ЗЕМЛЯ, ПОЦІЛОВАНА БОГОМ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:«СКОВОРОДА-300»
Продовження. Початок у «Демократичній Україні» за 15 лютого, 1 березня, 15 березня ц. р.
Де б я не мандрував, рідною країною чи за кордоном, завжди намагаюсь відвідати заповідні місця, де збереглися осколки первісної природи, де можна уявити, якою вона, ця природа, була тисячу років тому — пишною, зеленою, потужною у своїй первозданній силі.
В Асканії-Новій ми з товаришем удень любувалися срібними хвилями ковилового степу, круторогими буйволами, граціозними оленями, пофарбованими в чорно-білі смуги зебрами, а ввечері необачно примостилися відпочити на траві біля дерев'яних будиночків, де самки страусів ему сиділи на яйцях, але за хвилину були атаковані самцями, які прибігли з пасовища й змусили нас кинутися в біга.
У Карадазькому заповіднику я купався в сонячному промінні, що пронизало мене через морські Золоті ворота, і назбирав утайки пригорщі сердолікових камінців, які й досі зігрівають мене з кришталевої чашки за склом шафи.
На заповідному мисі Мартьян, що під Ялтою, морська чайка, погрожуючи різким криком, зірвала з мене літний кашкет, бо я не помітив її гнізда в улоговинці між кам'яних брил. У знаменитому Дунайському заповіднику я, хоч і не в перший день, все ж таки вгледів гордовитого орлана-білохвоста, але так і не побачив хоча б тінь чутливого тюленя-монаха. Чорноморський заповідник назавжди запам'ятався заметіллю пташиних крил над островом Орлов і нашестям блідо-рожевих ропанів на узбережжя Тендрівської коси. І досі пробирає острах, коли в Кенійському заповіднику на наш лендровер, яким ми під'їхали на недозволену віддаль до стада слонів, найбільший вухань так топнув задньою ногою, що землю навколо пройняла дрож. Усього не перекажеш... А забути не можеш...
Лелечий танок у небі
...Токай із трудом відпускає нас зі своїх обіймів: чепурні будиночки у кольорових розмальовках, кривульки тісних вуличок, вітрини винних магазинчиків з рядами пляшок різних калібрів притягують, мов магнітом, наші погляди, пам'ятники й бюсти на високих п'єдесталах зупиняють: підійди, прочитай, на чию пам'ять вони поставлені. А ще манять заповідні землі у двох десятках кілометрах від міста. Надивившись і надивувавшись, нарешті запакувалися в казмірову «шкоду» і включили навігатор на прикметний орієнтир — на злиття річок Бодрог і Тиси. Саме тут, у межиріччі двох рік, привільно вмостилася перлина Токайського краю — природний заповідник Бодрог-зуг, до якого, відчуваю, тягнеться все моє єство.
Токай прощається з нами, бажає доброї путі в зелений заповідний дивосвіт. На прикінцевій вулиці міста будинки вже менш примітні, просто коробчасті, але на один із них, приземкуватий, врісший у землю, Вадим звертає нашу увагу, просить Казміра пригальмувати: «Це так званий Соляний дім, своєрідний банк, сюди регулярно навідувалися Федір Вишневський з Григорієм і проводили фінансові операції з обміном російських грошей».
З цього приводу є свідчення в згаданій статті Олександра Рачинського. 10 жовтня 1745 року генерал Вишневський у донесенні цариці Єлизаветі про купівлю вин просить виділеними «10000 червоних» розпорядитися таким чином: «Если промен (тобто обмін грошей. — Авт.) будет дорог, то... велите перевести в Токайскую соляную контору для выдачи мне белою монетой. В мелкой монете великая нужда за оскудением людей, а в червонных перебор, чего никогда не бывало: а все от великой дороговли на кормы как людские, так и лошадиные». Справді цікаві деталі з життя винної комісії, а отже, й з перебування тут Григорія Сковороди, який був посвячений в усі справи російської колонії.
Подальша дорога звабливо запрошує нас у пониззя, у бодрозьку долину, а Казмір повертає кермо праворуч, і «шкода», силуючи двигун, долає підйом шляху вгору, до високого пагорба, що височіє над широким видноколом. Останні сто метрів піднімаємося пішки доріжкою з бетонних плит, яка й привела нас на самий чолопок гори. Тут покладено великий бетонний круг із зображенням посередині його мідного компаса.
Звідси, з підхмарного п'єдесталу відкривається безмежний простір, який запрошує відірватися від земної тверді й ширяти над голубою стрічкою Бодрога, над долами й лісами, скільки охопиш оком, над селами, які здаються звідси, з вершини, іграшковими — краса неймовірна, райська, не передавана словом.
Вадим погоджується, але водночас не може стримати іронії: «Увесь цей нехитрий майданчик і бетонована стежка до нього обійшлася нашому платнику податків у кругленьку суму — в 40 мільйонів форинтів, телебачення, газети скипіли обуренням, але врешті-решт простили наших корупціонерів заради такої ось краси, яка полонить кожного, хто сюди підніметься і захоче полетіти над Токайським краєм».
А тепер у нетерпінні побачити заповідну красу прямо перед очима на дотик руки їдемо з височини вниз, аж до мосту, під яким зливаються Тиса й Бодрог. Неповторне явище: дві ріки немов вінчаються, обнімають одна одну, щоб далі текти одним потоком, єдиним живим тілом. Мимоволі згадуються лєрмонтовські рядки з «Мцыри»:
«Там, где, сливаяся, шумят,
Обнявшись, будто две сестры,
Струи Арагвы и Куры...»
На в'їзді до заповідника нас зустрічає трійка єгерів: все молоді хлопці, в зелених плямистих комбінезонах, зі зброєю в руках — браконьєри й тут, серед тиші й спокою, дають про себе
знати злодійськими пострілами, притрушеними листям капканами на лисицю чи зайченя, замаскованими в комишах неводами на щуку. Один з єгерів — добрий знайомий Вадима, тож він по-дружньому проводжає нас із головним орнітологом заповідника Золтаном Петровичем у похід у незайману красу.
І найперше перед нашими очима медоносним килимом вистелилась широка долина із суціль білих квітів, які під повівом вітерця переливаються хвилями, що стікають аж-аж за горизонт. Пробираємося потонулою в травах польовою дорогою, яку обережно намацує колесами лендровер Золтана. Їдемо цілу годину, огорнуті духмяним квітковим запахом, і ось зупиняємося на березі зарослого комишами озера. З води зриваються сполошені качки, які тривожним кахканням прикликають свої молоді виводки заховатися під широким листям латаття.
Ми радо вистрибуємо із залізної коробки і розбрідаємося хто куди. Вадим і Золтан забралися на дах лендровера і роздивляються в бінокль навкруги, вишукуючи щось відоме лише їм. Я упав горілиць на підсохлу свіжоскошену траву біля копиці сіна і високо в небі не можу відірвати очей від яструба, який зірко оглядає підмандатну йому мисливську територію. А мій друг, скинувши набридлу міську обгортку, дивиться не надивиться на Божий світ, нахиляється, упивається красою, «...на землю упаде, цілує квіти, трави гладить...» Це Тичина про Сковороду і трішки про Володимира Павловича, який не випускає з рук мініатюрного фотика. Замріть, Володимир Мостовий на фотополюванні!
Уже в Києві я попросив показати фототрофей: це був великий зелений коник. Такого я бачив останній раз у третьому класі в селі Шарківщина на Полтавщині. Та, мабуть, і на Володимира Павловича війнуло дитинством, інакше не виловлював би він об'єктивом це зелене чудо.
Автосигнал лендровера зібрав нас з лугу, ми рушили далі в глибини заповідника. Через двадцять хвилин перед нами відкрився ще більший простір — величезний зелений овал, оторочений високими осиками. Деякі з дерев уже усохли, то й підставили свої голі гілки для чорних лелек.
Лелеку в чорному смокінгу я побачив уперше. Чим він відрізняється від майже родинного нам чорногуза? Давайте підсадимо віртуально біляка на гілку до чорнокрила — і порівняємо. Чорний лелека менший за свого білого побратима за вагою, довжиною тіла і розмахом крил. Голова, шия, весь верх оперення чорний із зеленим і пурпуровим металічним полиском. Дзьоб і ноги яскраво-червоні, очі світяться червоним ліхтариком. Веде потаємне життя, його не побачиш на вуличному стовпі чи даху людської оселі.
Ось чому чорні лелеки не підпустили нас близько, одразу злітали в небо. Зате у підхмарній високості виписували кола, вели крилатий танок не менше як три десятки пар. «Через кілька днів,— каже Золтан Петрович,— тут збереться не менше тисячі птахів, великою зграєю вони лаштуватимуться у далеку подорож у вирій. Чорні лелеки — гордість нашого заповідника, окраса всієї угорської природи, яку ми бережемо й примножуємо...»
МІЙ ЗАПИС У БЛОКНОТІ. У цьому ми переконалися на власні очі: невелика за територією Угорщина володіє видатними природними багатствами. Природний герб країни сьогодні — це 10 національних парків, під захисною парасолькою яких зібрані ландшафти з бурхливими ріками, чарівними озерами, густими первісними лісами, гірськими кряжами, рівнинами без кінця і краю, казковими карстовими печерами. Якби зібрати воєдино всі заповідні території й вартовані природні регіони країни, вони б зайняли 520 тисяч гектарів. Назвіть мені більший національний парк у світі — я такого не знаю. Нам би в Україні такого розмаху й любові в охороні рідної природи — у цьому можна сміливо брати за приклад досвід угорської природоохоронної справи.
...Тож справді не хочеться полишати цей чудесний край: природний заповідник Бодрог-зуг. Але Григорій Сковорода кличе вже нас, до цього разу знову в Шарошпатак, у реформатський колегіум.
Зворотний шлях із заповідника Золтан обрав інший, не через міст, а паромною переправою через Бодрог. В коротке плавання через ріку познайомились із паромником Іштваном і почули від нього несподіване зізнання: «Я багато поїздив по світу, був у багатьох містах Європи та й Росії, дістався аж Пермі (чомусь йому припало до душі це приуральське місто.—Авт.), але осів і назавжди — ось тут, у заповіднику з його травами, лісками, птаством й звірками — це земний рай, шукати іншого годі...»
Ми погодилися з нашим новим знайомцем...
Сковорода вийшов
зі стіни музею
На повернення до Шарошпатака обрали вже нову асфальтовану дорогу. І хоча після втомливого дня: зустрічі на старому винному шляху, відвідання музею, мандрівка заповідником — уже не сподівалися на якісь сковородинські родзинки, все ж не могли не спішитись у містечку Толчва — і не пошкодували.
Насамперед зайшли до місцевого музею, де побачили звичні для Токайського краю експонати, пов'язані з виробництвом вина, але в одному із залів застигли на місці: з бокової стіни до нас ішов Григорій Сковорода з посохом у руках, із сумкою через плече, з допитливими поглядом у далину. Портрет, зроблений, як фреска, прямо на стіні, у коричневій тональності був таким живим і упізнаним за стилем, що я одразу визначився з автором: Станіслав Хомичевський. Вадим підтвердив мою здогадку.
У цьому ж містечку завітали до бібліотеки в старовинному будинку, вщерть заповненої книгами різними мовами. Тут теж побачили Сковороду, який портретно виглядав із заскленої книжкової шафи, поруч зі статтями про нього. Тож ми додали до експозиції нашого «Садівника щастя», який одразу ж вписався в іноземне книжкове товариство. Нашій зустрічі порадів директор бібліотеки й водночас директор місцевої школи Золтан Сабо, людина великої душевної доброти (що засвідчує його фото) й притягальної симпатії.
При подальших кроках по місту нас перестріла менеджер Земпленського музичного фестивалю Марія Беньк і одразу запросила до храму, де звучав на повну силу Бах. Вадим і Мостовий притихли на лавці разом із місцевими прочанами, а я, не піддавшись урочим хвилям музики, пішов праворуч угору від храму до красивого маєтку, що сховався у вікових липах.
Із записок Олександра Рачинського я згадав, що на місці цього маєтку в часи Сковороди стояв узятий Федором Вишневським під заставу двір, для охорони якого генерал поставив двадцять озброєних драгунів. Присутність російських військових у Толчві викликала невдоволеність у королівського канцлера Найдастія, який заявив посланнику Єлизавети у Відні Ланчинському, що це «де вельми странно, и в чужой земле не обычай», тож Федору Вишневському конфлікт довелося залагоджувати разом із посланником цариці Єлизавети у Відні Ланчинським. Хотілося б думати, що допомогли в цьому й дипломатичні здібності молодого Григорія Сковороди.
В останню годину поїздки ми вже не зупинялися, якими б дорожніми приманками не зваблював нас Вадим. І скоро втомлені, але задоволені таким насиченим днем, заходили в рідний готель «Бодрог», не забувши, однак, що завтра, в п'ятницю, нас чекає в Реформатському колегіумі професор Денеш.
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»