у слов’янському поселенні, яке існує протягом століть, можливо, від часів Візантійської імперії. Ліван — частина Святої Землі. У Лівані, у біблійному Сидоні (нинішній Сайді), бував Ісус Христос, ходив у це місто до своїх учнів. На півдні Лівану розташована Кана Галилейська, а неподалік від неї — печера, в якій Божа Мати провела кілька діб, очікуючи свого Сина. Ісус Христос і Божа Мати — святі в мусульман. Вони також шановані прихильниками ісламу.
Я православний за віросповіданням, але маю міцні зв’язки не тільки із православною церквою, а й із багатьма мусульманськими та західнохристиянськими діячами.
Я є живим втіленням плідного діалогу цивілізацій. У моїх історичних коренях, у моїй долі, освіті, світогляді, діяльності перетнулися лінії декількох цивілізацій — православної, західнохристиянської, мусульманської.
Володію арабською, французькою, російською мовами.
Мною написані десятки книг, монографій, досліджень, присвячених процесам розвитку цивілізацій, конкретним питанням різних етапів історії, культури, соціології, насамперед Сходу і Росії.
Я міркую над тим, як складаються стереотипи сприйняття концепцій і конфесій, погоджую це із сучасною ситуацією. Зокрема, досліджую такий складний аспект, як формування в суспільній думці Заходу негативного ставлення до ісламу й мусульман.
— Які процеси переживає християнська громада на Близькому Сході?
— Чисельність християн на Близькому Сході катастрофічно скорочується. Буквально 20 років тому на батьківщині Христа мої одновірці становили приблизно п’яту частину від усього населення палестинських територій, а зараз по всій автономії їхня чисельність не досягає й п’яти відсотків. Ще недавно Ліван був єдиною країною на Близькому Сході, де християни становили більшість і обіймали ключові посади в політиці, економіці й культурі держави. Обстановка кардинально змінилася на користь переваги мусульман. Схожа картина в Сирії, Йорданії та Єгипті.
— Що послужило причиною скорочення чисельності християн у Лівані й Палестині?
— Ці причини йдуть у глибину історії. Чисельність християн на Близькому Сході стала скорочуватися після падіння панування Візантії в цьому регіоні, у часи арабських завоювань і Хрестових походів. Східні християни зазнали удару не тільки від мусульманських завойовників, а й від хрестоносців. Частина східних християн прийняла іслам саме в епоху Хрестових походів, зазнаючи утисків від своїх західних братів по вірі. Наступним потужним ударом по громадах християн у Східному Середземномор’ї стало османське завоювання.
Перед християнами лежало три шляхи: відстоювати свою ідентичність, шукати взаєморозуміння з навколишніми іновірцями або емігрувати. Сучасна історія знає періоди масової міграції близькосхідних християн у країни Заходу й Латинську Америку. У Лівані нині проживають майже чотири мільйони людей, а тільки в Бразилії й Аргентині — майже семимільйонна ліванська громада. Наймасовіша еміграція з Лівану, Сирії, Палестини відбулася наприкінці XIX — початку XX ст. Їхали, щоправда, і мусульмани, але менше, ніж християни. Велику роль тут зіграли й економічні причини.
За останні 30–40 років значно виросли радикалізм і фанатизм послідовників ісламу. Мусульманський світ не зміг увійти в сучасність. Для ісламістів зразок — Середньовіччя, коли арабо-мусульманська цивілізація панувала у світі. Це потужно вплинуло не тільки на ставлення до західного світу, а й до християн Сходу.
— А тепер про те, що безпосередньо хвилює українців. Чи не здається Вам, що недружня позиція Росії потужно підштовхує Україну в Євросоюз?
— На жаль, неякісні політичні еліти розлучають народи. Росія з її природними ресурсами й інтелектуальним потенціалом вийшла б на лідируючі позиції у світовому розвитку, якби об’єдналася тріада, яка формує її свідомість і творить дію: влада, інтелігенція і народ. На жаль, між ними рідко існувала згода.
Трагічно, що кожна нова російська влада прагнула зруйнувати навіть те позитивне, що було створено її попередницею. У період середньовічної, нової й новітньої історії на тілі російської нації не раз проводилася груба хірургічна операція. Як наслідок — виснажувалися сили народу. Різні верстви населення Росії практично за всіх часів були ближчі до бідності, ніж до статку. Традиційні форми господарювання й керування руйнувалися на всіх поворотах історії. «Росіянин, — писав видатний філософ Микола Бердяєв, — здатний із більшим талантом руйнувати те, що будує навколо себе людина. Він байдужий до дарунків і спокус цього світу й більше схильний створювати великі символи й великі ідеології, творити шедеври мистецтва й літератури».
Справді, у період соціальних перебудов відбувається ламання ментальних, психічних і загальноповедінкових структур. Інтелігенція, зазвичай, підпадає під вплив не російських і не перейнятих національним духом інтелектуальних кіл, втрачаючи колишню роль у суспільстві. Не краще — стан народу. Розум і совість нерідко не контролюють дію — гору беруть антисоціальні інстинкти. Досить глянути на поводження великих груп молоді великих міст, щоб переконатися в тому, як з її свідомості витравлюється все, що є високим і цінним у блискучій російській цивілізації. На зміну ж приходять стандарти того, що академік РАО І. Бестужев-Лада називає «антикультурою». Культурний накип покриває не тільки масову свідомість, а й свідомість «обраних».
— Тож з’являються погана література, дешеве мистецтво, банальна музика.
— Авжеж. Панує потяг до всього поверхневого, наносного. Пишними барвами розцвітають отрутні квіти «глобальної», в основному американізованої культури.
У такі моменти проявляються слабкості національного характеру, але виявляють себе також і його сили — розгортається боротьба з явищами антикультури й тіньової економіки, єретичними вченнями, зазіханнями на духовні цінності.
Ще одна риса національного характеру тривожить розсудливу частину як російської інтелігенції, так і друзів Росії за рубежем. Це — істинно російська пристрасть до крайнощів. Терплячість і помірність — не серед російських чеснот. Позитивні або негативні емоції російських людей із силою вириваються назовні. Вони так само глибоко переживають поразку, як і радіють удачі. Небагатьом із них властиве відчуття міри. Манія крайності проявляється в загальному ставленні до життя, поперемінно породжуючи стани анархії й застою, ейфорії й занепаду. Прояв цієї риси характеру в галузі політичної дії бентежить і самих росіян, і численних закордонних друзів Росії.
Між силами західної, православно-слов’янської, лівої і євразійської орієнтації — гостра боротьба. Логіка цього періоду така, що та або інша течія може виступати з екстремістськими гаслами й фанатично відстоювати свої позиції, та або інша група — претендувати на виняткову правоту, звинувачуючи своїх супротивників в омані. Взаємна ворожість може доходити до прямих зіткнень.
Україну, природно, також прихоплюють ці російські жорна.
— Отже, ми дісталися вашої ключової теми як науковця: «Від діалогу до партнерства цивілізацій». Конкретизуйте.
— Насамперед, звернімося до розуміння й етимології терміну «діалог». Кожен діалог між, скажімо, православним та ісламським світами має свої корені, умови, що стримують мотиви й наслідки. Для успішної взаємодії культур, тобто власне діалогу, необхідні сім простих принципів: 1. Перш ніж почати діалог з ким-небудь, необхідно провести його із самим собою. 2. Наявність відкритого для діалогу партнера. 3. Рівність усіх людей перед Всевишнім. 4. Повага всіх учасників діалогу. 5. Вільна воля співрозмовника. 6. Діалог має охоплювати всі сфери, людські практики й досвід двох світів. 7. Діалектика схильності до впливу й надання впливу в минулому, теперішньому й майбутньому.
— Які є перешкоди для діалогу й партнерства?
— Перша. У кожного з народів земної кулі існує своя мова або мови, своя релігія, спосіб мислення й поведінки.
Друга, на мій погляд, основна, стримуюча перешкода: а) відсутність антропологічного погляду на людський рід і буття взагалі; б) відсутність раціонально-розумного особистісного погляду.
Це дуже проявляється в підходах релігійної й культурної еліти, яка веде за собою суспільну думку й виробляє суспільну свідомість і смаки в народів. Саме в цьому криється найбільша небезпека, оскільки через цю відсутність формується найзначиміша перешкода для всебічного об’єктивного наукового бачення людини, релігії й культури.
Третя перешкода. Вага тиску історичної пам’яті на обидві сторони діалогу. Розбіжності між різними культурами і релігіями мають корені, що йдуть до відмінності священних текстів та обрядових ритуалів. Вони пов’язані також із протиборством, що тривало між ними протягом багатьох століть за райони й сфери впливу й призвело до зіткнень, розбратів і численних війн.
Четверта. Незнання текстів і душ. Як говорить німецький філософ Поль Гольбах, «незнання — батько гріхів». Існує багато розбіжностей між носіями різних вір, джерелом яких були не зовнішній тиск або спроби завоювання й захоплення здобичі, котрі виряджалися в убрання релігії, а елементарне незнання сутності релігійних текстів Священних Писань, у яких удосталь присутній дух любові, миру, чистого поклоніння Господу Світів. І такі спільні духовні й божественні цінності можна знайти в будь-якій релігії.
П’ята. Найжорстокіша боротьба між світським і релігійним підходами до питань буття і світу.
Шоста. Відсутність демократичної культури й демократичної практики в багатьох країнах не західного ліберального світу робить більшість систем влади в них близькими до авторитарних моделей.
Сьома стримуюча перешкода, мабуть, найтяжча і найскладніша, оскільки пов’язана з так званими хазяями глобалізації, які займають ключові позиції в керуванні грішми, політикою, мають сили й знання в просторі «золотого мільярда». Вони не зацікавлені в культурному діалозі й тим більше — у справедливому партнерстві цивілізацій. З іншого боку, представники бізнесу й політичної правлячої еліти країн «не золотого мільярда» також мало цікавляться процесом діалогу цивілізацій.
Як наслідок, ці положення неминуче вступають у протиріччя з ідеєю творчого й загальносправедливого діалогу й партнерства між людьми (в тій самій Україні), між країнами (відповідно між Росією та Україною), між цивілізаціями, які прагнуть до взаємозв’язку та інтегральної дії.
— У чому полягають перспективи?
— Незважаючи на наявність цих стримуючих мотивів, існує ціла низка спільних знаменників між людьми, які формують схожі для них моменти в різних галузях.
Природно, не обійтися без напруженої боротьби за вибір такого типу глобального розвитку, який зменшив би для людства ризик протиборства й зіткнення між цивілізаціями.
У цій боротьбі вирішальну роль покликані зіграти зусилля в таких галузях, як міжнаціональні відносини, релігія, мораль, освіта, економіка й право. Вельми важливо зміцнювати дух відповідальності й партнерства між цивілізаціями. Глибоке розуміння відповідальності, підкреслює німецький учений Ганс Йонас, «відводить людей за допомогою філософського осмислення й гуманізації моралі в технологічне століття, спонукаючи їх будувати стосунки між собою на новій, моральній основі».
Із цього приводу справедливо згадати слова російсько-американського соціолога Пітіріма Сорокіна: «Істина, добро і краса знову об’єднаються у вищу тріаду цінності, що розкриває дедалі повніше таємниці Вищої реальності й віддано служить людству в його творчій місії на цій планеті та за її межами».
У зв’язку з цим стає затребуваною нова філософія етики, культури, безпеки, економіки й духовності, яка, можливо, керується наступними імперативами:
1. Робота над створенням універсальної етики у відносинах між індивідуумами, суспільствами, народами й цивілізаціями. У рамках цієї етики формуються принципи взаємоповаги, взаємної відповідальності, співпраці, солідарності і соціальної справедливості.
2. Підтримка й пропаганда ідеї про культурне, релігійне й духовне різноманіття. Світ людини має бути такий же розмаїтий і барвистий, як рослинний і тваринний світи.
3. Створення механізмів і рухових сил для досягнення співіснування, взаємодії й взаємообміну між усіма цивілізаціями й культурами для перетворення планети Земля в спільну, привітну для всіх батьківщину.
4. Якщо поступальний рух глобалізму з технологічним й інформативним прогресом — реальний і визначений факт, то заощадження здорового ядра в культурній самобутності народів — це моральний людський обов’язок для сильного й слабкого, начальника й підлеглого, для еліт і для мас.
Світ не перенесе нової жахливої хвилі війн і конфліктів.
Майбутнє людства залежить від результатів такого роду теоретичної полеміки — зіткнення різних форм наукового, релігійного, культурного дискурсу. У кожній цивілізації, кожній країні, кожній культурі, що вирвалася вперед, локальній або запозиченій, протиборство такого роду має свої відмінні риси. Проте в результаті воно приводить до вироблення загальнозначущих орієнтирів, що готують до вступу людства в нові — земну й космічну — епохи.
— Як представник академічної науки Ви досліджуєте глобальні процеси. А звичайних людей цікавить прагматика. Що б Ви порадили українським політикам?
— Треба чути власний народ, а не тільки шерхіт купюр у власному гаманці.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»