ЕКСПЕРТИ-КРИМІНАЛІСТИ ОБГОВОРИЛИ ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ УНІКАЛЬНОГО МЕТОДУ ДНК-АНАЛІЗУ
Про перспективи використання в Україні молекулярно-генетичних досліджень, завдяки яким вдається з майже стовідсотковою достовірністю ідентифікувати особи злочинців та доводити їхню причетність до вчинення злочинів, і труднощі, пов’язані зі створенням Національної бази генетичних ознак людини,— йшлося днями у Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України (ДНДЕКЦ) під час «круглого столу» за участю представників Генеральної прокуратури, міністерств охорони здоров’я, юстиції, Служби безпеки, Національної академії медичних наук та очільників зацікавлених структурних підрозділів правоохоронного відомства.
Не виняток і вітчизняна пенітенціарна система, чиї виправні установи так само ледь виживають через хронічне недофінансування. Приміром, на Полтавщині, де у восьми виправних та виховних колоніях відбувають покарання майже шість тисяч в'язнів. Тому не дивно, що в суспільстві поширена думка про те, що засуджені там «сидять на шиї» у держави, яка за рахунок платників податків має їх утримувати, і жодної користі від того «спецконтингенту» суспільство не має.
* * *
Так це чи ні — ще варто подискутувати, адже однозначної відповіді тут немає. Ветерани внутрішньої служби, котрі служили в колоніях ще за радянських часів, коли про безробіття знали лише з книжок, пригадують, що «зеки» тоді поголовно працювали, зміцнюючи економічний потенціал держави. Причому на найтяжчих роботах, і на шиї у держави не сиділи.
Нині, коли в Україні править бал безробіття, і знайти роботу не можуть навіть законослухняні співвітчизники, про зайнятість тих, хто марнує час за колючим дротом, говорити можна з певними застереженнями. І не лише через переважно негативне ставлення до тих, хто сам, ціною зламаних та скалічених доль інших, проторував шлях за колючий дріт.
По-перше, далеко не всі засуджені хочуть працювати, бо й на волі до рук, окрім чарки з оковитою, нічого іншого не брали. По-друге, навіть якщо й хочуть працювати та заробити бодай якусь копійку, то не завжди в колоніях для цього є умови. Хоч, як запевняють в Управлінні пенітенціарної служби Полтавської області, там роблять усе можливе, щоб забезпечити роботою всіх своїх «підопічних».
Чим нині займаються ув'язнені за колючим дротом? Дізнатися про це нещодавно могли відвідувачі виставки, яку проводили в Полтавській облдержадміністрації медики, котрі збиралися там на засідання колегії Департаменту охорони здоров'я облдержадміністрації. Звісно, виставка мала специфічне спрямування — її експонати розповідали про новітні досягнення у сфері медичного обладнання. Але поміж стендів із медичним обладнанням можна було побачити і працівників пенітенціарної служби, котрі пропонували свій товар — зимові та літні костюми для рибалок і мисливців, спецодяг тощо.
Особливу увагу учасників колегії привернули вишиванки, котрі працівники колоній пропонували відвідувачам виставки. Причому, за «демократичними» цінами — 400—500 гривень. Порядкував біля виставково-торговельного місця підполковник внутрішньої служби Геннадій Горбенко — головний спеціаліст відділу виробничої діяльності та економіки Управління пенітенціарної служби в Полтавській області.
Журналістам офіцер розповів, що нині керівництво колоній та виховних установ прагне створити умови для того, щоб усі засуджені мали роботу. Ув'язнених використовують як на сільськогосподарських роботах, так і в промисловому секторі. З останнім видом зайнятості мороки більше, адже доводиться не лише організовувати промислове виробництво, навчати засуджених потрібним професіям, а й добре посушити голову над тим, кому продати готову продукцію.
— Промислове виробництво організовано на базі Надержинщинської виправної колонії № 65, що в селі Божківське Полтавського району, де відбувають покарання жінки, — інформує Геннадій Горбенко. — Там є швейна фабрика, де шиють постільну білизну, спецодяг тощо. Усі півтисячі засуджених жінок працевлаштовані. Крім того, є ще виховна колонія для неповнолітніх в Кременчуці, в майстернях якої засуджені вишивають бісером сувенірні вироби та надають послуги промислового характеру для замовників механоскладальних робіт. Приміром, з давальницької сировини складають світильники. Є там цех пошиття трикотажних виробів...
Скептиків, котрі натякають щодо спірності питання залучення неповнолітніх до праці, офіцер заспокоює: порушень законодавства про працю неповнолітніх у колонії не допускають. Засуджені відбувають там покарання від 14 років, проте є й такі, котрі досягли повноліття. Крім того, при колонії створено професійно-технічне училище, тож юні колоністи формально не працюють, а проходять виробничу практику на базі майстерень училища.
— У Кременчуці є ще колонія №69 середнього рівня безпеки (раніше — суворого режиму.— Авт.) для дорослих, де виготовляють вироби з деревини та граніту,— бруківку, плитку і навіть обробляють гранітний камінь,— розповідає далі про організацію промислового виробництва «на зоні» Геннадій Горбенко.— Із деревини, приміром, роблять сувенірні вироби — нарди, шахи, шашки тощо. Там же збирають і причепи для легкових автомобілів з давальницької сировини...
З огляду на те, що промислові вироби, які вийшли з-за колючого дроту, мають непогану якість, а вишиванки взагалі милують око високохудожньою роботою, мимоволі виникає запитання щодо кваліфікації тих, чиїми руками все це зроблене. Адже не секрет, що поміж колоністів нині не дуже багато таких, хто має спеціальність та багаторічну практику роботи.
Підполковник Геннадій Горбенко пояснює, що робітничі кадри за колючим дротом працівники пенітенціарної системи готують самі. Практично при кожній виправній установі існують професійні навчальні заклади того чи іншого профілю, де засуджених навчають різних спеціальностей. Причому підготовка не вузькопрофільна — лише «під виробництво». Засуджені мають можливість оволодіти різними спеціальностями, які можуть їм знадобитися на волі. Так, у колонії №65 готують як швачок, так і кухарів.
Чи отримують засуджені за свою працю зарплату? Так, ствердно відповідає підполковник Геннадій Горбенко:
— Згідно із законодавством, наші підприємства є казенними, де не ставлять за мету отримання прибутків. Звісно, ми маємо окупати всі витрати. Але головна мета — працевлаштування засуджених: вони скоїли злочин, завдали збитків державі, громадянам і повинні ці збитки, за постановою суду, компенсувати. Тобто, ми повинні їх працевлаштувати,— пояснює офіцер.— Заробляють по-різному. Буває, що й до тисячі гривень на місяць. Але розраховуємо в основному на мінімальну зарплату. Це наша мета. Хоч і такий орієнтир не завжди можливий з різних причин. Приміром, заробіток залежить від норми виробітку. Якщо засуджений її виконує, то заробить гроші, якщо ні...
Готова продукція, що виготовили руки тих, хто спіткнувся в житті, на складах не припадає пилом. Щоправда, для цього потрібно докладати неабияких зусиль. Тож поняття «маркетинг» та «збут» для тих, хто організовує виробництво в колоніях, аж ніяк не порожній звук.
— Конкуренція на ринку жорстка. Пільг від держави не маємо, адже ми є платниками податків усіх рівнів, — розкриває секрети збуту продукції Геннадій Горбенко.— Наші підприємства мають свій статут, розрахунковий рахунок тощо. Отже, це окремі структурні дільниці в колоніях. По області нашу продукцію замовляють бюджетні заклади — інтернати, які підпорядковані Управлінню праці та соціального захисту, лікарняні заклади, освітні заклади — здебільшого дитячі інтернати. За межі області відправляємо вироби переважно з давальницької сировини: нам завозять матеріал, ми шиємо і віддаємо. Наші головні партнери — Київська та Сумська області.
Начальник управління Державної пенітенціарної служби в Полтавській області — генерал-майор внутрішньої служби Микола Ісаєв не приховує, що зайнятися організацією виробництва в колоніях їхнє керівництво змушує брак достатнього фінансування. Тому начальники колоній мають щодня сушити голову над тим, як заробити для своєї установи бодай якісь гроші, щоб забезпечити стандарти утримання засуджених та розрахуватися за комунальні послуги. Практично у всіх колоніях, приміром, уже давно печуть «свій» хліб, ведуть підсобні господарства, щоб поповнювати продуктами мізерний раціон засуджених. А тепер узялися за промислове виробництво, хоча ця справа важка з огляду на нинішню конкуренцію на ринках збуту та дорожнечу енергоносіїв. Але відмовлятися від приробітку в колоніях не мають наміру, додає Микола Ісаєв. Тому і намагаються осучаснити виробництво, турбуються про якість продукції та кваліфікацію кадрів.
Цими днями майже п'ятиметровий мур, за яким сховалися будівлі Полтавського слідчого ізолятора, що на вулиці Пушкіна, прикрасив великий рекламний щит. Він закликає до співпраці підприємців та всіх ділових людей, котрі зацікавлені в продукції, яку виготовляють у виправних та виховних колоніях Полтавщини. Реклама поряд з буцегарнею тепер, на жаль, стала буденною справою, адже ті, які працюють із засудженими, тепер мають думати не лише про те, як забезпечити їхню надійну охорону та перевиховання, а й про засоби виживання для «спецконтингенту». Тож вироби, що їх виготовляють за колючим дротом, становитимуть дедалі більшу конкуренцію товарам, виготовленим по інший бік тюремного паркану.
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава, фото автора
також у паперовій версії читайте:
- НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ МАСОВО ВИЯВЛЯЮТЬ ЧИНОВНИКІВ-МАХІНАТОРІВ
назад »»»