«ІСКРА ВАТРИ МОЛОДОЇ»
Андрій Малишко був яскравим представником покоління переможців. У його поетичних вітрилах співав вітер буремної епохи. Його поезія увібрала невичерпну життєву енергію, океан світла, над яким і донині сяють поетичним дороговказом зорі совісті й добра, честі і звитяги, віри, надії та любові. Істинністю його обдаровання було те, що для нього не існувало «непоетичних» тем. Він був багатогранним і багатожанровим поетом. Жив у пісенному слові, переживав у слові, пам’ятав у слові, перемагав у слові. Кращі пісні на вірші Малишка — «Пісня про рушник», «Стежина», «Пісня про Київ», «Київський вальс» — здобули славу народних.
15 ЛИСТОПАДА — 100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ АНДРІЯ МАЛИШКА
1.
Малишко був полум’яним охоронцем поетичного слова, слова образного й живого. На письменницьких зібраннях підтримував справжніх майстрів літератури. Саме тому Остап Вишня називав його «дзвінкосерйозним». Про це я чув від свого старшого друга і наставника, побратима Андрія Малишка — Петра Біби, на той час головного редактора всеукраїнської газети «Культура і життя».
«Скільки слів,— говорив Малишко Бібі,— як мухи дохнуть, у наших газетах та журналах, у наших книжках!.. Отут би поставити на сторожі слова щось схоже на народний контроль, як на підприємствах наших чатують пости, що бережуть загальне добро...» Андрій Самійлович нещадно воював проти отих «дохлих мух», проти мовної підробки, алогічної поезії, що нехтує змістом заради жонглювання словом. Він категорично заперечував, коли справжніх поетів звинувачували у ретроградстві.
Малишко казав: «Мине час, талановиті хлопці зрозуміють суть слова поетичного, а безталанні «кануть у Лету», нетлінна поезія залишиться людям. Писати треба так, щоб не соромно було народу показати. Ми ж для людей працюємо...» Він наголошував: «Поет мусить бути трибуном і філософом. А не цвірінькалом, горобчиком під стріхою». І додавав: «Росте молодь. Талановиті хлопці йдуть у літературу... Чого варті і Борис Олійник, і Микола Вінграновський, і Микола Сингаївський...» Молоді обожнювали Андрія Самійловича Малишка, як і він їх.
2.
Андрій Малишко глибоко шанував високохудожнє слово та його майстрів. Тривалий час його єднала щира дружба з видатним російським поетом Олександром Твардовським, з яким він подружився на фронті.
Редакція газети Київського військового округу «Красная Армия» була розташована неподалік Печерської лаври, на вулиці Цитадельній, № 10. Із перших днів війни вона стала газетою Південно-Західного фронту. У червні 1941-го там почала працювати група українських письменників: Андрій Малишко, Микола Бажан, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, Іван Ле, Віктор Кондратенко, Яків Городськой, Анатолій Шиян, Ілля Стебун. У газеті щоденно з’являлися вірші, оповідання, нариси.
Одним із найактивніших кореспондентів був Андрій Малишко. Невдовзі, разом зі штабом армії, редакція «Красной Армии» передислокувалася значно ближче до передової — у Тернопіль. У редакції була власна похідна база — поїзд-друкарня, де працював редакційний апарат. На початку липня 1941 року в редакцію газети Південно-Західного фронту Політуправління Червоної Армії відрядило на підтримку московських письменників, серед яких був і Олександр Твардовський.
Андрій Малишко з Олександром Твардовським одразу знайшли спільну мову, ніби знайомі були не один рік. Там, на фронті, закладався міцний фундамент їхньої братської дружби. Про це моєму батькові у липні 1944-го в редакції фронтової газети «На страже Родины» 3-го Білоруського фронту розповідав сам Твардовський. Як він, фронтовий кореспондент газети «Красная Армия», відходив із регулярними частинами на схід. У розмові з Данилом Бакуменком Твардовський пригадав свого дорогого побратима Андрія, з яким їх поріднили холодні осінні ночі 1941-го, коли вони відступали з боями від Прилук на Пирятин, Лубни і Полтаву. Нелегкі то були шляхи! Твардовський з Малишком ділилися останнім шматком хліба, грілися біля солдатського вогнища, спали під однією шинелькою.
Згодом розпочалася й літературна співпраця, що взаємозбагачувала, та переклади. Олександр Трифонович згадував, як Андрій Малишко восени сорок першого познайомив його з Олексою Десняком, Анатолієм Шияном, Сергієм Воскрекасенком, Олександром Довженком. Розповів він і про те, що першим рецензентом Тьоркіна був Андрій Малишко. До речі, поетичний вплив Твардовського відчувається і в поемі Малишка «Прометей». Цей твір близький до «Василя Тьоркіна» не зовнішніми жанрово-стилістичними ознаками, а своїм героєм — Прометеєм, який пішов на подвиг заради порятунку українського села. І хоча поема Твардовського підкреслено реалістична, а поема Малишка — героїко-романтична, в центрі обох творів — образ солдата, переконаного у перемозі над ворогом.
3.
Поштовхом до написання поеми став подвиг радянського солдата — розвідника зі Смоленщини, закатованого німцями на березі Дніпра. Але був ще й психологічний підтекст у цієї поеми. Якось Андрій Малишко у Плютах натрапив на одиноку могилу солдата на високому пагорбі, з якого далеко видно Дніпро та його заплаву.
Мешканці селища розповіли поетові, як фашисти замордували полоненого юнака, котрий намагався переправитися на лівобережжя. Цілу добу його допитували, аж поки не закатували. Хто був той червоноармієць, так і не взнали плютівці, та були переконані, що він був справжнім патріотом. Селяни поховали юнака на дніпровському пагорбі: хай і після смерті бачить хлопець Подніпров’я...
Розповіді про смоленського солдата-розвідника та про закатованого фашистами на березі Дніпра невідомого юнака підказали Малишкові «образ великої прометеївської сили». Поетичній думці Малишка вже тісно було в жанрах ліричних поезій, і його громадянська наснага вибухнула в поемі-легенді. А тяжіння до епічних образів з’явилося в Малишка від народної поетики. Це можна побачити у великому передвоєнному поетичному циклі «Запорожці».
Від себе зазначу, що розмовні інтонації автора характерні для багатьох його поем, епічних та ліричних творів поета. І тут, як на мене, Андрій Малишко був близький до Олександра Твардовського, поезію якого він безмежно любив, переспіви з якого друкував ще від 1934 року, а «Василя Тьоркіна» міг цитувати від розділу до розділу, мріяв перекласти українською мовою. Після війни він переклав поему свого побратима по зброї «Дім при дорозі», видану окремою книгою в 1948 році,— таку близьку Малишкові і тематикою, і баченням світу.
У 1942-му в різних куточках окупованої фашистами України знали, читали напам’ять вірш Малишка «Запалали огні...»:
Запалали огні за долиною синього неба
Самольоти гудуть, бо на захід фронти
і фронти.
Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою
берегти...
Під час війни Андрій Малишко працював військовим кореспондентом у фронтових газетах «Красная Армия», «За честь Батьківщини», в партизанській газеті «За Радянську Україну». Воював на Південно-Західному, Сталінградському, 1 і 2 Українських фронтах. Визволяв Київ, західні області України, Польщу.
Твори Андрія Малишка, написані на війні, увійшли до збірок «До бою вставайте», «Україна моя!» і «Понад пожари», «Слово о полку» і «Битва», «Полонянка», «Ярославна» і «Чотири літа». Звертався поет у ті роки й до широких епічних полотен. Його перу належать поеми «Сини», «Любов», «Жива легенда», «Марія» та ін. У поемах Малишка лірик брав гору над епіком. Спостережене й пережите в ті суворі роки наснажувало душу і серце поета впродовж усього життя.
За поему «Прометей» та книгу «Лірика» в 1947 році Малишкові була присуджена Сталінська премія. Збірка «За синім морем» та цикл віршів «Дорога під яворами» також відзначені Сталінською премією 1951-го та Державною премією СРСР 1969 року. А збірка «Далекі орбіти» у 1964-му удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.
Поетична думка Андрія Малишка працювала невпинно і потужно. До останнього свого дня поет горів творчим життям, будував нові плани, писав талановиті твори. У поезіях останнього періоду «Полудня віку» органічно поєдналися глибока мудрість і краса пісенного слова. Олесь Гончар, згадуючи Андрія Малишка, писав:
«Одні зникають із життя тому, що їх просто руйнують хвороби, інші ж згоряють, як бійці в атаках, падають, спалені на тяжких безнастанних вогнях своєї праці і творчості. Таким мені уявляється Малишко, один із найяскравіших наших національних поетів, гордість усієї багатомовної радянської поезії. Людина полум’яного темпераменту, творчого шаленства, він згорів дочасно, упав на півшляху, полишивши нам золоті розсипи своїх поезій, нев’янучу красу своїх пісень».
Андрій Малишко помер 17 лютого 1970 року.
Я просто мало жив. Я тільки віть
Людських шукань, врожаїв та політь,
Я тільки іскра ватри молодої,
Суремний крик у сніжному завої,
Клітина вибуху нових століть.
Я просто мало жив. Повір мені.
Його ім’ям названо вулицю та бібліотеку в Києві, середню школу в Обухові, там же створено музей. Названо іменем його й теплохід. А звитяжна душа Андрія Малишка живе у неповторних піснях митця.
Олександр БАКУМЕНКО
Андрій МАЛИШКО
БУДУ Я НАВЧАТИСЬ МОВИ ЗОЛОТОЇ
Буду я навчатись мови золотої
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте
смерічкою.
Буду я навчатись мови-блискавиці
В клекоті гарячім кованої криці,
В корневищі пружному ниви колоскової,
В леготі шовковому пісні колискової;
Щоб людському щастю дбанок свій
надбати,
Щоб раділа з нами Україна-мати;
Щоб не знався з кривдою, не хиливсь
під скрутою,
В гніві бився блисками, а в любові —
рутою!
1965
* * *
Тут Стугни плин малює вічну карту,
Де батько, й дід, і дядько мій косив;
Я з тих малих шевченківського гарту,
Що світ спізнав, а чорний хліб місив.
І з тих замісів ноша за плечима
Вже й не така важуча, як на те,
Глобальними й водневими ночами
Мій бідний цвіт не в’яне, а цвіте.
Мої у нім рум’янки і мережі,
Громаддя туч, і сизий деревій,
І люди ці, й небесні білі вежі,
І камінь той, що на дорозі, — мій.
Ця плинь, і даль, і слово край хатини,
Пахучий день, прозорий, як весло,—
Усе ввійшло в мою грудну клітину
І біля серця дивом поросло.
Усе, що билось мрією гіркою,
Коріння вирвало і десь пішло відсіль,
Лишилися дуби, як свідки над рікою
Моїх колисок і моїх весіль.
Там п’є меди веселка прехороша,
Там клекіт років, пам’ять і луна,
І легшає, й прозорішає ноша,
Мов України древні письмена.
1969
також у паперовій версії читайте:
назад »»»