ОСТРІВЕЦЬ ЗДОРОВ’Я
Витоки цього закладу сягають далекого 1755 року, коли сенат медичної канцелярії Російської імперії видав указ, в якому, зокрема, було сказано: «У Києві, місті знаному і багатолюдному, військовий шпиталь заснувати».
Нещодавно я зустрівся з начальником центру полковником медичної служби, кандидатом медичних наук Анатолієм Казмірчуком і попросив розповісти про сьогодення цього унікального медичного закладу, методики, які використовуються при лікуванні пацієнтів.
У ГОЛОВНОМУ ВІЙСЬКОВО-МЕДИЧНОМУ КЛІНІЧНОМУ ЦЕНТРІ МО УКРАЇНИ «ГВКГ» ЛІКУЮТЬ ЗА СУЧАСНИМИ ТЕХНОЛОГІЯМИ
— При наданні медичної допомоги у нашому центрі пріоритетом, звичайно, користуються військовослужбовці Збройних Сил України, ветерани військової служби, члени їхніх сімей,— говорить Анатолій Петрович.— Загалом чисельність контингенту, прикріпленого до ГВМКЦ, становить понад 100 тисяч осіб.
Це та категорія, яка, згідно з чинним законодавством, має право на безоплатне лікування. Надаємо також допомогу і представникам інших силових відомств, з якими укладені відповідні угоди.
— Безоплатно?
— Ні, після того, як такий пацієнт пройде у нас курс лікування, його відомство переказує відповідні кошти.
— Здоров’я українців украй занедбане. Про це свідчить статистика МОЗ. А що можна сказати з цього приводу щодо військовиків ЗС?
— Серед хвороб, з якими вони потрапляють до нас, переважають захворювання системи кровообігу, органів дихання і травлення, а також сечостатевої системи та інфекційні. Минулого року у нас пролікувалися понад 32 тисячі хворих, а завантаженість ліжок становила понад 80 відсотків. Наші фахівці виконали майже 13 тисяч оперативних втручань, більшість з яких — складні. Основні показники лікувально-діагностичної роботи, як свідчать відповідні дослідження, порівняно з 1982 роком, покращилися втричі.
— Розкажіть, будь ласка, про можливості центру, зокрема лікувально-діагностичну базу.
— Я не знаю жодного керівника медичного закладу, який був би цілком задоволений його оснащенням (усміхається). Але водночас мушу сказати, що наша база є однією з кращих в Україні. Наприклад, маємо найсучасніші магнітно-резонансні і комп’ютерні томографи таких всесвітньо відомих фірм, як «Дженерал-електрик», «Олімпус», «Сіменс», «Шімадзу» та інших. Відділення оснащені ультразвуковими апаратами останніх поколінь, що дозволяє виявляти захворювання на ранніх стадіях і призначати правильне лікування. У нашому центрі є апаратура, якою не може похвалитися жодна обласна лікарня.
— Але ж військова медицина хронічно недофінансовується. Чи центр, зважаючи на його статус, перебуває у привілейованому стані?
— Ніяких привілеїв у нас немає: бюджет центру коливається в межах 30 відсотків від потреби.
— Як же купуєте сучасне обладнання, Анатолію Петровичу?
— Насамперед за рахунок централізованого постачання, а також завдяки власним надходженням. Зокрема, за укладеними договорами про надання медичних послуг військовикам вищезгаданих силових структур, страхових компаній, а також фізичних осіб. Останні, до речі, становлять левову частку.
— Словом, пристосувалися до ринкових реалій...
— Звісно, ми не можемо не зважати на реалії сьогодення, розуміючи, що конкуренція на ринку медичних послуг надзвичайно висока. Тому з року в рік удосконалюємо маркетингову роботу. Останнім часом реформували диспетчерську службу, створили інформаційно-аналітичну групу для комп’ютерного спілкування з потенційними клієнтами, на нашому порталі працює модераторська група. Запровадили також систему медичних жетонів для амбулаторних консультацій, інформуємо киян про можливості центру. Наприклад, наші працівники розповсюджують час від часу різні інформаційні листівки, ознайомившись зі змістом яких люди мають уявлення про центр і ті послуги, які тут надають.
Тож хіба це пристосування? Але як керівник, як лікар я добре розумію: цього замало. Для того, щоб людина зверталася по допомогу саме до військових медиків, потрібно докласти — не побоюсь цього слова — титанічних зусиль. Маю на увазі насамперед їхній професіоналізм, уміння правильно діагностувати захворювання і призначати необхідне лікування. Не забувайте, що працювати нам доводиться в умовах жорсткої конкуренції. Адже, крім державних і муніципальних лікарень та поліклінік, працюють і приватні медичні заклади. І кожен громадянин має право вибору.
Утім, надання платних послуг не є для нас самоціллю. По-перше, наші лікарі, медсестри підвищують свою фаховість. А по-друге, зароблені таким чином кошти дозволяють удосконалювати матеріально-технічну, лікувально-діагностичну базу.
До нас часто звертаються по допомогу родичі тих, хто її вже отримував. Чому? Та тому, що коли людина задоволена результатами лікування, то наступного разу — при необхідності — вона не лише сама звернеться до того медичного закладу, де її лікували, того лікаря, який, як мовиться, поставив її на ноги, а й порадить це зробити своїм рідним і близьким.
Здоров’я — найдорожчий скарб людини. Лише у 2012 році частка пацієнтів, яким була надана допомога на платній основі, становила майже 20 відсотків від загальної кількості пролікованих. Вони якраз і стали нашими спонсорами.
— Ви сказали, що центр заробляє непогані гроші. Але чому і ті ж ветерани військової служби, які отримують, за теперішніми мірками, мізерні пенсії, під час перебування у центрі змушені купувати ліки власним коштом? Адже на них теж розповсюджується юрисдикція чинного законодавства, відповідно до якого всі вони мають право на безплатне лікування...
— Ви порушили чи не найболючішу проблему, пов’язану з людьми, які віддали кращі роки життя служінню державі і суспільству, а нині опинилися у вкрай скрутному становищі.
На жаль, ми не в змозі повністю задовольнити потреби в ліках усіх, без винятку, пільгових категорій. Я вже казав, що до нашого центру прикріплено понад 100 тисяч осіб, які мають право на безплатне лікування. Окрім них, до нас можуть звертатися на цілком законних підставах більш як мільйон громадян, які проживають у різних регіонах України і теж користуються правом на безплатне лікування. Ми, звісно, не маємо таких можливостей, щоб повністю безплатно їх лікувати. Такі реалії сьогодення... Натомість солдати строкової служби, офіцери забезпечені ліками на всі 100 відсотків.
— Хотілось би дізнатися, Анатолію Петровичу, про перебіг лікування, клінічну базу центру, людей, які тут працюють.
— У нас працює колектив справжніх професіоналів — люди, які мають добрі серця, багатющий досвід і докладають усіх зусиль, щоб пацієнти, які пролікувалися, не вважали це згаяним часом.
Лікувально-діагностична база центру складається з 26 клінік (11 — хірургічного профілю, 13 — терапевтичного, променевої діагностики і терапії — 1, лабораторної діагностики — 1). Маємо також 37 відділень, 22 різноманітних кабінети.
Ми є клінічною базою для Української військово-медичної академії, Національного університету ім. О. Богомольця, Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Шупика. На базі центру розміщуються кафедри анестезіології, інтенсивної терапії та реанімації, хірургії, загальної практики — сімейної медицини, нефрології, таракальної хірургії, ортопедії та травматології, гематології і трансфізіології тощо.
Маємо потужний науковий потенціал: у центрі працюють 91 кандидат медичних наук і 22 доктори, 45 доцентів і професорів, академік.
Особисто я пишаюсь тим фактом, що серед штатних працівників центру є доктори медичних наук. Це, зокрема, полковники медичної служби Олександр Данчин, Лев Голик, Тарас Бібік, Георгій М’ясніков, Ігор Савка та інші.
Імена деяких моїх колег відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами, зокрема, ім’я полковника медичної служби, доктора медичних наук, начальника клініки нейрохірургії та неврології Олександра Данчина. У цій клініці виконуються усі види оперативних втручань при патологіях головного та спинного мозку, периферійних нервів із використанням мікрохірургічних, мінімальних інвазивних, ендоскопічних методик. Сам Олександр Георгійович уперше в Україні розробив методику ендоскопічного видалення внутрішньомозкових крововиливів, зменшивши кількість летальних випадків серед хворих на 40–60 відсотків. Разом зі своїми колегами він розробив і унікальну методику ендоскопічного видалення гриж міжхребцевих дисків. По допомогу Олександра Данчина та його колег звертаються зі всіх куточків України. Своїм досвідом він ділився із зарубіжними колегами, беручи участь у роботі міжнародних симпозіумів із проблем нейрохірургії.
Я міг би назвати ще чимало прізвищ людей, які є гордістю нашого колективу. Усі вони є взірцем для колег, передають їм свій досвід. Загалом останнім часом ми підготували багато високопрофесійних фахівців.
Такий факт: щороку 5–7 чоловік стають кандидатами наук. За цим — наполеглива праця, недоспані ночі, пожертвування вільним часом, а деколи і власними інтересами. Мене радує, що дедалі більше молодих лікарів займаються науковою роботою. І роблять це не заради слави чи якихось меркантильних інтересів, а заради підвищення свого професійного рівня, прагнучи підкорити висоти в медицині.
Щороку у стаціонарних умовах лікуються понад 30 тисяч хворих, а близько 500 тисяч пацієнтів отримують амбулаторну допомогу. У нас роблять понад 10 тисяч операцій, серед яких чимало є складних і надскладних.
— Чимало медичних закладів МОЗ України укомплектовані лікарями лише на 60–65 відсотків. А вас ця проблема не зачепила?..
— У результаті різних організаційно-штатних змін, що відбулися в Збройних Силах, наш колектив теж зазнав скорочень: упродовж останніх 20 років ми позбулися 1288 посад працівників Збройних Сил. Але за новими штатами повністю укомплектовані медичним персоналом (працівники Збройних Сил України.— Авт.). Стосовно укомплектованості військовослужбовцями, то тут є певні проблеми. Наприклад, кількість офіцерів медичної служби становить 80 відсотків від потреби, а загалом військовослужбовців — понад 82 відсотки. Це, зокрема, стало можливим і тому, що від 1994 року було скорочено 70 посад військовослужбовців.
— Хіба доцільно скорочувати персонал центру, зважаючи на те, що кількість пацієнтів не зменшується?
— Говорячи про цю проблему, не потрібно забувати, що кількість ліжок у Головному військово-медичному клінічному центрі теж скорочено — з 1650 у 1994-му до тисячі у 2012-му. Цьому є об’єктивне пояснення — скорочення чисельності Збройних Сил України. Вони від початку 90-х років минулого століття скоротилися на сотні тисяч чоловік.
— Даруйте, але при цьому багато військовослужбовців, знявши погони, отримали статус ветеранів військової служби, що дає їм право на обслуговування в медичних закладах Міністерства оборони...
— Але ж не всі з них мешкають у Києві. А в кожному регіоні є військово-медичні центри, на обліку в яких вони й перебувають. Звісно, що, за необхідності, ті ж ветерани звертаються і до нас. Утім, повірте, таких випадків не так уже й багато, і вони, як мовиться, погоди не роблять.
— Поділіться, Анатолію Петровичу, планами на майбутнє.
— Для мене як керівника центру головне — стабільна, ефективна робота усіх відділень і клінік, високий професійний рівень лікарів та медичних сестер, інших фахівців, які надають медичну допомогу хворим. Від цього залежить стан їхнього здоров’я, а інколи і саме життя.
Під час зустрічі з колективом одного з військово-медичних клінічних центрів міністр оборони України Павло Лєбєдєв зазначив, що лікувальні заклади МО мають бути кращими в Україні і працювати на рівні світових стандартів.
Одним із пріоритетних завдань, що порушується перед військовою медициною, є запровадження нових сучасних технологій, які дозволяють надавати високоякісну допомогу хворим. У цьому напрямку і працюватимемо.
Інтерв’ю взяв Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»