ПОВСТАНСЬКИЙ ОТАМАН
Особистість Нестора Махна привертала величезну увагу його сучасників і нащадків. І, як відомо, характеризувалася неоднозначно. За оцінками одних, це був свідомий українець, талановитий керівник повстанського руху, захисник інтересів селянської бідноти і «його можна сміливо назвати Степаном Разіним або Омеляном Пугачовим XX століття».
8 ЛИСТОПАДА — 125 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ НЕСТОРА ІВАНОВИЧА МАХНА (1888—1934), УКРАЇНСЬКОГО ПОВСТАНСЬКОГО ОТАМАНА
У радянській же історіографії на нього чіпляли тавро бандита, бандитського отамана. Та й дотепер нерідко безладдя, зокрема такі явища, як рекет, випадки свавілля в міліції, порівнюють із «махновщиною». Але є факти, в оцінці яких думки не розходяться. Приміром, такий: Нестор Махно воював практично з усіма владами та режимами, які існували в той переломний час.
Як писав доктор історичних наук, лауреат премії імені Михайла Грушевського Валерій Миколайович Волковинський (1948–2006 рр.): «Ведучи боротьбу проти військ Центральної Ради, Скоропадського, Денікіна, Врангеля, Григор’єва, австро-німецьких та антантівських інтервентів або самостійно, або на боці радянської влади, Махно сприяв перемозі більшовизму».
У працях на цю тему особливо зазначається, що повстанська армія Махна сповільнила просування Денікіна на Москву, сприяла швидкій перемозі більшовиків над денікінською армією.
Описуючи ці події, історики наводять витяг із листа члена Реввійськради 14-ї армії Південного фронту Григорія Орджонікідзе Володимиру Леніну: «Нарешті виступ Махна як відкритого противника білого командування завдав останньому низку сильних ударів і дуже похитнув його загальне стратегічне положення. Очевидно, наше просування вперед буде досить швидким. Денікін, безумовно, зламав собі шию на українському мужикові». У різних документах чимало фактів наводиться про ключову роль махновців на завершальному етапі громадянської війни — в ході розгрому Врангеля.
Про те, що після Жовтневої революції Нестор Махно, по суті, визнав нову більшовицьку владу, свідчать його зустрічі з багатьма радянськими керівниками, навіть із В. І. Леніним. У праці українського вченого Володимира Горака сказано: «До речі, Володимир Ілліч і Нестор Іванович провели немало часу у гострій дискусії з питань теорії і практики анархізму. Читаючи цей епізод у мемуарах «батьки», важко позбутися враження, що в інтелектуальній дуелі з маститим опонентом переміг саме Махно...»
Однією з головних причин конфлікту Нестора Махна з більшовицькою владою історики називають різні погляди на розбудову мирного життя на селі. Не просто розчарування, а глибоке обурення викликали у Нестора Івановича запровадження політики воєнного комунізму, встановлення державної монополії на заготівлю хліба та інших продовольчих продуктів, формування продзагонів для примусової хлібозаготівлі, перехід від одноосібного господарства до товариського і державного землеробства.
Небезпеку як для селянства, так і взагалі для країни він вбачав в узурпації влади партією більшовиків, придушенні інших партій, в ієрархії рад і керівництва ними зверху. Це суперечило програмній меті Н. Махна, що передбачала, зокрема, не тільки передачу всієї землі селянству, але й права самим розпоряджатися результатами своєї праці, за якою обрані народом багатопартійні низові органи влади — волосні, повітові, міські — розв’язували суто економічно-технічні завдання.
На з’їздах махновців були ухвалені резолюції, що закликали до створення анархічного суспільства, «третьої соціальної революції», котра повинна остаточно знищити залишки капіталу і повалити владу більшовиків. Ці ідеї Махно прагнув втілити у сформованій завдяки його зусиллям наприкінці 1918 року на півдні України своєрідній «селянській республіці», яку ще називають «Гуляйпільською республікою», «Махновською республікою», непідконтрольною ні більшовикам, ні УНР, ні білогвардійцям.
Там було проголошено владу безпартійних рад; відкинуто більшовицьку націоналізацію землі та примусове створення радгоспів і комун; проведено розподіл земельних ділянок між тими, хто їх безпосередньо обробляє. Місцеві ради повинні були постійно звітувати про свою роботу і взагалі радитися зі сходами місцевого населення. Зрозуміло: для здійснення таких перетворень потрібно було мати і авторитет, і владу.
Тому варто нагадати, що звільненого Лютневою революцією 1917 року з царської тюрми Махна на його малій батьківщині — Гуляй-Полі зустріли як героя. Тут, поринувши в політичну боротьбу, він стає головою місцевої Ради робітничих та селянських депутатів, одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву профспілку деревообробників та металістів.
Природно, що більшовицьке керівництво не сприймало цієї політики, тож здійснювати свої задуми Нестору Махну довелося зі зброєю в руках. Проте, як зазначає вище згадуваний історик В. М. Волковинський, «задля справедливості слід сказати, що боровся Махно проти неї (радянської влади.— Авт.) «по-лицарськи» — віч-на-віч, жодного разу не стаючи під прапори білогвардійських армій або інтервентських військ».
Червоні командири, наголошується у публікаціях про ці події, змушені були визнати наявність у Махна явного полководського таланту, підкресливши, що як стратег Махно враховував усе — від рівня озброєності противника до рівня його бойового духу. Один із дослідників життя і діяльності повстанського отамана Гелій Черний писав, що Нестор Махно вперше в ХХ столітті вів маневрову війну, обґрунтувавши її концепцію. При цьому він звертає увагу і на таке: Тухачевський, Гудеріан і де Голль схожі концепції подібної війни розробили через багато років.
Наведу також витяг зі статті на цю тему історика Олександра Палія: «В історії махновщини є десятки епізодів, коли невеликі загони громили значно численніші підрозділи супротивника. Зокрема, досить ефективну Червону кінну армію бессарабського авантюриста Григорія Котовського неодноразово громив Махно. Щоб пояснити успіхи цього «військового неука», радянська пропаганда навіть натякала на підмогу йому німецьких та англійських військових радників.
А насправді в результаті реквізиції тисяч тачанок на південних просторах України Махно отримав надзвичайно мобільну армію. Вона пересувалася швидше, ніж навіть моторизовані армії часів Другої світової війни. Махно попри брак освіти краще за багатьох тогочасних генералів розумів, що сотня вояків, які стрімко переміщуються, то там, то там завдаючи ударів по ворогу, сильніша за тисячу, яка стоїть на місці.
Крім того, вольниця Махна протистояла арміям, набраним переважно силою. Мобілізовані червоні й білі загони часто воювали проти Махна безініціативно, лише під страхом кари. Махно, ніби літописний козак, особисто водив загони в бій, чим відрізнявся від більшості тодішніх вищих командирів».
6 лютого 1921 року Володимир Ленін писав заступникові голови Революційної військової ради Ефраїму Склянському: «Додаю ще одне попередження. Наше військове командування ганебно провалилося, випустивши Махна (незважаючи на величезну перевагу сил і суворий наказ спіймати), і тепер ще більше ганебно провалиться, не вміючи розчавити жменьки бандитів. І хліб, і дрова — все гине з вини банд, а ми маємо мільйонну армію. Треба підняти головкома з усіх сил».
І згодом Червона армія кинула всі свої сили проти махновців.
Зазнавши поразки, констатують біографи, Нестор Махно 28 серпня 1921 року із залишками свого війська — загоном із 77 осіб переправився через Дністер до Румунії. Він жив у Бухаресті, потім у Варшаві і там у вересні 1923-го був заарештований за звинуваченням у підготовці повстання в Західній Україні, однак виправданий судом. Після поневірянь у Польщі та Німеччині жив у Торуні, а у квітні 1925 року переїхав з дружиною і дочкою до Парижа, де працював, поки були сили, токарем, друкарем, шевцем.
Н. Махно помер у Парижі 25 липня 1934 року. Його тіло кремували і поховали на кладовищі Пер-Лашез у стіні колумбарію, поруч із паризькими комунарами.
Насамкінець наведу рядки з вірша Нестора Івановича Махна: «Проклинайте мене, проклинайте, якщо я вам хоч слово збрехав. І про мене згадайте, згадайте, — Я за правду, за вас воював! За пригнічену хамом громаду. За народу нечуваний злет. Я ненавидів чванство і зраду. Був зі мною в кумах кулемет».
І нині ми згадуємо про нього добрим словом, зокрема наголошуючи на тому, що він завжди пам’ятав про інтереси класу, який висунув його на авансцену політичного життя.
Рядки з біографії. Нестор Іванович Махно народився 8 листопада 1888 року у селі Гуляй-Поле Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині місто Гуляй-Поле Запорізької області). Деякий час навчався у гуляй-польській початковій школі. У 1906 році став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині.
У 1906–1908 роках Махна за участь у експропріаційних акціях кілька разів заарештовували. В березні 1910 року Одеський військовий суд засудив Махна до смертної кари, яка незабаром була змінена довічною каторгою. У 1911–1917 роках був ув’язнений у Бутирській тюрмі в Москві.
Після Лютневої революції 1917 року в Росії у березні 1917 року він повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Ідейне обґрунтування махновського руху 1918–1920 років здійснювала українська анархістська організація «Набат», що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції».
Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
- КАРПАТСЬКА ОРЛИЦЯ
назад »»»