НАТАЛЯ ОКОЛІТЕНКО: ПРО ПРЕДТЕЧУ ШЕВЧЕНКОВОГО ГЕНІЯ
У постаті Наталі Околітенко поєдналися письменниця, вчена й журналіст. Від 1967 року виходять її романи, повісті, оповідання для дорослих і дітей. Вона успішно працювала в царині складного науково-художнього жанру: її книжки «Годинник життя», «Таємниця Пентагіри», «Що записано в книгу життя», публіцистичне дослідження «Парадокси професіоналізму» були рекомендовані як шкільні посібники.
Її наукова творчість надзвичайно плідна: науковий посібник для вишів (у співавторстві з академіком НАНУ Дмитром Гродзінським) «Основи системної біології», монографії (з проблем біології раку, ВІЛ-СНІДу). Разом із доктором технічних наук Миколою Колбуном вона заснувала нову науково-дослідну установу — Інститут інформаційно-хвильових технологій, навколо якого об'єднуються лікарі та науковці, що шукають нові шляхи боротьби за людське здоров'я.
До Української академії наук Наталя Околітенко вступала одразу за трьома номінаціями: біологія, економіка і гуманітарний цикл. Вона є гранд-доктором з філософії і доктором біологічних наук — за оригінальну концепцію походження ракової пухлини.
Наталя Околітенко є найретинговішим автором журналу «Жінка», який, будучи чи не єдиним тиражним українським виданням, входить до десятки найчитабельніших. Її виступи по радіо і телебаченню незмінно викликають великий суспільний резонанс.
Та ми зосередимося на постаті Наталі Околітенко як на письменниці, зокрема на історичному романі «Рось-Марія», в якому уперше в українській літературі досліджено долю того, хто став предтечею Шевченкового генія,— Івана Сошенка, котрий організував викуп нашого Кобзаря з кріпацтва й зіграв велику роль у становленні його особистості, вторувавши його творчі шляхи.
— Наталю Іванівно, що нового про Кобзаря відкрилося Вам у процесі роботи над історичним романом про Івана Сошенка?
— Ми знаємо про нього з автобіографічної Шевченкової повісті «Художник»: у сяйві білої ночі юнак замальовує грецьку статую, до нього підходить студент Академії мистецтв... Це схоже на казку: бідар зустрічає доброго чарівника, який виводить його на світлу життєву дорогу. Насправді ж, як згадує тогочасний письменник і педагог Олександр Кониський, Шевченка привели до земляка босим, і він нахилився, щоб поцілувати йому руку, а Сошенко дав урок гідності, сказавши, що рук цілувати не можна ні в кого. Шевченко тоді навіть не здогадувався, хто в ньому гряде, — він дивився на світ з прірви безмежної приниженості й самотності.
Кожний пророк потребує свого предтечі — Шевченко як особистість сформувався біля Сошенка за ті чотири місяці, що вони разом прожили. Сошенко не просто організував викуп обдарованого юнака, перевівши, за словами того ж Кониського, через той Рубікон, який межував світло з темрявою,— він займався з ним самоосвітою, зокрема вивчав природознавство та астрономію, бо здобутих у вільшанського самоука Степана Превлоцького знань не вистачало.
Завдяки цим студіям Шевченко прозрів те, що не вдалося Карлу Марксу, — вплив науково-технічного прогресу на соціальну ситуацію, що засвідчив відомий запис у Шевченковому «Щоденнику», який починався словами «Великий Фултон і великий Уатт...». І, що не менш важливо, Сошенко не втомлювався нагадувати Тарасові, звідки вони вийшли й задля кого мають працювати, коли петербурзька аристократія почала запрошувати чарівливого українця на світські вечірки. Отже, саме Сошенко дав поштовх туго стиснутій пружині його потенційних можливостей.
— Однак наставник і учень дуже скоро помінялися місцями.
— Так. І це призвело до непорозуміння, яке й досі кидає тінь на нашого національного світоча. Будучи автором поеми «Катерина», Шевченко відбив у Сошенка дівчину, на якій не збирався одружуватися... Що це — легковажність юності чи цинізм митця, який дозволяє собі те, чого не хоче бачити в інших? Тим часом автобіографічну повість «Художник» Шевченко писав у зрілому віці, коли полову з його голови вимели оренбурзькі вітри — а там немає і тіні каяття за недостойний по відношенню до свого благодійника вчинок.
Повість «Художник» кінчається промовистим штрихом: та, з кого мальовано геніальну «Мадонну», латає незавершеною картиною дірку в ширмі. Це є мірилом життєвої прірви, в яку збирався стрибнути Сошенко, як схилений для поцілунку в руку Шевченко є мірилом прірви, з якої піднявся геній нашого народу.
І по-новому прочитавши цей твір, я зрозуміла, що відбулася підміна рольових установок: Шевченко передбачив те, що могло би статися із Сошенком, коли б він одружився «на красній німочці». Адже то була панночка-безприданниця, дочка виборзького бургомістра, котрий, програвшись у карти, застрелився. Типаж, добре знайомий з повісті Миколи Гоголя «Невський проспект», де художник, закохавшись у незнайомку та знайшовши її в домі розпусти, запропонував їй разом трудитися над створенням сімейного гнізда, а у відповідь почув: «Як можна! Я не прачка й не швачка, щоб займатися роботою...»
Дуже скоро Сошенко зрозумів, від якого лиха його врятував Шевченко, бо вони розлучилися як «добрі приятелі і земляки» й надалі підтримували теплі стосунки. Дружиною Сошенка стала Марцеліна Віргінська — вже немолода дівчина шляхетського походження, котра сама заробляла собі на хліб. Коли Сошенко, перебравшись за станом здоров'я до Немирова, втратив роботу, вона пішла в чужий дім працювати гувернанткою, хоч у ті часи для одруженої жінки це було останнім ділом. Зізнаюся: мене дуже зацікавила ця постать, і я не дивуюся, коли чую, що в моєму романі саме Марцеся вийшла на передній план.
— Хоч це й парадоксально звучить, та щодо Шевченка лишилося чимало білих плям, які дають підстави для спекуляцій, чим, зокрема, грішить Олесь Бузина.
— Так, Шевченку закидають, що він у поемі «Царі» облив брудом своїх благодійників, котрі дали гроші на викуп його з кріпаччини. А насправді гроші дала та, про яку Пушкін сказав: «При дворе она не ко двору»,— вюртембурзька принцеса Фрідеріка Вільгельміна Шарлотта, хрещена як Марія Павлівна — дружина молодшого царевого брата.
У київському Музеї російського мистецтва є її портрет, де вона зображена без коштовностей: вона їх продала, щоб послати кошти голодуючим Греції. А в Українському музеї є автопортрет Шевченка — у вишитій сорочці, парубкуватий. Він же його створив тоді, коли був виснажений і смертельно хворий. Марія Павлівна купила цей портрет, та й узагалі все життя матеріально підтримувала Шевченка. Цікаво, що вона — моя колега, біолог, слухала лекції Жоржа Кюв'є, займалася науковою роботою. Це була надзвичайно цікава жінка. Якщо доля продовжить мій творчий шлях, я постараюся вжитися в епоху й написати про неї.
І Сошенко, і Шевченко були живими людьми, й до них не можна ставитись як до пам'ятників. У їхньому бутті траплялося всяке. Наприклад, був випадок, коли бідні студенти вкрали в якоїсь купчихи гуся, зварили його в самоварі й з'їли. По Шевченкові, котрий заради гострого слівця й рідного батька міг не пожаліти, лишився лист до Михайла Чалого, де він називає Сошенка «старим ледащом», бо той довго йому не відповідав, а коли відповів, то так «змережав, що курці ніде клюнути» та все так «по-письменному, що я насилу второпав».
У свою чергу, Шевченко читав Сошенкові «Катерину», а у відповідь чув: «Гей, Тарасе, чого ти діла не робиш?», тобто не малюєш. І чи можна дорікати йому, що він не вгадав у своєму молодому другові майбутнього Кобзаря? Адже Сошенко керувався народною мораллю, яка відбилися в пісні «Взяв би я бандуру». Зазвичай її виконавці співають «через ту бандуру бандуристом став», а має бути: «Люди скажуть — здуру бандуристом став», бо орати треба, сіяти, а тут через «тії очі» рука потягнулася до музичного інструмента. Проте саме Сошенкові Кобзар довірив свої вірші, які ховав від царських посіпак, не сумніваючись, що надійніших рук бути не може. І Сошенко читав їх своїм учням.
— Чим найбільш характерний Сошенко?
— Сучасники називали його «народним трибуном». Парадокс у тому, що хоробрим він не народився: боявся розбійників, темряви, морозу, сльоти, пасував перед зухвалими мужиками і лайливими бабами. Але він ставав залізним там, де це стосувалося моральних істин, він ототожнював себе з будь-якою трагедією, і співчуття до всього сущого робило його відважним. Він ладен був усе взяти на свої плечі. Коли працював у Лебединському монастирі, ченці спокусили його на таємну гулянку, і він це так тяжко пережив, що по кінець життя не брав горілки до рота. Я лише провела трохи далі цю сюжетну лінію: у мене Сошенко навіть посуху сприймає як покарання за свій гріх і на межі фізичних можливостей бере участь у Хресному ході.
Він органічно не міг обминути людську біду; він гори вергав задля інших. У випадку з Шевченком підняв на ноги всю петербурзьку інтелігенцію, і таки ж організував його викуп з кріпацтва. Заради інших не спинявся і перед приниженням: коли Енгельгардтів управитель Прехтель намірився покарати Шевченка різками, а той пообіцяв його за це спалити, то Сошенко «падав до нуг», «стискав раціци» та інші «шляхетські штуки утинав». А щось попросити для себе соромився, залагоджувати власні справи не вмів, а тому пробідував ціле своє життя, сприймаючи те як належне...
Таким він був і у творчості. Світанок Сошенкового життя був винятково рожевим: за гроші, які він заробив у Мліївському монастирі, батько навіть якусь там землю купив, сподіваючись відродити колишні родинні статки, втрачені через те, що графиня Браницька підступом захопила землі богуславців, а хто не захотів ставати кріпаком, мусив щодня боротися з примарою голодної смерті. Юний Іван міг вигідно одружитися і, заробляючи гроші на писанні ікон, поступово доростати до панка середньої руки.
Однак він захотів стати справжнім майстром і, наслухавшись розповідей від заїжджого чиновника про петербурзьких митців, наприкінці листопада 1831 року, маючи кілька карбованців у кишені, з попутним обозом подався до Петербурга ще й у холерний рік, щоб вступити до Академії мистецтв.
Переживши змагання високих мрій із сухотами, він справді багато чого навчився, та більше вже йому не щастило — його ікони місцеві священики бракували. І хоч страждав від безгрошів'я, та догоджати їхнім смакам він не збирався. Це була дуже цілісна особистість із загостреним відчуттям моральності. Бог не відвернувся від України, якщо він послав такого предтечу нашому національному генію.
Мене вразила подібність душ Шевченка і Сошенка. Втрачена Шевченкова дипломна робота називалася «Хлопчик-жебрак, який дає хліб собаці»: нещасний ділиться із ще більш нещасним. Останні роки свого життя Сошенко провів, ходячи вулицями з кошиком та годуючи бездомних тварин. Насамперед вони були добрими людьми, а доброта породжує біль, яким і перейнята творчість Шевченка.
— Роман «Рось-Марія» насичений персонажами, всі виписані дуже зримо, важко навіть сказати, хто другорядний. Звідки Ви знали, хто траплявся на життєвому шляху вашого героя?
— А я застосовувала метод накладання на епоху. То був світанок науково-технічного прогресу, й інтелігенція тоді захоплювалася читанням не попсових романів, а творів Бокля й Малешотта. Звичайно, кожний робив свої висновки: хтось щиро прагнув знань, а хтось відчував перевагу над іншими, як «пан з пюрком» (пан з пером), котрий найняв Сошенка в наставники до своєї дочки, прагнучи зробити з неї «другу Аду Лавлейс» — епігонку дочки поета Байрона, яка стала видатним математиком. Шевченкові застереження втримали Сошенка від другої помилки — закоханості в ще одну розбещену панночку.
А взагалі, якщо щиро зізнатися, то я писала ніби під чиюсь диктовку, бо герої самі мене вели, пропонуючи сюжетні лінії, а потім перевіряла: могло бути таке в Сошенковій біографії чи ні? Збіги бували дивовижні. Особливо мене вразив один епізод. Сошенкові допоміг — це справді так було — дістатися Петербурга й навіть влаштував його у своїх родичів напрочуд гарно вбраний хлопець, котрий виявився кріпаком-кравцем на оброці.
За сюжетом «Рось-Марії» пан зацькував його так, що він наклав на себе руки, і, дізнавшись про це, Сошенко дістається монастиря, щоб попросити благословення молитися за самогубця. Дорогою потрапляє в заметіль і ледь не гине. Я писала як уявлялося, а коли звірила дати, то виявилося, що заметіль і справді була, в неї потрапив і Шевченко, а Афанасьєв-Чужбинський, котрий його супроводжував, навіть вірш написав на цю тему.
Такі, як Сошенко, зазвичай усе втрачають. Але завдяки ним існує світ, бо в ньому на жадібного завжди знайдеться ще жадібніший, на жорстокого — ще жорстокіший, на загребущого — ще більш загребущий — і так до самознищення. Проте світ сущий, хоч і повільно, прогресує в бік Царства Божого, посланцями якого є такі люди, як Сошенко... Адже факт: завойовані міста вже не віддаються «на потопт і розграбування», зі страт не роблять видовище на площах, як було колись, а тим, хто терпить від війн чи природних катаклізмів, надається гуманітарна допомога. І тому я вважаю, що Сошенко — переможець попри всю трагічність свого життя.
— Поясніть назву роману — «Рось-Марія»?
— Ще за радянських часів у мене було хобі — записувала від сільських відьмочок народні заклинання, які вражали мене науковим змістом. «Стиштеся, Земля і Небо, і хай стишиться біль у тілі моєму й душі моїй» — яке розуміння впливу тропосферних зв'язків на все живе! А дітям «викачують переляк», водячи яйцями по активних точках хребта й при цьому промовляючи: «Рось-Марія, Рось-Марія, чи то вітер такий напав страшний, чи то страх такий явився, то ми тебе заклинаємо, на пущі відсилаємо, там берег високий — є де розгулятися...» Оце поєднання імені Божої Матері поряд із назвою річки, де розташована Сошенкова батьківщина — місто Богуслав,— мене так схвилювало, що в мене постала перед очима сцена, де з малим Іваном працює місцева шептуха, так я і твір свій вирішила назвати.
І особливо мене вразило третє заклинання, де є слова: «Мати Божа ходила, свого сина водила, повела на ранню, з ранньої на вечірню, з вечірньої на Океан-море, а там острів лежить, на тому острові престол стоїть, на престолі Ісус Христос сидить — голівку схилив...» На старовинних іконах, що перестали бути канонічними, трапляється цей самий мотив: Ісус Христос земний іде до себе Небесного. За сюжетом мого роману Сошенко побачив ці картини в підвалі Мліївського монастиря, і вони справили на нього велике враження.
Оце і стало основним мотивом мого роману: кожна земна людина у сумнівах, у метанні від зневіри до певності себе, від розпачу до надії повинна здолати шлях до себе Небесного. Навіть коли доведеться йти по тернах та розпеченому камінню.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»