ЄВАНГЕЛІЄ З РУК СКОВОРОДИ
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:«СКОВОРОДА-300»
Продовження. Початок у «Демократичній Україні» за 15 лютого та 1 березня ц.р.
Уклін біля меморіальної дошки
Руська вулиця привела нас до величного храму, з якого і почалося наше знайомство з токайським Григорієм Сковородою. Звісно, ми надіялися зустрітися якщо не з самим філософом, то хоча б із достовірною прикметою його перебування тут. Наші сподівання справдилися. А ось і він, Сковорода, прозирнув до нас через мерехтіння бузкового куща з меморіальної дошки на стіні храму — з лівого боку стрільчатих вхідних дверей. Ми знали, що ця греко-російська церква була побудована вже після від’їзду Сковороди до України, додому, але вона сповна увібрала в себе душу й намоленість дерев’яної церковки, яка стояла ось тут ліворуч нинішнього храму: Вадим кроком окреслив її колишній фундамент.
Це була саме та скромна, але, гадаю, вишукана будівля, за котру ратував Федір Вишневський у листі до імператриці Єлизавети від 10 жовтня 1745 року: «...Можно и маленькую церковь православную восточную сделать, и много бы богомольцев за то было». І, випереджаючи можливу відмову на своє прохання, генерал-майор підсолоджує лист вірнопідданським єлеєм: «Пусть славится великоправославная Вашего Императорского Величества высочайшая десница и в здешних краях».
Ангельською окрасою православної служби у збудованій російською комісією дерев’яній церкві став чистий, срібний альт Григорія. Та хвилеподібному голосу юнака з Чорнух було замало маленької церковки, і можливо тому, через роки й роки, голос Сковороди, що відлунював у молитвах росіян і токайців, які приходили сюди на службу, перелетів під склепіння нинішнього храму, і за розповідями прихожан він чується й нині — з такого далекого далека. Скажете: легенда? Але її красі й живучості не можна не повірити.
А тепер звернімо увагу на меморіальну дошку. На її гранітній площині досить простору, аби художник не стримував свого творчого бачення: молодий Григорій сидить на камені на тлі токайських пагорбів, помережаних виноградниками, з бурсацькою зачіскою кружалом, у добротних чоботях-витяжках, які ще з Києва, з правого боку через плече — шкіряна торбина, впритул до неї кобза, на коліні розгорнута книжка — ось перед вами Сковорода в Токайських садах.
Ширини дошки вистачило й на об’ємний текст — українською й угорською мовами. Оскільки я досі в жодній публікації не прочитав напису, викарбуваного на дошці, наведу його українською мовою зі свого блокнота:
«У моїй любій Гунгарії...»
На цьому місці стояла православна дерев’яна церква, в якій у 1745–1753 роках був півчим і звідси вирушав у мандрівки по Угорщині та інших країнах Європи великий український просвітитель-гуманіст і поет
Григорій Сковорода
(1722.ХІІ.3 — 1794.ХІ.94)
Установили: Товариство української культури в Угорщині та Товариство угорської культури Закарпаття. 1998.
Зрозуміло, що текст повторюється й угорською мовою, тож туристи обох країн та й з інших країв можуть прочитати напис на граніті й віддати шану видатному українцю, який провів п’ять незабутніх років у Токайських садах. Я пишу «п’ять років», бо згідно з дослідженням сковородознавця Леоніда Махновця, термін перебування Сковороди в Угорщині визначений так: вересень 1745 року по вересень 1750-го, як і було зазначено в контракті зі студентом київської академії. Вносити цю поправку до меморіальної дошки не обов’язково, хай залишиться дошка таким художнім витвором, яким є.
Цей, такий жаданий «антал»
Бачимо: згори по вулиці до нас поспішає директор Токайського музею Жолт Яцко. Він запросив відвідати його рідні пенати, що в старовинному будинку поруч із храмом. При відвідинах музею я завжди уважно налаштовуюсь на хвилю минувшини: хочу відкрити ще не знане мною і взяти його в сьогоднішній інформаційний ужиток. Тим більшу, навіть гостру зосередженість відчуваю зараз, коли ми з Володимиром Мостовим переступили поріг Токайського музею, де хочемо знайти, побачити свідчення — уречевлені, дотичні, навіть віртуальні — перебування молодого знаттєлюба Григорія Сковороду в сонячному краї садів і виноградників. Дружнім жестом запрошення нам допоможуть у цьому директор музею Жолт Яцко і наш самовідданий супутник Вадим Воздвиженський.
Коли я ознайомлююся з музейником, то неодмінно розпитую, де й коли людина народилася, а, головне, як прийшла до своєї, можна сказати, рідкісної професії. Народився Жолт тут же, під токайським небом, у містечку Серенч, що означає «щастя». До Токаю рукою подати. Родина вирізнялася духовним способом життя, що передалося й синові, сформувало його гуманітарний інтерес.
Закінчивши гімназію, вступив до Мішкольського університету. З вибором факультету не вагався — історичний. Немов учувши моє наступне запитання, сказав: саме в університетські роки відкрив для себе Григорія Сковороду як «великого українського поета». Переконав його в цьому насамперед перекладений на угорську мову вірш DE LIBERTATE, який немов провіщав у майбутньому волелюбну поезію Шандора Петефі.
В останній студентський рік музей у Токаї, в якому Жолт бував неодноразово й небайдуже, немов послав йому месендж: приходь, юначе, на тебе чекає цікава й безкінечна робота. Та й університетські викладачі встелили йому шлях рекомендаційним листом. Від 1996 року молодий історик Жолт Яцко в Токайському музеї: тут його дім, його звершення, нові задуми. Він бережливо дбає про духовний скарб, який йому передав засновник музею — вчитель-подвижник Міклош Пап, поповнює його новими раритетами. Саме від круглого барельєфа Міклоша у вестибюлі і повів нас музейними залами Жолт — від однієї експозиції до ще цікавішої, багатшої.
Та спочатку про сам бароковий будинок, в якому нині міститься музей. Його звели у ХVІІІ ст. грецькі купці, що непомірно розбагатіли торгівлею винними дарами токайської землі. Кількаповерхова садиба уподібнювалася розкішній середземноморській віллі з внутрішнім двориком, винними погребами, садочком із екзотичних деревець і рослин. Такою старовинна садиба збереглася й до наших часів, тільки тепер її оживлюють не хитромудрі крамарі, а музейні знаттєлюби-угорці, туристи з усієї Європи. Найперше вони зазирають (і ми з того почали) у кабінет директора, де радує око незайманий від столітньої давності стінний розпис, виконаний управними грецькими майстрами.
І ось ми неспішно слідуємо за Жолтом з поверху на поверх, мов палубами корабля, що пливе у минувшину — далеку й відчутну на дотик. Найперше затримуємо погляд на реліквіях угорської історії, милуємося мистецькими експонатами, дивовижну красу яких не потьмянив час, весело підморгуємо Бахусові в яскравих кольорах і з винним черпаком і, навпаки, поважливо вклоняємося тисячолітньому кам’яному Бахусу, який поважно воссідає на бочці з вином, як на царському троні. Цікаво, яке вино наповнює бочку? Певно, найсолодше — есенція...
У наступній великій залі, на весь окремий поверх, прочитуємо як всю історію токайського виноградарства, так і сучасний цикл виноробства: садіння пагонів лози, підрізання загущених шпалер, дбайливий догляд за ягідними ґронами і, нарешті, осіннє збирання винограду. Серед десятків речей і експонатів, виставлених у виноробному залі, я шукав очима предмет (знав, він буде тут обов’язково), про який «весёлая царица Елисавет» молила генерала Федора Вишневського у власноручній приписці до іменного указу від 6 квітня 1745 року: «А ежели возможно, хотя б три антала на почте прислать, что здесь такая нужда, что нигде сыскать невозможно, а я обойтитца без оного не могу, что и вы известны».
Де ж він, такий жаданий царицею дорогоцінний «антал?» Жолт, посміхаючись, показує рукою на «бочонок», що стоїть виокремлено на цегляній підлозі, підперезаний п’ятьма залізними обручами, підрум’янений червоною фарбою, з вирізьбленим виноградним ґроном на кришці. Це і є «антал» з імператорського указу. У цей ладний «бочонок» входить 60 пляшок угорського вина. У трьох анталах — 180 пляшок. Що ж, щодня підхмеленій цариці доведеться задовольнятися градусним НЗ до прибуття винного обозу з Токаю сухим шляхом через Дуклю, Львів, Київ до Санкт-Петербурга або привезеним угорським асу, витриманим у великих бочках, спочатку польською Віслою, а далі Балтійським морем. Але без угорської розради імператриця не залишиться — це точно.
МІЙ ЗАПИС У БЛОКНОТІ. Саме тут, у виноробній залі, скажемо й підтвердимо, що, після прибуття до Токаю, Федір Вишневський і його команда одразу взялися за виконання наказів імператриці Єлизавети: «купить из первых рук где сделано венгерского вина в лучших местах,.. откупать сады виноградные, в которых бы можно сделать вина до пятисот анталов каждой осени,.. и для работы в тех садах, и собирания винограда и делания вина, иметь из венгерского народа мастеров и работников наемных, в чем велеть обучаться и нашим людям, посланным с вами». Цікаво знати, чи стосувалася ця царська вимога і молодого Григорія Сковороди? А чому б і ні, та він і сам захоче опанувати виноробну справу, про яку із задоволенням не раз згадує у своїх творах.
Уже 10 жовтня 1745 року Федір Вишневський доносить государині про приглянуті ним двори з погребами й реманентом у Токаї, Тали й Толчві, пропонує їх купити, запевняючи, що «названные места в горах суть лучшие». Дім комісії в Токаї стояв якраз на вулиці Руській, неподалік від православної церковки, яку побудували по приїзді Сковороди і його товаришів, і місце розташування якої нам уже показав Вадим. І закипіла робота: закуплялися чи бралися в оренду виноградники, звозилося найкраще «сухогруздя», вироблялося вино й готувалися фури для відправки його до Петербурга. Першу осінь 1745 року комісія не згаяла даремно: 11 січня 1746-го Єлизавета своїм іменним указом повеліла Федору Вишневському із заготовлених 348 «анталів» вина половину відправити через Польщу і Київ, а другу — річкою Вісла до Гданська. Роботи вистачало всім, а особливо парубку Григорію — і на виноградниках, і в церкві.
Залами токайського музею
Тим часом наш похід поверхами, залами музею триває. Токайський музей — це цілий світ відкриттів, уяви й подиву. Тож як не спинитися біля зробленої на замовлення високої шафи, в якій за склом виставлені бутилі, пляшки, кухлі, чарки, мініатюрні келишки — кожна посудинка для свого вина. Немов змагаючись у смаках, ми з Володимиром Павловичем вибрали кожний собі келих для улюбленого напою. Мій друг спинив погляд на витонченому, витягнутому флейтою бокалі в першій лунці другого ряду шафи знизу і, певно, вже відчув тонкий фруктовий смак фурмінта. Я ж піднявся оком вище, у третій ряд знизу, де в його середині вигордився тонко вирізьблений місткий келих, і побачив, як у ньому виграє золотими промінцями асу — улюблений трунок могилянця Григорія Сковороди. Через день ми нашу фантазію обернули на очевидь.
Найдовше — із зацікавленості й свідомо — ми затрималися в залі, де нас оточили раритети й стародруки ХVІІ–ХVІІІ ст. Зі стін дивилися суворі лики святих, Богородиця з просвітленим немовлям на руках, надхмарні сонми ангелів — кілька намолених ікон явно російського письма, і ймовірніше — вони потрапили до музею через забуття й пожежі з окладів православної церкви Токайської винної комісії.
Та найбільшу притягальну силу мали для нас натруджені голосом і руками священиків богослужебні книги, заполонені нині в пірамідальних скляних вітринах. Піком враження стали роки й місце друку двох великих Євангелій старослов’янською мовою: 1670-й і 1690-й роки в місті Лемберзі, тобто у Львові. Переклад першої сторінки Євангелія від Луки, видання 1670-го, зроблений Іваном Огієнком, надав мені працівник київського духовно-просвітницького центру «Християнська надія» Руслан Калитенко, за що я йому щиро вдячний. Євангеліє першосторінково починається так: «Через те, що багато хто брався складати оповість про справи, як нам ті розповідали, хто спочатку були самовидцями й слугами Слова, тому і я, все від першої хвилини докладно розвідавши, забажав описати за порядком для тебе, високодостойний Теофіле, щоб пізнав ти істоту науки, якої навчився».
І хто мені може заперечити, що ці Євангелії потрапили сюди, в експозиційний зал, не із храму, що поруч із музеєм, і що не по них справляв Боже служіння півчий, у ранзі «регента хору», Григорій Сковорода? Вадим Воздвиженський і Жолт Яцко підтвердили нашу здогадку, що цих Євангелій торкався поглядом і руками Сковорода.
Звичайно, хотілося б у музеї побачити більше свідчень — речей або текстів, пов’язаних із козацьким юнаком із далеких Чорнух. Жолт не відмовився б влаштувати цілу експозицію, а ми б погодилися і на окремий сковородинський зал. Немає нічого неможливого. У 2008 році ентузіасти Воздвиженський і Яцко організували на одному з поверхів музею виставку, присвячену нашому Перворозуму, і вона мала широкий розголос. А якби ще допомогли експонатами, книгами, картинами, бюстами наші сковородинські музеї в Чорнухах, Переяславі-Хмельницькому, харківській Сковородинівці, Кавраї, то це б стало сучасним поверненням українського генія в Токайські сади. Я звертаюсь до однодумців: запам’ятайте, краще запишіть адресу: Угорщина, 3910, Токай, ul. Bethlen Cabor, 7, музей, Жолт Яцко.
Пошта в наш час працює справно.
Гайстер на комині
На виході я накреслив шкільним каліграфічним почерком слова вдячності у книзі відгуків, і ми вийшли все на ту ж Руську вулицю. А музей усе не відпускав. У душі я розумів, чому. Я підняв голову: хотів угледіти в гнізді на димарі лелечину пару, а воно стояло порожнє. «Лелеки в цей час гуртуються за містом, молодь пробує крила, аби летіти на південь, в Африку, — говорить Жолт.— У нас живуть, охороняють музей дві пари лелек. Одна пара гніздиться саме на димарі, а друга — на стовпі в боковій від музею вулиці. Завжди чекаємо їх навесні, у зеленому квітні. Чекаємо й вітаємо лелек, як колись радісно зустрічав благородних птахів Григорій Сковорода»...
У третій пісні «Саду божественних пісень» Григорій Сковорода наголошує: «Душа моя есть верба...», а вже пізніше, в притчі «Вдячний еродій» (грецькою мовою — лелека) уточнює: «Душа наша, яко птица». І птах цей — миролюбний і вдячний лелека. Красивого птаха Григорій полюбив ще з полтавського дитинства і знав його ймення в різних країнах. «Ім’я це (еродій) — еллінське, значить «боголюбний», інакше зветься «пеларгос», чи «ерогас», по-римському — «киконія», по-польському — «боцян», по-малоросійському — гайстер». А ми продовжимо далі українську низку назв: боцюн, бузько, буцько, чорногуз, бусел, лелека.
Знав Сковорода і спосіб життя лелек, на свої очі бачив: «Гніздяться на домах, на кирхах та їх шпилях і на турнях, тобто горницях, пірамідах, теремах вільно-вільно. В Угорщині, бачив я, — на камінах». Тут явна описка: треба «на коминах». На Полтавщині комин — це пічний димар. У Токаї Григорій бачив лелек на православній каплиці, потім на будинку, що стояв на місці нинішнього музейного дому. Мені видалося, що все це — родинний ланцюг однієї пари, яка прилітала сюди за часів Сковороди і передавала крилате потомство від століття до століття. Міркую вголос: «Тож ми бачимо лелечий рід, започаткований ще при Сковороді». Вадим погоджується: «Можна назвати нинішніх птахів генетичними потомками лелек, яких зустрічав Сковорода». Ось вам ще одне прекрасне відкриття...
Куди ж полетіли цьогорічні лелеки? На заплавні луки, в природний заповідник, що розмістився на злитті рік Бодрога й Тиси. Тож ми за ними...
Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:
назад »»»