ДУЕТ «СВІТЯЗЬ»– МУЗИЧНІ ТЕРАПЕВТИ
Заслужені артисти України Дмитро Гершензон і Анатолій Говорадло є універсальними митцями, здатними майстерно пародіювати знаменитих колег і бути самими собою в авторських піснях. До речі, Микола Басков пародію на себе сприйняв гідно і пішов далі, ніж усі інші, — на своєму сольному концерті в Києві разом із дуетом виконав сміхотливу версію «Шарманки»: «Цветут ли цветы «зацветалые», мечтут ли мечты «замечталые».
Спочатку був ВІА «Світязь», у різні роки його солістами були Олександр Сєров, Лілія Сандулеса, Василь Зінкевич. Колектив гастролював світом, артисти мали визнання.
Та трапилося так, що у «Світязі» залишилися лише двоє. Почалося нове життя. Принагідно музична тусовка України та Росії почала жити і творити під пильною увагою «світязів». При тому дует є ще постачальником пісень для найвідоміших співаків України, і чимало з цих пісень вкоренилися в народі.
— Анатолію і Дмитре, у відомій пісні з мультика є слова про те, що як корабель назвуть, так він і попливе. Що означають ваші неординарні прізвища — Говорадло і Гершензон?
Анатолій Говорадло:
— Я хоч і замислювався над цим, однак чомусь ніколи не шукав відповіді на це запитання. Та якось на станції техобслуговування під час прийому замовлення інтелігентний чоловік, який розмовляв чистою українською мовою, запитав мене: «А ви знаєте, що означає ваше прізвище?» — «Ні». — «Я вам розповім, я цим цікавлюся. У козаків був говорадло — перемовник, по-сучасному — парламентер». Я подякував, сказав: «Ви мене, як кажуть, підняли у власних очах». Та мав іншу версію: говорадло — це той, хто любить багато говорити. Паша Зібров жартує: «Говорадло говорило говорудлою». Насправді я радше Співадло.
Дмитро Гершензон:
— Наскільки я знаю, будь-яке єврейське прізвище має переклад. Ось один із варіантів. «Герш» — древнє єврейське ім’я, українською — Григорій, Гриша, «зон» — син. Отже, Гершензон — син Герша.
Другий варіант. Зі стародавньої мови ідиш «герш» — це олень. Виходить, син оленя. Я завжди кажу: щось рогате в мені точно є.
Третій варіант: «олень на сонці» («зон» перекладається ще як сонце), або «сонячний олень».
— Виходить, у вас обох перспективні прізвища, в які закладено потенціал.
Дмитро Гершензон:
— Наші прізвища ніхто не може запам’ятати. Зазвичай кажуть: «Це той, що з отим». Та захищає нас чудова назва величного озера «Світязь».
— Від людей не з кола музикантів про вас можна почути: «Світязі» добре співають і мають чудовий репертуар». А хто є хто — не знають (крім того, що Анатолій — гітарист, Дмитро — клавішник). Навіть те, що один спеціалізується на аранжуваннях, а другий — на написанні пісень (текстів і мелодій). Як ви до цього прийшли?
— Я працював тридцять років пліч-о-пліч з Василем Зінкевичем. Він мені не раз казав: «Слухай, ти придумуєш такі складні аранжування. Невже не можеш пісню написати?» Я відповідав: «Василю Івановичу, народжений повзати літати не може. І навпаки».
Авжеж, я можу з пальця висмоктати пісеньку. Блискітки, які нині продукують, може написати навіть адміністратор, не те що аранжувальник. Але ставлюся до цього відповідально. Тільки людина з відповідним хистом здатна придумати цікаву мелодію, яку я не можу придумати, і ви не зможете. Ось чому ми розподілили обов’язки.
— Пане Анатолію, ви чудовий мелодист. А як складалося з текстами?
Анатолій Говорадло:
— На початку я грішив заримованими словами. «Ти прийшла, я пішов...» — такими були пісні про кохання. Я був молодим, і якусь філософію вкладати не прагнув, про зміст не думав. Для мене головними були мелодія, те, як пісня буде виконуватися: під роковий акомпанемент, джаз-роковий чи якийсь інший...
Коли ж прийшов у «Світязь», і ми на студії працювали з Василем Зінкевичем, я побачив, як він ретельно ставиться до кожного слова, аби воно виспівувалося, було зрозумілим, передавало емоцію. Саме тоді я зрозумів, наскільки це тонка справа.
Коли ми чуємо пісню й отримуємо насолоду, нам здається, що це просто так карта лягла: от узяв і заспівав, і все. Насправді ж це високоінтелектуальна робота. Треба продумати кожну інтонацію, кожне слово, кожну частоту, я вже не кажу про діапазон і аранжування.
Людям подобається лише філігранно відшліфований результат.
Дмитро Гершензон:
— Я намагаюся тримати руку на пульсі музичного життя. Скажімо, працюю з аранжуваннями, а поруч стоїть ноутбук з відкритим Фейсбуком. Стосовно наших виступів надходять відгуки. Усіх мислячих людей хвилює змістовність. Вони не можуть сприймати концерт за принципом «прикольно чи не прикольно». Вони вслухаються в кожне слово, у старі та нові твори, в пародії.
І люди не можуть збагнути парадоксу, обговорюють його між собою, сперечаються: що ж то за такий у нашій країні формат і неформат, коли неформат збирає аншлаг у Палаці «Україна», а формат, який крутять на FM-станціях, серця не зворушує?
З подачі продюсера здійснюють ротацію «певциці». Проте якщо пісня не потрапляє ні в душу, ні в мізки, а тільки в «одне місце», будь-які зусилля даремні. Однак «форматні» вважають: о, це розкручено, тож сунуться на якісь вечірні паті. До працівників міста і села вони не поїдуть, бо туди не запросять, люди просто не прийдуть на концерт. А на «Світязь» ідуть, хай після того важко буде тиждень прожити, бо нині нелегко в нашій країні зводити кінці з кінцями.
До речі, американський глядач, який виріс на піснях кантрі, вельми відрізняється від нас. Із чого, зазвичай, складається текст кантрі-пісні? «Мені потрібні два центи. Де мені взяти ті два центи? Може, я піду до Білла, візьму два центи? Ні, Білл мені не дасть два центи. Отже, дорогі друзі, я закінчив пісню, тому що у мене немає двох центів».
Слов’янська музика — інше. Колись Борис Гребєнщиков сказав: «Слов’янська жінка, коли на кухні готує їсти, слухає гарний текст, її не цікавить ні до мажор, ні ля мінор». Наша пісня немислима без гідного тексту і красивої мелодії, які генетично пов’язані «З двома кольорами», «Чорнобривцями».
Ще такий приклад. Наш гітарист Роман Недзельський і «за сумісництвом» чоловік Оксани Білозір розповів таку річ: «У Києві на стадіоні виступала якась реп-група. Потужний звук, молодь светрами крутить... Ми з Оксаною трохи послухали і пішли собі. Сіли в машину. Якраз закінчився концерт. Виходить молодь. Нам стало цікаво: що ж вони співатимуть після цього «репняка»? Опускаємо вікно і чуємо: «А старша сестра бодай не зросла...»
Генетика непереборна, скільки б нам не нав’язували європейську чи американську музику, на якій ми, до речі, вчилися як музиканти, бо в неї справді є чого вчитися. Однак «Запрягайте, хлопці, коні» чи «Дивлюсь я на небо» є нашим повітрям, і українська людина шукатиме мелодії саме з таким посиланням.
Анатолій Говорадло:
— Парадоксальна ситуація склалася в нашому суспільстві. Людина закінчує музичну школу, музичне училище, консерваторію. На навчання йдуть десятки років. Людина починає самостійно творити. Приходить на радіо, а там сидить діджей без музичної освіти, в якого музика ділиться на швидку і повільну. І той неосвічений діджей вирішує: формат це чи не формат.
— На ювілейному концерті в Палаці «Україна» Анатолій Говорадло забув текст у пісні «Дорогі мої батьки», зупинив номер.
Однак вразило інше. Толерантність і терпимість колеги. Дмитро Гершензон абсолютно не звернув уваги на цю накладку, ще й підіграв, рятуючи ситуацію. Це що, професіоналізм чи добре ставлення одне до одного? Невже за роки співпраці не виникла обопільна психологічна втома?
Дмитро Гершензон:
— Спрацювали і професіоналізм, і добре ставлення. Виробилася стійкість, організм готовий до всіляких казусів. Звісно, на репетиціях виникають зовсім інші реакції, лунають слова «не для преси». Але концерт — це передусім відповідальність. Яка може бути недружня реакція між колегами на публіці?
Пригадую, як нас запросили на 70-річчя Луцької філармонії. На концерті теж вилетів текст із голови. Потім наші друзі казали: «Ну ви й придумали, як усім довести, що дійсно наживо співаєте». Усі подумали, що ми спеціально це зробили.
Анатолій Говорадло:
— Дивність полягає в тому, що в Палаці «Україна», після того як я зупинив музикантів і почав співати з першого куплету, я забув другий. Довелося двічі заспівати перший куплет. Певно, це сталося через утому. Були виснажливі репетиції, зокрема і в день виступу. До того ж концерт тривав майже п’ять годин. Я стояв уже просто на автопілоті, і хоч був автором тексту, до купи скласти його не зміг.
Дмитро Гершензон:
— Цікаво, що Анатолій повернувся до мене, щоб я підказав. А я теж забув начисто. Таке трапляється. Парадокс полягає в тому, що на концертах, бува, весь стадіон співає пісню «Келих терпкого вина...» від початку до кінця, можна тільки акомпанувати. Це означає, що вона пішла в народ. І в такій пісні забути текст! Під час монтування телеверсії виникла проблема з ув’язки шматочків, аби вийшов повноцінний твір з першим і другим куплетом.
— Існує термін «нафталін». Його вживають щодо манери співу і убогих аранжувань, коли заспів і приспів виконують під копірку, без будь-якого розвитку.
А от Василь Зінкевич використовує розкішні аранжування, особливо вражає пісня «Козацькому роду нема переводу».
Дмитро Гершензон:
— Ми її назвали географією України. Там озвучені Буковина, Гуцульщина, Поділля, Полтавщина...
— Це — просто пісня-симфонія. Як на мене, є три критерії, які вирізняють гарну пісню: чудові мелодія і текст, вигадливе аранжування і фірмове звучання.
Анатолій Говорадло:
— Усі пісні Василя Зінкевича протягом останніх тридцяти років аранжовані Дмитром Гершензоном.
До речі, в Інтернеті є різні відгуки щодо нашого ювілейного концерту в Палаці «Україна». Переважно хвалять, але в кількох коментарях пишуть, що «Світязь» був нецікавий, а концерт відбувся тільки завдяки Василю Зінкевичу, Оксані Білозір, Іво Бобулу, Яну Табачнику, Тетяні Недєльській, «кроликам» Данильцю та Мойсеєнку. Але при тому забувають, що вони співали мої пісні, а якщо чиїсь, то все одно геніально аранжовані Дмитром. Тож до успіху ми в будь-якому разі доклали рук.
Дмитро Гершензон:
— Знайомий мені написав: «Ти ж не десять доларів, чого ти маєш усім подобатися».
Головне, що продовжується творчий рух, а конкретна творчість, якщо вона справжня, комусь подобається, комусь — ні. Різні люди.
Критика вимагає бути весь час у формі. Не зваблюйся, не думай, що тебе всі гладитимуть по шерсті. Це примушує вдосконалюватися.
— Усі ми спостерігаємо колосальні деградаційні процеси, зокрема в мистецтві. Гумористи грішать брутальністю, вульгарністю. А чи працює внутрішній цензор у вас, особливо в пародіях?
Дмитро Гершензон:
— Коли співаєш про відомого артиста, неприпустимо схибити неделікатністю. Та навіть на корпоративі чи банкеті, де всі близько знають людину, не можна собі дозволити надмірної фривольності. Мені сподобалося, як сказав Ян Табачник: «Ви працюєте в небезпечному жанрі, але, на щастя, у вас усе перебуває «вище пояса» — там, де душа».
Ми намагаємося не перегинати палиці. З цього приводу виникає чимало суперечок. Бува, в процесі придумування сміємося-заливаємося, бо справді смішно, а потім спохоплюємося: «Приберімо це слово».
У нас є пародія на Олега Газманова. Люди з реготом її сприймають, але вона висмоктана з пальця, в ній обігрується рядок: «Я сегодня не такой, как вчера...» — «Я не то что не такой — никакой!..» І далі: «Я бухал, гудел...» На концерті в Палаці «Україна» ми зняли цю пародію, серце було не на місці. Поруч із такими піснями, як «Дорогі мої батьки», «Донечка маленька», «Пусть небеса хранят тебя, мой сын» співати такі речі не бажано.
Сподіваюсь, що наш внутрішній цензор і надалі утримуватиме нас на межі фолу, але не дозволить її перейти.
З одного боку, ми не хочемо ображати, з іншого — бути беззубими. Скажімо, на Андрія Данилка у нас є гостра пародія — на пісню зі словами «Ще не вмерла Україна...» Коли ми вперше її почули, нас, як «внутрішніх» патріотів, пересмикнуло: не можна глумитися над гімном. Це блюзнірство. Ми відреагували словами: «Сколько ж нужно выпить водки, чтоб такое написать?» Автор слів цієї пісні якось підійшов до нас і сказав: «Хлопці, я до речі, не п’ю взагалі». Відповіли: «Ми ж не на особистість наїжджаємо, а на вчинок і творчість».
Анатолій Говорадло:
— Бува, хтось у когось цупить мелодію. Часто це трапляється не спеціально, автор іноді навіть не підозрює, що його твір схожий на чийсь. Ми і на це «розплющуємо» очі.
— Не ображаються на пародії?
Дмитро Гершензон:
— Навіщо до правди апелювати? А артист-початківець, який розкрутив якусь одну пісню, коли ще зможе опинитися в одній компанії з Кіркоровим, Зінкевичем або Білозір? Тільки в наших пародіях.
— Під час вашого концерту поруч зі мною сидів козацький генерал. Він був у строї дивовижної краси — з лампасами, візерунками і зірками, вишитими золотом і сріблом. Груди були розцяцьковані різноманітними нагородами-орденами.
Дивна річ, коли ви пародіювали злодійську «Мурку», він із захватом співав її від початку до кінця. Потім шалено аплодував. Коли я до нього звернувся українською, виявилося, що козачий генерал розмовляє тільки російською.
А тепер запитання до вас. Музиканти зазвичай позиціонують себе людьми світу. А ви — космополіти чи вважаєте себе голосом України?
Дмитро Гершензон:
— Певно, про щось свідчить те, що я досі нікуди не виїхав, хоча люди моєї національності продовжують виїжджати з України. Моя дружина Лора Шевченко — українка. Донька і син вільно спілкуються українською з дитинства (ми жили в Луцьку, де російською майже не говорять).
Богдан Бенюк називає мене єврейсько-українським націоналістом. Він жартує, я був і залишусь просто сином України.
Анатолій Говорадло:
— Моє прізвище говорить саме за себе. Я не можу себе відчувати ніким іншим. Діти, дружина, вся моя рідня тут.
Серцем і душею я переживаю за Україну, хочу, щоб злагода була. Шукаю разом з однодумцями рецепт, як зробити, щоб ми нормально, цивілізовано жили.
У Фейсбуці я знаходжу багато агресивних коментарів стосовно української мови та українства. Якось звернувся з проханням: «Поясніть мені свою позицію, я хочу збагнути, чому ви так реагуєте». Врешті, зрозумів, що немає нічого конкретного, є тільки емоції. Таку людину ніяка аргументація не переконає.
Сіро-чорний період треба пережити. Як? Потрібно справжніх українців виховувати в наших дітях. І політика держави має бути налаштована на те, щоб у молоді не було подібного антагонізму. А в поколінні, яке, вибачте, доживає свій вік, слід культивувати компромісність.
Нову Україну необхідно будувати на новому поколінні, прищеплюючи європейські погляди і моральні цінності. Мені здається, цей процес уже незворотній.
Прийде час, коли ми будемо нормальною цивілізованою державою, і всі нинішні непорозуміння відійдуть у минуле. І деякі наші пісні, можливо, залишаться, їх співатимуть в іншій інтерпретації, вони когось хвилюватимуть, будуть потрібні.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»