ВОЛОДИМИР КРАСНОПОЛЬСЬКИЙ: МОЇ ФІЛЬМИ ДОСЛІДЖУЮТЬ ДЖЕРЕЛА ЩАСТЯ
Нинішній гість «Вітальні» давно знаний у нас своїми чудовими фільмами. Згадаймо хоча б «Тайговий десант», «Тіні зникають опівдні», «Вічний поклик», «Нічні забави», «Єрмак», «Сищики», «Дві долі», «Єрмолови», «Вольф Мессінг: той, що бачив крізь час»... А взагалі — це майже два десятки фільмів-бестселерів, які створив кінорежисер і сценарист Володимир Краснопольський разом із Валерієм Усковим.
Наразі Володимир Краснопольський (у 79 років) знімає в Україні серіал «Будинок з ліліями».
— Володимире Аркадійовичу, що Вас змушує так шалено працювати? Ви могли б спокійно відпочивати на дачі, жити без нервувань. А Ви перебуваєте в цій кінобучі.
— Спочатку розповім такий епізод. Після виходу на екрани фільму «Тіні зникають опівдні» в 1976 році була прем'єра в Парижі, випадок рідкісний. Перед тим картину дублювали французькі актори, звичайно, наші кіногерої-роботяги звучали кумедно. Паризький телеканал «Антена-2», що працює на всю Європу, запросив мене з Валерієм Усковим. Хазяїн запитав, який ми одержали гонорар. Нам заборонили про це говорити, але ми простодушно назвали суму. Він довго мовчав і сказав: «Знаєте, якби ви у нас зробили таку картину, могли б 10—12 років жити майже в розкоші».
По суті, й на батьківщині ми купалися в розкоші, але в розкоші людської вдячності. Люди, стоячи, зустрічали нас оваціями, через що народний артист СРСР Євгеній Матвєєв якось зауважив: «З вами нецікаво їздити, бо вся увага — вам». З легендарною Клавдією Шульженко була та сама історія, коли ми потрапили з нею в один концерт на Далекому Сході.
Люди в той час були голодні на великі полотна, особливо коли вони несли заряд доброти й пізнання, заряд психологічної відкритості. Геніальний Твардовський показував «далину у людині» в поемах, а ми це робили у фільмах, і не за якісь півтори години. Глядачі бачили героя з дитинства, у комплексі обставин, у котрих характер вихлюпувався у певні вчинки. Це було неймовірно цікаво.
Ми й досі знімаємо фільми про людську душу, про формування натур.
Чому не можу заспокоїтися? Та тому, що шило в одне місце потрапило, вийняти не можна. Хочеться перебувати серед проблем, які хвилюють нині всіх. Життя треба осмислювати з нових позицій, тож треба тримати руку на пульсі часу.
— Це правда, що Вас «закривали», поклавши «на полицю» шість серій «Вічного поклику»?
— Загалом цей фільм складається з дев'ятнадцяти серій. Спочатку ми зробили дванадцять і вирішили їх показати. Одначе показали шість, інші шість цензори поклали «на полицю» й затримали нам подальшу зйомку фільму. Потім була спеціальна постанова Держтелерадіо, Держкіно і КДБ додати нам грошей, щоб перезняти в цих шести серіях приблизно дві з половиною серії, які ідеологічно не влаштовували лизоблюдів. Після цього картину випустили на великий екран, вона одержала Державну премію СРСР.
— Пам'ятаю, уся країна прикипала до телевізорів.
— То була щиросердна оповідь про наших людей, про історію, яку всі пам'ятали. Це зараз розвелося безліч Іванів, котрі не пам'ятають споріднення.
Тепер знімаю мелодрами. Їх потрібно вміло вибудовувати, розуміти основи щастя, аби доводити, що в житті не все так погано. Хоча коли вдивимося в обличчя людей, які перебувають на знімальному майданчику і не тільки, ми не побачимо жодної усмішки.
— Усі депресивно стурбовані...
— Абсолютно! У всіх одна проблема — дістати гроші, якось прожити. Але ж треба ще світлу радість видобувати. Намагаюся знімати мелодраму з елементом казковості. Якщо це ненароком зроблено, у глядача виникає усмішка душі. Це, як кажуть, дорогого варте.
За два місяці, поки ми тут знімаємо, на ТБ знову «Нічні забави» пройшли. Показали «Тіні зникають опівдні», «Вічний поклик», «Єрмак», фільм про Мессінга.
— Ці картини щиросердні, чіпляють за живе.
— Усе життя ми з Валерієм Усковим підходили з позиції: заради чого прагнемо зняти цей фільм? Бували серйозні сумніви, особливо, коли затіяли картину «Єрмак». Нам говорили: «Усі знають, що Єрмак загинув. Чому ви за це беретеся? Треба бути камікадзе, щоб знімати таку махину в період, коли навколо цілковитий розвал». А я, прочитавши випадково в якомусь історичному журналі слова Пушкіна «Доведают потомки православные земли родной минувшую судьбу», зрозумів: от же відповідь, розкажи, як було насправді, а не так, як радянська ідеологія вказувала.
— Як тепер розподілено ролі між Краснопольським і Усковим?
— Ми — двоюрідні брати, змалку разом. Спільно знаходили сценарії, обговорювали все. У наших картинах завжди було дві знімальні групи: один знімав одну тему, другий — іншу. Для нас погляд другого був вищий, ніж худрада Пир'єва, Трауберга, Ромма, які дивилися наші роботи. Ми принципово ставилися один до одного.
А тепер правлять бал гроші. За наші картини ми одержували одну постановочну премію, тож ділили навпіл. Якось вирішили: «Доведеться працювати окремими командами». Однак дотепер у титрах ми перебуваємо разом.
— У радянський час Ви знімали в нормальних умовах: у розмірених, планових. А тепер просто м'ясорубка. Певно, адаптуватися до цього було надто складно.
— Справді, у нас так і було. Після фільму «Єрмак» ми з Усковим чотири роки нічого не робили, бо сценарії, які нам пропонували, були суцільною чорнухою: насильство, убивства, полуничка. Усе на потребу низькопробним смакам. Після того як прибрали редакційну ланку, взяв гору принцип: гроші є — знімай будь-що. Ми до цього не були пристосовані. І вже подумали: усе, фініш. Проте коли дзьобнув смажений півень в одне місце, ми зрозуміли: треба якось заробляти й щось додому приносити. І професію можна втратити, і життя, коли не боротися.
Вирішили зняти серіал «Сищики», який нам запропонували друзі. Володя Брагін написав сценарій з гуморком. Ми відчули себе у своїй тарілці, тому що там — людські стосунки. Знайшли чудову акторську пару — Щербаков і Степанченко. Зняли і сказали: «Сищиків» досить». Проте інші режисери із задоволенням почали на цій парі кататися, з'явилися «Сищики» два, три, чотири. І що більше їх було, то вони ставали слабшими. Зникла пружина, режисура, яка витягала з акторів нові якості, фарби, ситуації, — у нас було десять самостійних серій, десять таємниць, які потрібно було розкрити. У кіно почуття міри багато важить. Щоправда, Щербаков і Васильченко спочатку казали: «Якщо Усков і Краснопольський не зніматимуть, ми відмовимось». Але їм відразу підвищили гонорар і вони залишились. Уже потім зрозуміли самі, що заштампувалися.
Після «Сищиків» мене знайшли і дали прочитати величезний том «Дві долі» письменника Cемена Малкова. Історія сподобалася. Зняли фільм, який теж став бестселером. Чому? Бо ми розуміли: потрібна розмова про молодь, про місце людини в суспільстві. Про те, як вийти в люди без поділу території влади, а своєю працею-талантом. Про те, що любов, яка стала продажною, виявляється, ще залишилася й тепліє в серцях молоді, треба тільки підтримати цю ситуацію, не все продається.
Якби ми самі не знаходили для себе манки, то можна було б і не знімати. Нас зацікавили сценарії письменника Олексія Кіма. У «Манні небесній» він доводив, що навіть наявність золота в людини, котра знайшла скарб, — це не стимул до життя і навряд чи дає душевний спокій, якщо немає людських стосунків, взаєморозуміння.
— Режисери вашого покоління підносять моральність, витискають темряву. Тому не так усе погано, як могло б бути.
— Кім нам написав ще один сценарій, фільм «Санта Лючія» недавно демонстрували. Автор прицільно б'є по лохотронниках, які обманюють нас. Дівчина виграла машину, відкоркувавши пляшку з водою. І скільки їй потрібно було сил, часу, принижень, аби одержати щось! У підсумку вона нічого не отримала. Але вийшла заміж за хорошого чоловіка.
— Важливіший приз одержала.
— Коли вона у фіналі приїжджає з Італії додому, братик радісно кричить: «Дивися, ми знову одержали виграшний чек — віллу на березі Лазурного моря!» Вона каже: «Викинь, спали, щоб я не бачила цей лохотрон».
Одні нам говорили: «Чудово ви проїхалися по аферистах», інші: «Ну що ж ви не дали героям хоча б це виграти? Тим паче, що не дали виграти «Ламборджині». Я зрозумів: людям потрібно все-таки дарувати казку наприкінці.
— Що Вас пов'язує з Україною? Чи все зводиться до епізодичних наїздів?
— Складно відповісти однозначно. Річ у тім, що ще за часів Союзу ми спеціально їздили по всій країні шукати акторів. Наприклад, для фільму «Єрмак» об'їздили в пошуках типів, які б відповідали історичним описам зовнішності, типажу, фактури від Стерлітамака, Абакана, Хакасії до Естонії й Ленінграда.
Іноді акторів не відразу відпускала, так би мовити, ідеологія — туркменська, татарська, башкирська, киргизька, монгольська. Тому що там прагли внести свою лепту правди в сценарій. Первісно він був написаний з позицій соціалістичних поглядів, зокрема Єрмак фігурував як визволитель малих народностей. З чим не могли погодитися монголи, татари, узбеки, туркмени. Він був завойовником. І поки не відбулося засідання «круглого столу» з істориками та ідеологами цих республік, не була вироблена певна концепція, нам не давали можливості зв'язуватися з національними акторами. Отже, картину ми не запускали.
— У чому полягала концепція?
— У тому якраз, що Єрмак не стільки визволитель, скільки завойовник. Ним він став через історичні обставини. Рятуючи власну шкіру, опинився в Сибіру, втікаючи від гніву Івана Грозного. Там його зустріли не пирогами, а стрілами і шаблями. Як тільки «визріла» ця концепція, до нас приїхали кращі актори з різних країн.
Із вашою Адою Роговцевою відбулася інша історія. Ми побачили її в картині «Приборкування вогню» режисера Храбровицького. Відразу зрозуміли, що вона з нашої стрічки «Вічний поклик». Слов'янське обличчя, чудова актриса. Разом із нею знімався ленінградець Юхим Копелян, а також куйбишевські, уральські, новосибірські, тобольські актори, тобто у місцях зйомок ми знаходили виконавців.
— Розкажіть про фільм «Будинок з ліліями», який Ви тепер знімаєте в Україні.
— Знімаємо у Києві й мальовничому Ірпені. Має бути двадцять серій. Сценаристки Марина Бек і Олена Бойко — українки. Їхній матеріал загальнолюдський, для всіх часів і народів: любов і ненависть, кохання і зрада. Місце дії ними обране в Україні, тому зйомки проходять тут. Якби вони написали про події, що відбуваються, приміром, у Самарі, ми б, незважаючи на те, що вони українки, знімали б у Самарі.
Оформилася домовленість про виробництво серіалу двома студіями: дочірнім підприємством «Мосфільму» — «Фаворит-фільм» і українською «UА». Це величезна фабрика, яка певний час працює з двох сторін на одну картину.
Творчий розподіл, до речі, найчастіше залежить від частки інвестицій. Коли ми вирішили знімати «Єрмака», у нас, за домовленістю зі США, в ролі Єрмака мав зніматися Арнольд Шварценеггер, а продюсувати — Діно де Лоурентіс, чоловік Софі Лорен.
Даючи величезну суму грошей на картину, американці сказали, що хана Кучума гратиме знаменитий актор Елі Уоллах (якого я дуже люблю, він зіграв роль поганого хлопця у фільмі «Злий, поганий, хороший»), а роль туркені Фариди — Ума Турман. Інших вони дали на відкуп нам. Було багато суперечок, хто має грати Єрмака — росіянин чи американський актор. Та навіть російські критики зійшлися на тому, якщо буде створений переконливий образ, це не так принципово.
Залишалося тільки підписати договір із американської сторони, але через суто політичні міркування (в 1991 році наші війська увійшли до Латвії) від американців упродовж дня прийшла відмова.
— Усе поламалося.
— Так. Американські юристи за допомогою казуїстики дійшли висновку, що величезна сума, яка дається на картину, не може бути гарантована країною, яка душить свободу. Проект розпався. Можливо, це було якоюсь мірою і добре, тому що ми знайшли київського артиста Віктора Степанова, котрий зіграв Єрмака цікаво, могутньо, переконливо, зі слов'янським розмахом.
Та з «Єрмаком» вийшло надто складно, ми знімали картину десять років.
— Бракувало грошей?
— Розпад СРСР, лихі дев'яності... Тепер цей фільм пробуджує почуття патріотизму. А на момент, коли ми картину зробили, була суцільна руйнація. З одного боку, цар Грозний збирає Росію в єдине ціле, а з іншого — навколо все розвалилося. Тобто не до діла була зроблена картина. Тепер вона знову актуальна.
— Розкажіть про ваших акторів.
— У стрічці «Будинок з ліліями» знімається Денис Матросов. На час нашого знайомства він зіграв навіть не епізоди, а епізодики. У 2003 році я дав йому головну роль у проблемному фільмі «Подаруй мені життя». Після його демонстрації сколихнулася вся Росія, у результаті побудували кілька дитячих медичних центрів з лікування лейкемії. Наприкінці картини я помістив титри, що стільки-то дітей хворі на лейкемію, а стільки помирає, бо немає ліків. І це спрацювало. Безліч лікувальних установ, аптек названо «Подаруй мені життя».
Тепер навіть я, хрещений батько Дениса, з труднощами його видряпав — Матросова знімають усі. У ньому є баламутство, він може бути веселуном і серйозним. Через цю легкість перевтілення й чарівність він — нарозхват.
Аня Горшкова зіграла головну роль у нашому фільмі «Дві долі». І всі режисери з іменами «схопили» її.
Ось два приклади того, як актори починають суперактивно зніматися після наших з Усковим картин. Ми якось з Валерієм порахували: 32 людини вивели на кінематографічну орбіту.
Нещодавно цікавий був випадок. Я зателефонував Анатолію Барчуку, артистові київського театру. Він знімався в нашій першій картині «Найповільніший потяг» за сценарієм Юрія Нагібіна, зіграв одноокого солдата. Третьокурсника Театрального інституту я поставив грати поруч із Кадочниковим, Шагаловою, Владимировою, Рижовим. Барчук узяв трубку і мовив: «Слухаю». Я мовчу. Він голосніше: «Слухаю!». І я словами його маленької партнерки сказав: «Папа Коля, а тебе нравится тётя Дуся?». Барчук ошелешено вигукнув: «Владимир Аркадьевич, откуда?»
— Миттєво впізнав.
— Авжеж. Перша картина — як перше кохання. Саме у Києві ми знайшли йому дев'ятирічну партнерку Нонну Терентьєву. Вона зіграла чудово, згодом стала народною артисткою України.
Це були перші наші актори, яких ми виштовхнули у творче життя. Потім скільки ще було імен! Згадаймо, приміром, Петра Вельямінова. Коли ми його знайшли, він узагалі не уявляв, що може зніматися. Знайшли Владлена Бірюкова з Новосибірського театру «Червоний смолоскип». Згодом почали говорити: «Вони знімалися у Краснопольського і Ускова. Отже, їх можна без кінопроб брати».
Моя теперішня мета — далі досліджувати джерела щастя. І щоб з моїх картин не зникав знак якості.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»