ПЕТРО ПЕРЕБИЙНІС: БЕЗ СПРАВДІ УКРАЇНСЬКОГО КАПІТАЛУ МИ ЖАЛЮГІДНО ВИЖИВАТИМЕМО
Приводом для зустрічі з письменником, лауреатом Шевченківської премії Петром Перебийносом послугував зорепад його нових книжок.
Життя Петра Мойсейовича осяяне трьома іменами-орієнтирами: Сковородою, Шевченком, Франком. Цей «троїстий камертон» і налаштував нашу бесіду певним чином.
— Петре Мойсейовичу, Григорія Сковороду вважають духовною віссю української культури, науки, освіти, мистецтва. Одним із найвизначніших мислителів світу, який був провідником високої християнської духовності, інтелектуалізації рідного народу на засадах культури античності, епохи Відродження, Біблії, власної художньої творчості.
На жаль, українці про це мало знають. А яка іпостась чи грань постаті Сковороди Вас найбільше вразила? Чи змусив він Вас себе вивчати і які його настанови Ви взяли на озброєння?
— Сковорода — наш вічний Мудрослов. Тому скажу мовою науки. Спадщину українського Мудрослова треба розглядати в єдності фундаментального і прикладного аспектів. Ось лише одне свідчення. Мене, як і всіх нас, постійно бентежать роздуми про безкінечність космічного простору. Коли пробуєш якось уявити це, торопієш, відчуваєш розгубленість, і стає страшно від безсилля та нездатності щось осягнути. А Сковорода вирішує все геніально просто: безкінечність — це Дім Божий, у якому, виявляється, може бути затишно неприкаяній нашій душі. І така формула справді фундаментальна.
Ми живемо в часи, коли, хвала Господу, чи не в кожній хаті є Закон Божий, книга книг — Біблія. Та чи всі люди спроможні збагнути глибоко закодовані істини, символи і пророцтва Святого Писання? Чи всі готові належно сприйняти неоднозначну його філософію? Але й тут нам допомагає всемудрий Сковорода. У нього Біблія — це рай Слова Божого. Водночас він застерігає, що в цьому раю «приховані диявольські сіті», що «Біблія наповнена безоднями й спокусами», що «треба діяти з великою обережністю, щоб «не заплутатися нам у сіті лукаві». І справді. Коли стоять перед людьми складні дилеми — добро і зло, любов і ненависть, милосердя і жорстокість, — кожен вирішує по-своєму, кожен вибирає своє. Ось вам і прикладний аспект!
Зрештою, не тільки фізикам, а й лірикам може знадобитися прикладна складова багатогранного вчення Сковороди. Проілюструю це на власному досвіді. Коли думалося про безкінечність Божого Дому, то, очевидно, саме ідеї великого Мудрослова навіяли мені ось такі рядки:
І полетить моя душа
крізь перекошені сузір’я
скоріше від земного світла,
скоріше від живої думки.
І, може, хоч душа збагне
цю божевільну неосяжність,
оцю незміряну безмежність
міжгалактичної пітьми.
Бо що їй відстані!
Тут вічність
неусвідомлено підвладна
космічній швидкості душі.
...Десь біля вищої зорі
Душа в дорозі озирнеться —
і їй засяє вдалині
Чумацький Шлях у вишиванці.
Край нього радо заяскріє
жаринка бронзового Сонця,
а може, навіть засиніє
здаля іскринкою Земля.
— Якими творчими здобутками можете похвалитися? Чи вдалося оприлюднити створене?
— Не грішитиму на долю. Практично все, що планував, здійснилося. По-перше, у видавництві «Український письменник» вийшла ґрунтовна моя книжка в серії «Шевченківська бібліотека». Назвав її «Цивілізація дерев». Щоправда, тираж невеликий.
А видавництво «Преса України» чималим накладом спорядило мою збірку для дітей «Заячий калач». Ще й гонорар заплатили.
Не менш радісним став вихід книжки «Тінь янгола» у Дрогобицькому видавництві «Коло». Розкішне видання. Справді європейське за художнім оформленням та поліграфічним виконанням.
А передісторія така. Дрогобичани давно помітили мою ревну зацікавленість творчістю і постаттю Івана Франка, їхнього великого земляка. Франка я всього прочитав, від титла до останньої крапки в п’ятдесятитомнику. Всі тексти й примітки опрацював, проаналізував з олівцем. Зусиллями Миколи Жулинського і Сергія Гальченка вийшли ще три додаткові томи, кожен в середньому по дев’ятсот сторінок. Опубліковано те, що раніше забороняли, адже Франко написав сто томів. Ось і починають самотужки надолужувати, хоч був указ президента Ющенка про видання всього Франка. Ці три томи, до речі, оформлені так само, як «зелений» п’ятдесятитомник за номерами 51, 52, 53. Принагідно зазначу, що академічний Інститут літератури видав ще й окрему книжку усього, що у п’ятдесятитомнику було викреслено. Вона так і називається: «Покажчик купюр». Цікаво з’ясовувати, що викидали. Я в цих купюрах копаюся, розкошую.
А вже Львівський національний університет імені Івана Франка додав нових яскравих барв у Велику Франкіану. Тут побачило світ п’ятитомне репринтне видання ще 1910 року «Апокрифи і легенди з українських рукописів» у п’яти томах. Це неоціненна праця геніального Франка, в якій він «зібрав, упорядкував і пояснив» дивовижні фольклорні перлини. Читати їх — фантастичне задоволення! Та вже справді небесна радість — читати все те, що Іван Якович блискуче «пояснив». Із таким самим захопленням я сприймаю тритомні «Галицько-руські народні приповідки», які вийшли у видавничому центрі, знову ж таки, моєї львівської альма-матер. Їх теж, до речі, «зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко».
Та й рідне вже мені видавництво «Коло» випустило чудовий тритомник Франка. До нього увійшло й те, що за радянських часів проскрибувалося або зовсім не видавалося. І взагалі дрогобичани щедро видають нові праці, уміло популяризують найвищі досягнення сучасного франкознавства.
Що ж до моєї книжки, то коли зайшла мова про її видання, я сказав: «У мене грошей нема». І раптом чую: «А видамо власним коштом. Може, собі щось придбаєте, а решту будемо розповсюджувати». Отакі вони, Франкові земляки! Отакі мої радощі.
— Нині це рідкість: книжка — як подарунок видавців...
— Саме так. А це фактично районний центр. Фінансові та інші можливості обмежені. Проте вміють на батьківщині Івана Яковича Франка працювати по-сучасному, по-європейському.
У вашому запитанні є слова «чи вдалося». Тож якщо говорити про нездійснене, то не омину долі своєї п’єси «Коридор». Вона видана окремою книжкою, а також увійшла до вибраного у серії «Шевченківська бібліотека». З художнього боку я в ній упевнений, не вважайте мене зухвалим. П’єса символічна: влада й особистість. Театрознавці не раз казали мені, що це, може, єдиний у світі твір, який подає образ влади, будь-якої влади. І можновладці тут себе впізнають. Але п’єса досі не втілена у театральну виставу.
— Ви її конкретно комусь пропонували?
— Читали в театрі імені Франка. Ще за часів Кучми вона була поставлена на радіо, часто звучала. І все було добре. Та раптом хтось почув «нагорі», впізнав себе. Заборонили. Запис радіоспектаклю вилучили. Єдина втіха — зберігся в мене любительський запис.
Тепер зацікавився радіоканал «Культура», хочуть зробити нову радіовиставу. Не знаю, чи насміляться в нинішніх умовах. Бо ж там, у п’єсі, на п’єдестал несамовито лізуть вожді і вождята...
— Ми на власній шкурі пізнали чотири влади: Кравчука, Кучми, Ющенка, Януковича. Яким є ваше розуміння теперішньої ситуації в Україні, про яку кажуть: «Дев’яності повертаються».
— Практично всі ці влади однаковісінькі. Фундамент заклали ті, кого ми нині бачимо у списках найбагатших людей, так мені здається. Кравчук — найперший, це зрозуміло. Кучма вже мусив цю гру продовжувати, бо інакше не втримався б. Ющенко, якому я дещо симпатизую, теж у цю орбіту втрапив.
Не ми обираємо. Обирають сильні світу сього, в руках яких — печерний капітал. Ющенко діяв надто незграбно. Річ зовсім не в тому, що він якісь національні питання порушував, хотів демократії. Товстосуми сподівалися: ось пов’язаний з Америкою, гратиме їхню роль. Та він погано грав будь-яку роль. Ні риба ні м’ясо. Він сам собі винен. Примхливий, нерішучий, незбагненний. У кадрових, економічних, політичних питаннях дуже помилявся. А тепер кається, що наступав на граблі.
Ох, ці наші українські граблі! Вони й нині не лежать без діла. Я вважаю, що ця влада допустила найдурнішу помилку, коли взялася за «мовну проблему». Не треба було цього робити. Мовна ситуація до того була більш-менш стабільною. А тепер додалося гостроти у політичних питаннях, навіть у відносинах із Росією. Силувано якось вийшло. Не ті хлопці все це подали. Вони недолугі й неприємні, і народ їх наскрізь бачить.
Не видно особливих відмінностей і в опозиції. І яка то опозиція, всім зрозуміло. Лебідь, рак і щука. Ну як тут можна конструктивно працювати? Ловлять бліх, і не більше.
Отож висновок. Поки в Україні не буде справді українського капіталу, справді патріотичних людей серед мільярдерів, мільйонерів, поки їх не з’явиться бодай кілька, щоб активно впливати, доти ми жалюгідно виживатимемо.
А коли вже ближче до наших проблем, то давно пора було ухвалити закон про пільги меценатам. Тоді у нас культура інакше почувалася б, бізнесмени були б зацікавлені в її підтримці.
— Повернімося до літературної творчості. За радянських часів вражали дивовижні постаті: Василь Симоненко, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Григір Тютюнник, Борис Олійник, Леонід Кисельов... А хто нині Вас вражає?
— Я важко оперую іменами, та й може не варто цього робити. Нових яскравих постатей, які вже ствердилися за час незалежності, багато. Постійно є виплески молодих обдаровань. Я, наприклад, заступник голови журі (тобто Івана Драча) Міжнародної українсько-німецької літературної премії імені Олеся Гончара. Ця недержавна відзнака існує вже шістнадцять років. А заснована вона німецькими меценатами — письменницею Тетяною Куштевською та підприємцем Дітером Карренбергом. До речі, грошовий вияв у рази вищий, ніж у Державної премії імені Гончара.
— Отже, є Державна премія імені Гончара і є недержавна українсько-німецька.
— Так. Державну щороку присуджують тільки одному лауреатові, а ми визначаємо, буває, шістьох-сімох переможців. Премія досить демократична. Працюємо з творами, а не зазираємо в біографії. Це абсолютно не відомі нам люди, переважно з областей, з віддалених від столиці сіл та містечок. Є просто блискучі обдаровання: поети, прозаїки, публіцисти, літературознавці. Скажімо, торішня лауреатка — прозаїк з Черкащини Марина Троян (роман «Збій»). Або харків’янка Тетяна Троїцька (роман «Аквамарин для Водолеї»).
Я на підсумках завжди виступаю, намагаюсь яскраво показати кожного переможця. Люблю цю талановиту молодь. Але їхні досягнення не завжди мають розголос. Така нині система.
І що цікаво: в нинішньому літературно-культурному процесі немає явищ застійних. Іде рівна хвиля. І вона весь час наростає, і кінця-краю їй немає. Адже воля. Люди відчули: можуть писати, що хочуть. І нехай цей прибій вихлюпує ще чимало неестетичної речовини, ненормативної лексики. Не страшно. Головне, що немає в літературі антилюдського, ксенофобії. Усі режими завжди боялися свободи, вибуху аморальності. Та нічого такого у нашій творчій сфері, виявляється, немає. І це дуже показова ознака. Це багато про що свідчить. Не треба в царині духу боятися волі. Воля — це добро, яке перемагає всі наші лиха.
— З іншого боку, хоч як там кивають на особисту ініціативу, держава має підтримувати мистецтво, таланти, бо це — запорука прогресу. Та, як видно, державі не до цього. У нас навіть ідеології своєї немає.
— Це правда. Держава без ідеології — не держава. Ми просто не виживемо без національної, глибоко гуманістичної ідеології. Вона має працювати. Формувати суспільство. Ми багато про це говоримо. А результати? Ніякого ж поступу немає.
У нас, як гриби після дощу, ростуть різні інститути політологів. І там не просто директори, а президенти. Кожен третій — президент. Кожен коментує те, що відбулося. Ворожить, прогнозує, містифікує. Це якась пародія. Однак хтось же цих віщунів підживлює, утримує. А втім, я знаю, кому вони потрібні, чиї інтереси захищають. Вони працюють тільки на замовлення. А насправді потрібні ідеологічні, державні чинники, які мають працювати на замовлення душі, на замовлення народу. Тож не слухаймо лжепророків. Не треба нам того віщування. Спасибі. Самі розберемося.
— Наше телебачення стає дедалі небезпечнішим.
— Не те слово! Ось на одному з каналів депутат-акордеоніст Ян Табачник вів «сотоварищи» з Бузиною світську бесіду про картину з оголеним (!) Шевченком. Потішалися, як могли. Отакі, з дозволу сказати, інтелектуали. Дратують, печуть їх імена Бандери, Петлюри, Шухевича. Чого киплять вони від цих імен? Чого чіпляються за тіні мертвих? Бо впевнені, що кари їм не буде. Бо знають: стерпить ненависна їм держава.
Уявімо собі щось подібне десь у Ліхтенштейні чи Ізраїлі. Та за таким одверто ворожим телеканалом тільки б загриміло. Ми ж великі, багатонаціональні. Усе витримаємо. Усе пережуємо. А ви кажете: стає телебачення дедалі небезпечнішим. Стало! Давно вже стало не просто небезпечним, а ворожим. Ворожим кожній свідомій українській душі.
— Цитую Григорія Сковороду: «О, якби у мене був духовний меч! Я б знищив у тобі скупість, убив розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, розтрощив би марнолюбство...» Що Вам найбільше муляє у нашому соціумі? У середовищі можновладців? Від чого Ви хотіли б позбавитися у собі?
— Найбільше дошкуляє те, що в нашому соціумі саме нашого соціуму немає. Мого, вашого, взагалі народного — немає. Є їхній соціум. Їх мало, але вони всюдисущі. Вони множаться не так, як амеби, а так, як слони. Їх не може бути багато. Такий закон дикої зграї. За ними — все, за нами — нічого. Ми залежні від них, а вони — ні від кого.
А можновладці... Це фікція. Міраж. Якийсь час у дев’яностих квазіможновладцями були щирі українські патріоти. Це під їхніми лебединими крильцями плодилися хижаки. Колись я казав декому з них: «Ви геніальні сліпці!» Не прислухались. Відмахнулись. А тепер плачуть геніальними слізьми і проклинають олігархів. Та це ж ваші рідні діти, панове! Це ж ви по сліпоті своїй віддали нашу святу Незалежність у загребущі довгі руки. Пізно плачете!
Не сльозами, не горлянкою і навіть не силою можна зламати те, що творилося два десятиліття. Повторюся ще і ще раз. Подолати мільйони можна тільки... мільйонами. Тобто нашим, українським, справді патріотичним капіталом. Але ж це поки що утопія. Де сучасні Симиренки, Терещенки, Чикаленки? Усе під контролем чорної мамони. Навіть найможновладніші можновладці — залежні...
Ось ви цитуєте Сковороду. Я теж ці слова давно виписав для себе. Ну, розкоші мені не загрожують. Та й марнолюбства не помічаю за собою.. А від чого хотів би позбавитися у собі, то хіба що від майже патологічної делікатності. Вона заважає мені з усією рішучістю назвати у вічі негідника — негідником, злочинця — злочинцем, ворога — ворогом. І ще в одному я майже невиправний. Боюся себе переоцінити. Мучуся, страждаю. За все і всіх виную лиш себе. Тому й тягнуся до Сковороди. Дай мені, Господи, його духовний меч!
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»