АФРИКА ЗАКИПАЄ
Іскра арабських революцій перескочила через Сахару і розпалила багаття громадянського протистояння в країнах Чорної Африки. Ознаки бунту видно від Сенегалу до Судану, але вибух може виглядати зовсім інакше, ніж у Тунісі чи Єгипті.
Події в арабських країнах дали зрозуміти багатьом африканцям силу емоційного і невдоволеного натовпу. А регіон на південь від Сахари нині тоне у таких самих проблемах, які у 2011 році викликали гнів арабів,— усі процеси, котрі на Близькому Сході призвели врешті-решт до вуличних революцій, можна з легкістю знайти в субсахарських країнах. Чимало аналітиків вважає, що субсахарська Африка не піде шляхом арабських країн і їх не заллє різка, непередбачувана хвиля революцій, однак зміни, на які очікує регіон, можуть стати також фундаментальними.
Рушійною силою арабської революції була молодь — найкраще освічене покоління в історії регіону, позбавлене можливості працювати відповідно до кваліфікації. У Тунісі, звідки все почалося, читати і писати можуть вісім з десяти громадян, більше, ніж у будь-якій державі Північної Африки. Та це не врятувало тунісців від масового безробіття.
У субсахарській Африці ці показники ще тривожніші. Це наймолодший регіон світу — 70% його мешканців ще не мають і тридцяти років. Нині лише кожний третій серед них може похвалитися закінченням середньої школи, а до кінця нинішнього десятиріччя таку освіту матиме кожний другий африканець.
Офіційно тільки один із десяти африканців безробітний, а насправді аж дві третини не можуть розраховувати на стабільну і добре оплачувану роботу. Вони утримуються за рахунок тимчасових робіт і не в змозі щось заощаджувати. У найгіршій ситуації молодь у ПАР — єдиній державі континенту, зарахованій до «розвинутих».
Африканці ніколи не мали добробуту в європейському розумінні. Однак на вуличний протест їх штовхає не стільки бідність, скільки усвідомлення зростаючого провалля між невеликою групою заможних і рештою суспільства.
Зростаюча нерівність доходів була причиною серпневих заворушень у ПАР. На шахті з видобутку платини у Марікані, 100 км на північ від Йоганнесбурга, озброєні мачете гірники оточили будинки дирекції, вимагаючи підвищення зарплати. Поліція відкрила вогонь — на місці загинуло 34 людини, понад 70 було поранено. Після тієї події протести блискавично поширилися на інші шахти, а уряд мусив просити армію заспокоїти шахтарів. Страйки гірників закінчилися наприкінці вересня, після обіцянки уряду трохи підвищити зарплату. Але величезна різниця в доходах залишилася — гірник із Марікани мусить працювати 400 років, аби отримати річну зарплату директора своєї шахти.
За даними Світового банку, ПАР нині посідає друге місце у світі за нерівністю заробітків. Через майже двадцять років після падіння апартеїду до білої еліти долучилися тільки окремі чорношкірі з кола лідерів Африканського національного конгресу — партії, яка безперервно править країною від 1994 року. Кілька місяців тому АНК відзначав своє століття в ексклюзивному гольфовому клубі, де колись темношкірі африканці могли з'явитися, щонайбільше, як городники чи садівники. Тим часом громадяни, які не беруть участі в політиці, нині часто у гіршій ситуації, ніж до трансформації. Чорні і бідні передмістя білих продовжують збільшуватись, очікувана тривалість життя знизилася від 61-го до 52-х років.
У рейтингу держав, який оцінює рівень демократії, щороку оголошуваному тижневиком «Економіст», гірше від субсахарської Африки був досі лише... арабський Близький Схід. Подібно їхнім колегам із-за Сахари, африканські лідери тримаються за крісла роками. Семеро з них правлять уже понад чверть століття. У багатьох випадках владу віддають лише на смертному одрі: тільки у нинішньому році в субсахарській Африці померло аж три правлячі президенти і один прем'єр.
Араби позбулися своїх довголітніх диктаторів завдяки мережевим медіа, які допомогли їм швидко організувати демонстрації. З цієї точки зору африканцям складніше, бо на південь від Сахари мережева інфраструктура лише зароджується — тільки 13% мешканців мають доступ до інтернету.
Попри відсутність доступу до Твіттера чи Фейсбука, демонстранти з африканських країн чудово самоорганізовуються за допомогою радіо (африканських станцій нині у чотири рази більше, ніж іще десять років тому) або по мобільному телефону — вони є нині у кожного другого дорослого африканця.
Утім, на думку деяких аналітиків, в Африці не буде революції, як в арабських країнах. «Причини протестів є різними, залежно від країни, — пояснює Джон Кемпбелл, колишній американський посол в Нігерії, нині аналітик Ради міжнародних відносин у Вашингтоні. — Коли вибухнули протести у Тунісі, мешканці сусідніх арабських країн могли з ними солідаризуватися хоча б на спільній культурі ісламу. У субсахарській Африці це набагато менш імовірний сценарій. Релігійна розмаїтість чи мовні бар'єри часто настільки значні, що рухам протесту складно зосередити навколо себе достатню кількість співгромадян, щоб ефективно впливати на владу».
З цією думкою погоджується викладач Гарвардського університету кенійського походження професор Калестус Джума: «Окрім кількох винятків, вихід цього регіону з колоніалізму переважно відбувся мирним шляхом. У субсахарській Африці є більше визнання для поступових змін, ніж для асоційованих з «арабською весною» масштабних протестів. Багато колишніх диктатур розвалилося завдяки силі виборчого бюлетеня. Іконою лідерства в Африці зрештою є Нельсон Мандела, який виступав за мирну трансформацію».
З іншого боку, на континенті достатньо диктаторів, які не зацікавлені у змінах. Щоб залишитися при владі, окремі з них ефективно маніпулюють етнічними суперечностями. Майстром у цьому був багато років президент Судану Омар Башир, який для збереження влади спровокував міжетнічні конфлікти у південній і західній частині країни.
Метод «розділяй і владарюй» досконало опанували також керівники Ефіопії, Малі, Нігеру чи Берега Слонової Кістки. Як наслідок, на Чорному континенті нині діє понад 20 сепаратистських рухів — набагато більше, ніж в арабських країнах. А це означає, що революції майже напевно призведуть до розпаду існуючих держав і громадянських війн. Пам'ятаючи хоча б про війну в Руанді, противники місцевих режимів мусять добре подумати, перш ніж застосувати революційні методи.
Африканські лідери бояться протестів і роблять усе, щоб придушити їх у самому зародку. На початку осені, незважаючи на протести лауреата Міжнародної премії Миру архієпископа Десмонда Туту, мешканці континенту втратили можливість звертатися до суду Спільноти розвитку Південної Африки — найвищої інстанції в регіоні, яка сім років займалася випадками порушень прав людини. Нині суд вирішує лише спори між державами регіону — членами спільноти. Їхні громадяни мають звертатися лише до місцевих національних судів.
Скасування можливості обстоювання своїх прав означає лише, що невдоволення посилюватиметься всередині країн. «У Африці не слід сподіватися на події «арабської весни», але виступи проти локальної влади будуть значно численніші, ніж до цього часу. У деяких державах причиною неспокою стане те, що влада не в змозі здійснювати очікування громадян. Так відбувається в ПАР, де уряд не може впоратися з безробіттям. Своєю чергою в інших країнах мешканці намагатимуться зберегти так важко завойовану демократію», — зазначив Кемпбел.
Схоже відбулося у Гвінеї, де два роки тому на чесних президентських виборах переміг переслідуваний попереднім режимом опозиціонер Альфа Конде. Від того часу в країні не діє парламент, президент Конде безкінечно переносить термін парламентських виборів, а в комісіях, відповідальних за їхню організацію та підрахунок голосів, розставив своїх людей. Однак ні погрози нової влади, ні насильство і жорстокість не зупинили гвінейців — вони проводять масові протести, хоч і не такі ефективні та масштабні, як демонстрації 2011 року в Тунісі чи Єгипті.
Професор Джума не вірить, що Африка повалить своїх диктаторів революційним методом, але бачить інший, дещо ймовірніший, сценарій змін: «Протягом останнього року в семи країнах Африки до влади прийшли інженери, науковці та лікарі. Міністерські посади все частіше обіймають люди з технічною освітою. Така зміна характеру лідерства може здаватися трохи випадковою, проте, можливо, після бурхливої «арабської весни» настав час на «африканську осінь» холодних голів».
Та чи захочуть розчаровані громадяни чекати на поступову трансформацію під проводом технократів?
Підготував Петро ПЕТРІВ
також у паперовій версії читайте:
- НАРКОТИЧНИЙ БУМ В АЗІЇ
назад »»»