ЛЕОНІД ЗАКОРДОНЕЦЬ: ДОБРО ТРЕБА РОБИТИ ВЧАСНО
Леонід Закордонець певно найкращий письменник серед лікарів України і найкращий лікар серед письменників. І в цьому визначенні нема ані найменшої поблажливості, адже і серед літераторів заслужений діяч мистецтв України, лауреат премій ім. А. Малишка, Г. Косинки, Леонід Олексійович — визначна постать (автор понад двадцяти книжок поезії і прози), і серед медиків — авторитетний кардіолог.
Письменник і лікар, він є сповідальником і сповідником, мета якого зцілювати добротою, а не деклараціями.
— Леоніде Олексійовичу, є професії, не підвладні віку. Скажімо, актори і письменники зазвичай до останнього подиху не полишають своє поприще...
— А ще лікарі. Вони залишаються лікарями до останніх хвилин свого життя. Якщо хтось потребує допомоги, вони завжди допомагають. Очевидно, лікар, актор, письменник — це стан душі. Не просто професія у переліку інших.
— Є чимало прикладів активного творчого довголіття серед письменників: Борис Олійник, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Іван Дзюба...
— Письменником треба народитися. Інша річ, що талант необхідно розвинути, тоді суспільство отримує від цього зиск і насолоду. А якщо талант не розвинувся, це, звичайно, трагедія. Скільки таких обдаровань загублено. Справжні письменники до останнього подиху розвиваються і вчаться.
Змінюється світ, міняються правителі (Господи, скільки їх пішло з наших очей!), змінюється і письменник. Він не може не писати. Творить в ім'я життя, для того, щоб людям було добре. Адже справжня творчість — це завжди світло в кінці тунелю. Справжня література — та, яка надію вселяє, не дає песимізму вирости до тих розмірів, коли він може придушити і організм, і особистість. Письменник має бути незалежним. Я, наприклад, за взірець узяв Чехова, Булгакова.
— До речі, лікарів...
— Вони знали вагу цілющого слова. Чимало наших поетів і прозаїків уражені вірусом «літературщини». Вони шукають метафори, забуваючи, що образ має допомагати висвітлювати ідею, тему. А виходить хизування: ось, утнув! Метафору сконструював, а як вона послужить людям? За цим має бути почуття і думка. Мій друг в «Українській літературній газеті» надрукував рецензію на книжку письменника, висунутого на Шевченківську премію. Він розумний критик, але ж я бачу, що написав на чиєсь прохання. Ну не тільки ж за образи дають Шевченківську премію!
Якось мій колега, колишній головний лікар пологового будинку Микола Юліанович Чапля розповів: «Заходжу о першій ночі у кімнату доньки-десятикласниці. А вона — гоп і сховала якусь книжку під подушку. Я кажу: «Доцю, чого не спиш, що читаєш?» А вона: «Та тобі це, тату, не потрібно». Вона заснула, а я легесенько витягнув ту книжку, читаю на обкладинці: «Леонід Закордонець. Дві любові». Як же так, Леоніде Олексійовичу, ви років на сімнадцять старший від мене, а дочка моя каже, що мені це не потрібно. А їй потрібно. То я хочу у вас запитати: «Що ж воно робиться? Вам вже стільки років, а сімнадцятирічні читають, ще й ховають під подушку». Я кажу: «Передайте уклін своїй доньці. Як у мене буде щось нове, я їй подарую». До речі, ця дівчинка вступила до медичного.
Час від часу я отримую листи: «Вишліть книжку». І я надсилаю. Я не багата людина, треба свої кошти вкласти за пересилку, але коли мене просять, скажімо, з Криму для школи вислати кілька книжок, я це роблю. І для деяких шкіл рідного Ірпінського регіону вже укомплектував свої бібліотечки, бо ж вивчають на уроках мою творчість.
— Що нині втілюється в книжки?
— Звісно, наше теперішнє життя. Воно не просто багатогранне, а надгостре. Відбувається великий злам, не тільки земного життя, можливо — Всесвіту. Письменники це дуже гостро відчувають.
Катаклізми, глобальна зміна клімату. Соціальні бойовища в Африці, на Близькому Сході... Україну хилитає і колотить. Якби ж то кожен із нас мав совість і думав про те, що свою державу треба берегти. А державники мають дбати про людей, хоч якої б національності вони були, бо треба зцементувати націю.
Чимало співвітчизників просто виривають копійку, махлюють, йдуть по головах, здобуваючи багатство. Наші безпринципні правителі також припасають для себе. Йде жахлива боротьба. Бачимо протистояння олігархічних кланів, представники яких забезпечили своїм правнукам золоте існування. Ситуація надскладна. Потрібен потужний аналітичний розум, щоб виробити генеральну лінію для суспільства, розрубати вузол протиріч, аби країна піднялася в усіх сенсах.
Я осторонь не стою, всі зміни у суспільстві, у психіці і душах людей відображаю в моїх писаннях. До шухляди не пишу, творю для того, щоб дати людям відраду, вберегти їх, щоб вони були сильнішими, стійкішими до тих негараздів, які зустрічають щоднини. Зрозуміло, що шлях до читачів надто складний. Наші книжкові видавництва виживають. Редактори періодичної преси друкують те, що керівництву подобається, себто тим, хто годує редакцію. Незалежна преса... Чи є така? Є лише відносно незалежна.
Що мене рятувало і рятує? Цікавість читачів. Вони читають ще й тому мої книжки, що «за мною і зерна неправди не було», як казав Тарас Григорович. Я не наживався, хоч мав можливість, не використовував службового становища, щоб пельку свою напхати. Як моєму народові жилося, так і мені. Люди це відчувають. Поет і лікар — це часто сповідник, який дізнається багато таємниць. Старі і юні запитують у гострих ситуаціях і розуміють, що, довіряючи свої таємниці, вони можуть бути спокійними, я нікому їх не викажу. Я висловлюю свою точку зору, кажу, що не маю права порад давати. Ваша справа обрати те, що більше підходить. Якщо ж людина просить: «Скажіть, як треба», відповідаю: «Я зробив би так».
— Чи плануєте Ви далі писати мемуаристику і публіцистику?
— Хороша публіцистика нині дуже потрібна, та я не вважаю себе добрим публіцистом. А жанр документалістики взагалі нині на першому місці. Хороша документальна річ здатна іноді глибше показати, порівняти, вплинути, ніж навіть поезія і художня проза. От чому я написав книжку «Від Горині до Дніпра».
По секрету скажу, що підступив до написання роману. Твір художній, а конкретне наповнення — документальне. Писатиму про такі речі, що доведеться справжні прізвища не вказувати.
— А чому на світ не хочете витягти?
— Тягатимуть по судах. А мені 72-й рік. З правдою не так просто відбитися. Що таке суди, я вже дізнався. Та й написати художній твір — цікавіше.
— Вам не здається, що глибокі, принципові твори торпедують?
— Так і є. Цікаві серйозні речі замовчують, їх накриває попса. От, скажімо, вийшов український фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Його має подивитися кожен українець, а якщо картину торпедують і не пускають на великий екран — то це чинять вороги України. Це не ті вороги, яких викривали у 37–38 роках. Це справжні ненависники. Вони хочуть не України, а розкошування, свого панування. Їм ні до чого ні українець, ні росіянин, ні єврей чи інші — вони свою шкуру доглядатимуть, щоб була пещеною і лискучою. З цими вовкулаками треба боротися.
У книзі «Від Горині до Дніпра» ви прочитаєте про багатьох відомих позитивних людей. Основний лейтмотив твору: скільки випробувань і бід людина може витримати. Я теж чимало чого в житті пережив. Тричі смерті в очі дивився. Але коли Бог тебе веде, то, поки не зробиш покладеного на тебе, ти не підеш у потойбіччя, працюватимеш.
— Леоніде Олексійовичу, Ви людина екстремальної, складної професії лікаря, чимало страхіть пережили, багатьох з того світу витягли, маєте поважний вік, але вражає ваш молодечий запал, оптимізм. Що Вас живить?
— По-перше, батьки передали мені добрі гени, зокрема метикуватість. Пригадую, як із партизанського загону вночі прийшов дядько. Пістолет він не міг із собою взяти, тож прихопив розвідний ключ (за професією він був водій). Це був сорок третій рік, під літо. Я, тоді ще малий, підійшов і питаю: «Дядьку, це що?» Він: «Це розвідний ключ. Ним ремонтують машини». Я зауважив: «То цим ключем можна і відремонтувати машину, і зіпсувати». Згодом мама пригадувала: «Дядько уважно подивився на тебе і сказав: «Синку, синку, хотів би я залишитися живим і побачити, що з тебе буде, коли ти виростеш».
У чотирнадцять років я хотів вступати до театрального училища. Тоді мене переконала тітка: «Блазнів у нашому роду не було, йди до медицини. Ти ж бачиш, що дідуньо хворіє. Ото дідуню вилікуєш». До речі, тітці Настуні нині дев'яносто, вона вчителька, я їй кілька віршів присвятив.
У нашому шостому класі було сорок п'ять учнів, три ряди парт. Півтора ряди — «запорожці», півтора — «ляхи». Себе я призначив головнокомандувачем. На кожній перерві — бійки... Одного разу сину начальника НКВС Гені Філоненку голову цвяхом пробили. Директор школи мало не сказився, мене хотіли зі школи виключити. Врятувало, що за поведінку мав «трійку», все решта — «п'ятірки». Змалку я був «підшитим». Мати працювала в ательє, куди я малим приходив, десь сідав. Жінки думали, що нічого не розумію, а я слухав розмови і мотав на вус. Десятирічним спостерігав пологи: побачив, як жінку забрали до лікарні — із сусідською дівчинкою Олею ми побігли й вилізли на ясен...
Ліз до кожної шпарини. Нині мій однорічний онук такий же, ще не розмовляє, а лізе скрізь, допитливий неймовірно!
Бог мені дав хороші мізки, добру пам'ять. Вірші я запам'ятовував з першого-другого прочитання.
Та повертаюсь до джерел оптимізму. Треба мислити глобально, тоді сум мілішає. Мені пощастило, що я дуже багато бачив. Знання трагічного спонукає цінувати радість. На моїх очах у 1945 році гинули діти, і я міг з ними загинути від снарядів, гранат і куль. Фронт перемістився, а ми назбирували смертоносні «цяцьки», розпалювали вогнище — і кидали. Ховалися у проваллі за скелею, а трофеї вибухали. Не завжди ці розваги закінчувалися благополучно.
Я пережив сорок сьомий рік, коли ноги пухли від голоду. Я жив у такі роки, що мама казала: «Тихше, дитино, стіни вуха мають». Діда репресували, відправили на Біломорканал. Дві тисячі людей поставили підписи на його захист і відправили листа Сталіну. Дід повернувся. До Сталіна клопотання дійшло! Перший секретар тодішнього райкому партії (на жаль, не знаю прізвища) сказав: «Ти принеси, хлопче, цей лист, ми його надішлемо фельд'єгерською поштою». Тобто не звичайною. Мабуть, тому лист і потрапив до Сталіна. Дід до кінця днів своїх (до 1960 року) нічого не казав ні про політику, ні про пережите.
Я був звичайним лікарем, начмедом, головним лікарем лікарні і санаторію. Політикою займався. Є такий вислів: політикою треба займатися, бо вона займеться тобою. Не лізь у політиканство, а впливай на процеси. Я стараюся впливати, зустрічаючись із людьми. На щастя, до мене прислухаються. Це почалося відтоді, відколи став лікарем. Коли не міг розібратися у хворобливому стані людини, не міг поставити діагноз, я казав: «Багатьом я допоміг, а у вашій хворобі не можу розібратися, пробачте мені. А брехати не хочу. Знайдете розумнішого лікаря, врятуєте себе». І за це ніхто не ображався. Ще більше йшли до мене, аніж коли я цього не казав.
Я пройшов хрущовізм, жив за Брежнєва та інших комуністичних вождів. Я зрозумів, що життя йде синусоїдою, не може бути завжди погано. Втім, нині — темрява. Не так треба було робити, хоч і не дурні були ці хлопці — Кравчук, Кучма та інші. Вони могли по-іншому вчинити, та маємо те, що маємо. Багато добра забрали у народу, у держави, тому люди так убого живуть.
Дійсність нагадує чан, до якого почавили різних сортів виноград. До чогось вибродить, може, до солодкого вина, може, до сухого. Потрібен час, хтось не дочекається, але зараз треба не горлянкою брати, а думати і працювати — кожному на своєму місці. Завжди є можливість добро робити. Треба, передусім, щоб були підібрані кадри на місцях, щоб вони знали місцеві проблеми, знали, у скількох людей нема роботи. І діяли.
— Але «підібрані», коли потрапляють до крісла,— крадуть.
— Крадуть найбільше нагорі.
Завдання письменників бити на сполох і полегшувати біль людям.
За грантом одне з видавництв узялося видати збірку моїх вибраних творів. «Як ви хочете назвати книжку?» — запитали. Я відповів: «Назвіть так: «Спіши добро зробити вчасно». Є у мене і такий вірш. Так, добро має вчасно прийти до людей. Добро, яке зробили невчасно, радості і користі нікому не принесе.
Я люблю життя, хочу зробити ще щось суттєве. Здається, що завтра відкрию щось нове, придумаю цікавий образ. Коли виходить, я, наче дитина від цяцьки, тішуся. Це живить, надихає. Що ще живить оптимізмом? Є багато задумів, я їх втілюю. Хочеться ще світ побачити. Відвідав Італію, написав цикл «Під небом Італії», до нової книжки увійде. Мрії, мандри, справи переплавляються в цілісну панораму.
Життєлюбство знаєте від чого? Від любові до людей. Я часто на вулицях вдивляюся в обличчя. Скільки у нас красивих людей! Я хочу, щоб вони хоч трішки щастя мали, бодай у дітях.
Пропоную клич: у свята допоможи бідному. Мають бути відповідні списки. Кожен може завезти до дитбудинку чи богадільні хоч трішки продуктів.
Собі варю супчики під назвою «Здоров'я». Кладу трошки кукурудзяної крупи, перловки, пшона, гречки, рису і вівсянки. Отже, шість видів круп. Моркву, картопельку, цибульку. Жінка кричить, що я бурду варю, заспокоюю: «Я ж тебе не примушую її їсти». Але онука, якому рік, годую цими супчиками. Він уже бігає.
Не треба обжиратися, особливо літнім людям. Алкоголь я не вживаю, тепер навіть і пива не п'ю. Можу в компанії трішки сухого вина випити. Не курю. Вважаю, що треба щодня кілометр-півтора пішки проходити, а краще — більше. Обминаю дурні розмови, телевізор майже не дивлюся, хіба що «Останні вісті» і якусь хорошу передачу. Всілякі «шустер-лайви» проминаю, бо це — шоу, в яких кожному призначена певна роль.
Зате можу довго милуватися, як синичка скаче, як річка виблискує, як вітер листя восени несе, несе... Дивишся, неначе в якусь таїну, летиш з тим листям і думаєш: «Листя вже не повернеться, а душу свою ти знову повернеш до зеленої трави. Хтось лежатиме на кладовищі, а бутони вистрелять квітами, соловейко, захмелівши від любові, заливатиметься трелями. І все це вічність нашого життя-буття».
Коли ти все це бачитимеш, будеш над цим замислюватися, у тебе не стане часу на дурниці. А труднощі ми переживемо. Україна і не таке переживала. Аби не було війни, того розбрату, що є в Югославії колишній чи на Близькому Сході. Хочу, щоб мій давній побратим Борис Олійник був здоровим, довго жив та творив. Узагалі, хай усі добрі, порядні, розумні люди живуть у здоров'ї довго, бо вони потрібні, адже вчасно обдаровують добрими справами.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»