ОЛЕКСІЙ КОНОНЕНКО: ЛЮДИНА І ДЕРЖАВА ПОЧИНАЮТЬСЯ З БУКВИ
Наш гість — Олексій Кононенко, поет, прозаїк, журналіст, автор відомих українських пісень, сценарист і режисер культурно-мистецьких заходів. Спеціалізація — царина культури; слов'янська міфологія.
Нині Олексій Кононенко — директор Департаменту видавничої справи та преси Держкомітету телебачення і радіомовлення України.
Наша бесіда — про творчість і книжку та про гострі кути в цій темі.
— Олексію Анатолійовичу, письменник і чиновник — це доволі антагоністичне сполучення. Як Ви дійшли до життя такого?
— У всі часи були письменники, які працювали чиновниками. Звісно, я не можу порівнювати себе з Олександром Грибоєдовим, Алішером Навої чи Шота Руставелі. Однак це нормальна ситуація для мене, тим більше, що сюжет моєї роботи — книги, видавці, письменники, люди різних творчих професій. Тому озеро, в якому я плаваю як чиновник, досить поживне, має багато кисню, і я не відриваюся від своєї письменницької роботи. Вона відбувається в руслі фаху: я щодня беру до рук не кілька, а інколи десятки книг.
Якби я працював в агропромисловості або в металургії, можливо, було б по-іншому. Хоча я знаю, що є багато людей, які займаються справою більш практичною, скажімо, столярською, і водночас пишуть, народжують думки — філософські, письменницькі, художницькі, культурологічні. Тому я антагонізму у своєму випадку не бачу.
— Уявімо стенд з усіма вашими книжками. Підходить читач. Розкажіть про найбільш значущі для Вас твори.
— Маючи понад тридцять книг, я ніколи не кажу, що я знаний письменник. Якоюсь мірою я відомий своєму читачеві, як відомий слухачеві своїми піснями. Моя візитка — пісня «Доня, моя донечко», яку співає Микола Свидюк, хоча є ще чимало пісень, які люди знають. Скажімо, «Чорна кава» у виконанні Олега Павлишина, «Любов колишня» у виконанні Алли Кудлай, «Отаман Карпат» у виконанні Івана Поповича. Мої пісні співає дует Анісімових, тріо «Либідь» — не перераховуватиму всіх, бо когось забуду.
Був такий випадок, коли Микола Гнатюк заспівав мою пісню «Все буде добре» в Палаці «Україна», а після цього президент України Леонід Кучма сказав: «Як заспівав Микола Гнатюк, все буде добре». Я подумав: «То сказав таки я, бо початком пісні є слово». Отже, і книжки свої, і пісні люблю і шаную, як своїх діток.
Перша моя книжка (словник-гра) вийшла російською мовою — «Персонажи славянской мифологии». Це був 1993 рік. Тоді вперше після цензури радянських часів почали виходити подібні книги про міфологію слов'янську, українську й народів колишнього Радянського Союзу. Раніше це дозувалося. Моя книжка вийшла накладом 50 тисяч примірників, розійшлася в Україні, Росії, Білорусі. Потім, коли я вже збирав публікації цього напрямку, бачив, що в них посилаються на мою книгу. Це, звісно, було приємно.
Важливою для мене є книжечка «Абетка». Чому? Вважаю, що письменник, який працює зокрема для дітей, мусить у своєму житті обов'язково написати букварик або абетку. Це те, що залишається, перевидається. Дітки це вчать. У тій книжці у мене чимало вдалих знахідок. Там у чотирьох рядках кожне слово починається з однієї літери. Наприклад:
Спить старий сердитий сом,
Сому сниться сьомий сон.
Сонце спить, світанок спить,
Сом смачним сніданком снить.
Якось трапився цікавий випадок. Дуже втомлений після роботи, я проголосував-спинив автомобіль, щоб мене підвезли додому. За кермом — тато, поруч — мама, позаду — дівчинка років шести-семи. Я сів біля неї, задумався, а мала каже: «Дядю, а я вам прочитаю віршика». І почала читати мою абетку. Це визнання більше, ніж навіть коли ти стоїш на сцені Палацу «Україна», і публіка вітає твою пісню оплесками. А тут твій читач завчив напам'ять твої вірші і вітає ними.
Були твори, які писалися несподівано. Якось я посперечався з товаришами і написав бойовик «Вбивач бичків». Вийшов у «Роман-газеті». Хлопці високо поцінували.
— Чому Вас вважають фахівцем у царині міфології?
— Я опублікував величезну працю «Українська міфологія та культурна спадщина» (видавництво «Фоліо»). Багато років працював над цією книгою, там більш ніж двадцять розділів. У ній, зокрема, тлумачиться символіка рослин, дерев, каменів, людських почуттів, ідеться про обряди, звичаї, про духів природи, божества, музичні інструменти, персони. Загалом розповідається про людське життя — слов'янина, українця — протягом багатьох століть, про те, що його оточувало, про колізії та катаклізми навколо нього.
До речі, вся міфологія, епоси, фольклор у світі дотичні, тому що людина, як квіточка, росла з однієї землі. Звичайно, і місцевість, і клімат певною мірою впливали. Степняки відрізняються від людей лісу чи моря. Та скрізь думки людей народжували казки, обряди, заклинання, якими закликали сонце, дощ, припрошували врожай, відганяли хвороби, — вони в більшості схожі. Мене зацікавила як дотичність цих первісних вірувань, так і різноманітність, відмінність, тому виникла книга «Біла юрта. Міфологія та епос Туркменистану», видана українською мовою. Я хочу, щоб українці це читали і знали. Книжка поцінована президентом Туркменистану — шановним Гурбангули Бердимухамедовим.
Закінчив ще три книги: «Таємниці давніх улусів. Міфологія та епос Узбекистану», «Відуни сокровенного. Міфологія та епос Грузії», «Соловей піднебесний. Міфологія та епос Вірменії». Гадаю, що в цьому році вони побачать світ.
Про поезію. Останні мої дві поетичні збірки — це «Щоденник чоловіка на межі сторіч» (видавництво «Фоліо») і «Регистрация чувств» (видавництво «Золоті ворота»). Перша — вірші останніх років. Друга писалася впродовж двох десятиліть. Це подарунок моїх друзів, які видали збірку, за що я їм дуже вдячний.
Вийшла також книжечка віршів поетів Вірменії, Грузії, Азербайджану, Узбекистану, Казахстану в моїх перекладах. Окрім поезії майстрів слова давнини, у книзі — переклади віршів людей, яких я добре знаю, як, скажімо, цікавого вірменського поета Едуарда Мілітоняна, чудового поета Чингіза Алі-огли, відомого в Азербайджані і за його межами, — він пише глибокі філософські й ліричні вірші.
У видавництві «Либідь» верстається гарненька книга для діток «Барабашка і всі інші». Зараз закінчую третю частину прозової книги, робоча назва якої «Що є любов».
У видавництві «АВІАЗ» підготовлена до друку книжка моїх авторських казок «Військо Даждьбога» — про прадавніх слов'ян та їхні божества, про духів, стосунки. Оформила талановита художниця Яна Кернер-Вернер. Її малюнки до кожної казки подобаються і мені, і дітям. Планую, що ця книжка вийде українською, російською і білоруською мовами. З білорусами перемовини відбулися, українською вона вже зверстана, готова, російською текст є. Звичайно, шукаємо, як то кажуть, вихід в люди. Який? Треба або здати в мережу для того, щоб книжка продавалася, видавцеві приносила прибутки, або знайти спонсора, який профінансує видатки.
— У чому полягає, на ваш погляд, специфіка української книжкової справи?
— Ми мусимо бути оптимістами, хоч є дві досить серйозні речі, які впливають негативно на розвиток книжкової справи в Україні. Перше: в нашій державі немає високого політичного лобі книги. Воно б мусило бути серед депутатів, серед чиновників високого рівня — я маю на увазі міністрів і урядовців в Адміністрації Президента і Кабінеті Міністрів.
Ми всі починаємо з буквочки, з літери виростаємо до слова, до речення, до мислення, до казок, оповідань, романів. Усі вчимося читати, всі беремо в руки книгу. Тож має бути свята повага до книги, на неї мусять бути спрямовані увага і кошти. Нині, слава Богу, добилися того, що за більш ніж двадцять років незалежності вперше на одного жителя України у 2012 році видано 1,4 книги. Такого показника досі не було.
— Щоправда у Франції видають 16 книг на душу населення.
— Але ж і в нас колись видавали сім книг на одного жителя. А що робити з тим, що фонди бібліотек старіють, зношуються, не поповнюються? А що робити з тим, що чудові книжки нинішніх письменників не доходять до бібліотек, а в продажу — дорогі, не кожний дозволить собі купити?
— Пляшка горілки удвічі дешевша, тож вона часто переважує.
— Отож-бо. Має бути державна політика. Ми розробили цільову програму книгочитання і книгорозповсюдження. Вона вже два роки чекає рішень Міністерства фінансів і Міністерства економіки, де її не погоджують, відповідають: «Це передчасно». Книга не буває передчасною, вона потрібна вчора, сьогодні і завтра.
Другий серйозний фактор, який впливає на книжковий світ України: у нас зруйновано систему продажу книг. Зроблено дурню, про яку співається в гімні «Мы старый мир разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим...» Який «наш», який «новий»? Чому ми не взяли те краще, що було? Систему книготоргів, обласних споживспілок, державних книгарень. Нині залишилося кілька комунальних крамниць у регіонах. Усе решта — приватний сектор. По-перше, книжкові магазини витіснили з центральних вулиць. По-друге, вони наповнюються супровідними товарами, скажімо, сувенірами, ще чимось.
Через те, що немає вкладень у книжкову галузь, у нас страшенно зношена поліграфія, її треба поновити. Галузь потребує серйозної уваги з боку держави. Поки що це на плечах ентузіастів — видавців, Української асоціації книгорозповсюджувачів, яку очолює вісімнадцять років поет Олександр Афонін. До книжкової справи долучаються Департамент видавничої справи і преси Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Книжкова палата на чолі з академіком Миколою Сенченком, центральні бібліотеки, зокрема імені Вернадського, яку очолює Олексій Онищенко, парламентська під орудою Тамари Вилегжаніної.
Сподіваюсь, що все-таки прийде час, коли державники зрозуміють, що без буквочки, з якої починає кожна дитина і без мудрого слова, в яке літери складаються, не буде держави. Тільки гуманітарна база дає змогу державі успішно розвиватися.
— У чому суть діяльності очолюваного Вами департаменту?
— За радянських часів був Держкомвидав України, де працювало триста п'ятдесят людей. Нині департамент — це 21 фахівець. Усі ці люди працюють не тільки в напрямі книговидання, книгорозповсюдження. Це ще виставкова діяльність, поліграфічна база, реєстрація видавництв, робота з державними видавництвами, співпраця із засобами масової інформації. Отже, багато всього.
Це спілкування з людьми, які працюють у галузі, щоб почути їх і допомогти вирішити проблеми, які в них є. Звичайно, сил у нас небагато, тому вдається зробити мізер.
Найголовніше що? Вносимо зміни до законів на поліпшення книжкової справи, відстоюємо пільги для видавців, допомагаємо видати книгу, яка пролежала в шухлядах, проте варта того, щоб світ її побачив, щоб люди її взяли до рук і прочитали. Скажімо, зносилися в бібліотеках книжки чудового письменника Всеволода Нестайка, якого діти люблять і зачитують, значить, треба перевидати його.
Треба добиватися того, щоб нащадки письменників, які почили в Бозі, давали дозвіл на видання творів. Домовляємося з ними. Є випадки, коли ми не можемо видати твори, приміром, Павла Загребельного, бо спадкоємці не дають права на видання жодному видавництву. Кожен виборює якесь право. Один хоче в цьому видавництві, другий — в іншому. Отже, людський фактор інколи серйозно гальмує видання видатних творів.
Зрозуміло, що багато чого ми не можемо видати через нестачу фінансів. Скажімо, для того, щоб видати твори знаного іноземного письменника, треба за солідні гроші купити права.
Ми не можемо здійснити серйозної важливої речі: видати багатьох українських письменників на широкому полі, на високому рівні, наприклад, англійською, німецькою, французькою мовами. Я вважаю, що треба взяти з творчості ста найкращих українських прозаїків і поетів найкращі речі і видати іноземними мовами — щоб у світі нас знали. Однак це великі кошти. По-перше, гроші треба вкласти в переклад, що мусить робити носій мови, котрий узгоджуватиме переклад з українцем, який знається, скажімо, на німецькій мові. По-друге, видавати має іноземне видавництво.
Є меценати, які збирають картини. Хтось спонсорує візит українських письменників за кордон, вкладаючи кілька сотень доларів. А я говорю про величезний проект, в який треба вкласти, можливо, мільйон. Але він себе виправдає, тому що світ дізнається про Україну. У нас є справжні велетні — живі і ті, що вже відійшли у вічність: Іван Драч, Ліна Костенко, Борис Олійник, Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Роман Іваничук, Віктор Міняйло, Раїса Іванченко, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик, Анатолій Дімаров... Нескладно перераховувати гідних.
У золотій сотні мають бути також і найкращі молоді письменники. Переклад такої бібліотеки різними мовами був би гуманітарним проривом в Європу, у світ. Знову ж таки, це має бути вирішено на високому державному рівні або на потужному меценатському, коли меценат зрозуміє і скаже: «Це треба зробити». І якщо він це зробить, його ім'я буде «золотом» вписане на скрижалях історії.
— Тоді б у нас були свої нобеліанти.
— Звичайно! Тільки так! Бо хто знає нас за кордоном? Ну знають Андрія Куркова, який, завдяки своїй багатомовності, розуму, знаходить можливості видаватися за кордоном. Завдяки зв'язкам Андрухович, Матіос видаються. Ще кілька набереться пробивних. Вони публікуються переважно у Польщі, можливо, ще в Німеччині. Все.
Колись, здається, одна з латиноамериканських країн, коли була досягнута згода про те, що вона буде почесною гостею Франкфуртської книжкової виставки, знайшла змогу протягом року чи двох видати своїх сто письменників німецькою мовою в Німеччині. Тож їх на виставці приймали на «Ура!» Ми ж у Франкфурт веземо книжки трьох-чотирьох письменників у перекладі. Їде кілька видавців у сподіванні продати чи купити авторські права. Це теж важливо. Але це одна квасолинка в борщі.
Серйозних проблем багато. Вони мають, повторюю, вирішуватися на високому рівні. Ми ж здійснюємо невеличкі атаки, захоплюємо якісь висоти, частинки території, надто скромно пропагуючи Україну.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»