ПАВЛО АР’Є: ТРЕБА СТВОРЮВАТИ СВОЮ СУЧАСНУ ДРАМАТУРГІЮ!
Павло Ар’є — український драматург, художник-концептуаліст, який від 2004 року мешкає і працює в Німеччині. Його п’єса «Експеримент» увійшла до преміального списку найбільшої європейської театральної бієнале New Plays From Europe в німецькому Вісбадені.
Павло — переможець конкурсу «Коронація слова-2011», конкурсу на участь у міжнародній програмі співпраці British Council Ukraine та театру Royal Court (Лондон) з українськими драматургами. Про стан сучасної української та європейської драматургії йшлося в розмові з відомим драматургом та членом журі конкурсу драматургії «Драма. ua» Павлом Ар’є.
— Пане Павло, на ваш погляд, чи існує синтез української драматургії та сучасного актуального мистецтва, української літератури?
— Щодо літератури, то зв’язок існує. Багато літераторів ще й драматурги. Якщо говорити про українську літературу, то вона добре розвинена і пішла далеко вперед, а ось драматургія кульгає і дуже відстає від української літератури. Думаю, з часом вона підтягнеться завдяки таким фестивалям та конкурсам, як «Драма. ua». Театри ігнорують сучасну драматургію, не дають їй розвиватися на своєму полі.
Що таке зараз «сучасне мистецтво»? Воно йде до мінімалізму, що нині надто популярний. Я проти того, щоб драматургія була мінімалістичною. Утім, можливо лише як експеримент. Є білоруський драматург Павло Пряжко, який пише мінімалістичні речі. Мені це не подобається. Мені б хотілося бачити взаємодію сучасного мистецтва та драматургії.
— Чи є місце сучасній драматургії в сучасному театрі?
— Нам, драматургам, треба відриватися від пафосу. Це більше не працює. Є вертикаль у драматургії та горизонталь. Я розумію, що треба шукати вертикалі. Вважаю, що перший крок драматурга повинен проходити по горизонталі. Якщо драматург має в середині вертикаль, то вона з’явиться і в його творах. А коли драматург із першого кроку починає писати про щось велике, моралізаторське, воно потім перетворюється на неживе. Є відомі українські драматурги, зокрема Карпенко-Карий, Франко, Леся Українка, які вже раніше про це писали. Тож давайте спробуємо знайти свій шлях, тримати зв’язок на пульсі сучасності, звернути увагу на сучасні проблеми.
Я був на телебаченні, де мене запитали: «Чи потрібно театру говорити про сьогодення, про сучасні проблеми? Людина повинна прийти в театр і відпочити від проблем. Думати про прекрасне і вічне». А що таке «прекрасне»? Прекрасне — це ми з вами, бо живемо зараз, відчуваємо зараз і тепер. Чи стане це вічним? Час покаже. Це прекрасне треба помічати і в нашому житті.
Я нещодавно бачив виступ депутата, який доповідав про стан лікарень, про хворих з нирковою недостатністю, які не можуть отримати діалізу. Це життєво важлива процедура, а хворим не вистачає машин. Усе дорого, а машини, які є, постійно ламаються. Уявляєте стан людини, для якої така процедура вкрай необхідна, бо від цього залежить її життя? Що діється в голові цієї людини, що вона переживає? І про це ми повинні теж говорити.
Ми не ховатимемо голову в пісок від тих проблем, які існують. Я не кажу, що лише це має бути в театрі. У театрі мають бути вічні класичні теми, але казати, що я, мовляв, прийшов у театр, щоб сховатися від реального світу, не треба. Я взагалі не розумію таку позицію.
— Ви дуже добре знайомі з тенденціями в європейській драматургії. Як Ви оціните її рівень?
— Так, я занурився в німецьку драматургію. Перезнайомився з великою кількістю драматургів, почав навіть співпрацювати. Хочу привести до України кілька відомих німецьких драматургів.
Сучасна німецька драматургія тримається здебільшого на цікавих постдраматичних текстах. Їх важко порівняти з чимось українським. У класичній драмі простежується пряма лінія сюжету, що тримає від початку і до кінця п’єси. Сам конфлікт — у середині. Він створений на початку п’єси і розвивається протягом усієї вистави аж до його розв’язання.
А ось у німецькій драмі конфлікт існує десь зовні. Ця дія відбувається в середині конфлікту. Не конфлікт у дії п’єси, а навпаки. З одного боку — це цікаво, та як на мене, то там мало душі і серця. Але багато матеріалу для роздумів. Німці люблять думати більше головою, ніж відчувати серцем. Тому це добре працює на німецьких сценах. Така драматургія вимагає додаткового підкріплення: вистави супроводжуються гарними сценографіями, відеовирішеннями, часто задіяні танцювальні гурти. В Україні це важко уявити. Можна лише порівняти з Жолдаком.
Прочитавши багато текстів, познайомившись із німецькими драматургами, зазначу: наші українські драматурги здатні конкурувати з німцями, бо в нас традиційно закладена потужна платформа, на якій ми зможемо підняти драматургію. І нічого не треба змінювати. Єдиним конкурентом для нас могла би бути Британія. Вона завжди була попереду. Можу порівняти з Росією, яка також далеко пішла вперед. Та нині російська драма зайшла в глухий кут. Я для себе там нічого цікавого не бачу. Нам не треба дивитися на росіян, а слід створювати свою актуальну драматургію.
Наші старші колеги — українські драматурги — у жодному разі не хочуть співпрацювати з молодими драматургами та ставити сучасну драму. Я вважаю, що театр — це територія мистецтва, експерименту і пошуку. У театрі має бути і розвага також. Я радо ходжу на розвагу, люблю посміятися, але іноді хочеться, щоб театр мав і показував соціальну позицію та впливав на наш соціум.
— Чи варто говорити про появу нової генерації драматургів, які можуть зробити революцію в сучасній драматургії, театрі?
— Як драматург скажу, що не слід робити так, як робить більшість наших знаних драматургів. Вони роблять все, щоб нікому не дати місця. І це дуже серйозна проблема. Драматургії в театральному процесі в Україні немає, немає сучасної театральної української драматургії. Є цікаві автори, які завтра можуть перевернути світ, а не лише Україну. Вони надзвичайно талановиті, мають цікаві погляди, цікаву мову. Коли читаєш, то віриш у те, що там написано. Це для мене великий подарунок. Письменники, які пишуть під конкурс, поспішають устигнути вкластися в термін. Ти бачиш чудову, геніальну п’єсу, але вона незакінчена. І хочеться плакати від цього.
— До речі, Ви випустили збірку «Актуальна українська драма. Нова проза». Які автори представлені в ній?
— Я знаю, що багато українців, у тому числі львів’ян, цікавиться сучасною українською драматургією. До цього видання ми йшли довгим непростим шляхом. Спочатку був фестиваль «Драбина», а потім з’явився фестиваль «Драма. ua». Хотілося щось презентувати, але не було що. Після двох років таких фестивалів з’явилися драматурги, які почали читати сучасну європейську драматургію, цікавитися театром, ходити до театру, брати участь у читаннях. І ці драматурги почали писати гарні п’єси. У книзі зібрано твори п’яти авторів — переможців драматургічних конкурсів.
Приміром, Віра Маковій — талановитий драматург, родом із села на Буковині. Усі наші колеги їздять в експедиції туди, щоб побачити, як живуть люди, як розмовляють, про що думають. Віра пише п’єси про сільське життя та те, що відбувається саме в цьому селі. У збірці представлена надзвичайно колоритна і, на мій погляд, просто фантастична п’єса. Хочеться читати безперервно. Мріємо побачити цю п’єсу на сцені. Сподіваюся, незабаром так і станеться. У Києві зараз ставлять її.
Наступний автор — Артур Млоян — переможець нашого другого конкурсу «Драма. ua». Його п’єса називається «Сімейні люди». У ній ідеться про життя людей у маленькому провінційному містечку у Східній Україні. Мова — переважно суржик, але досить цікава. Можна навіть робити дослідження щодо функціонування української мови на сході.
У книзі є п’єса переможниці нашого першого конкурсу Марисі Нікитюк. Вона — відомий театральний критик, одна з організаторів київського фестивалю «Тиждень драматургії». Її п’єса «Дачі» — не та, що перемогла в нашому конкурсі, але Марися наполягла, щоб ми взяли до збірки саме цю п’єсу. Я погодився, про що шкодую. П’єса «Дачі» відзначена на конкурсі «Тиждень актуальної драми» в Києві. Це п’єса про дачі і людей, котрі там мешкають, які не мають під собою якогось «культурного ґрунту».
— Наскільки ці п’єси довершені?
— У збірці зібрані більш-менш закінчені твори, які можна ставити на театральній сцені. Ми ретельно добирали їх. До збірки увійшла п’єса Тетяни Кіценко «Три Нітше». До речі, вона також у нас була на конкурсі, і я особисто цю п’єсу відсунув убік, адже мені не сподобалася мова написання. Я просто не міг читати, а потім через кілька місяців Тетяна була на Тижні драматургії в Києві і читала її російською. Мені було соромно, що я не звернув уваги, адже п’єса — чудова, проте погано виписана українською. Тепер ми її доробили, і вона зазвучала. П’єса з гумором, весела й інтелектуальна. Вона про самого Нітше та двох інших людей, які потрапили в незвичайну ситуацію. Один із них — водій трамваю — знайшов на вулиці книжку Нітше, прочитав її — і в нього «поїхав дах».
— Які враження залишилися від конкурсу п’єс «Драма. ua»?
— Я бачив чимало цікавих талановитих драматургів, які не знають, як висловити те, що вони хочуть сказати. Я прочитав 25 п’єс, серед них п’ять-шість — досить сильні, а решта — недовершені. Стосовно тематики — я був здивований, наскільки багато у п’єсах смерті, хвороб. Немало було п’єс на гомосексуальну тему. Про це потрібно якісно писати. Я читав ці твори, як нариси, а не п’єси. Бракує авторам техніки в написанні п’єс.
— На ваш погляд, якою є драматургічна кон’юнктура в сучасній Україні?
— Драматургам часто закидають, що нічого ставити в театрах, немає кого ставити. В Україні нині є п’єси, достойні уваги. Мені хочеться підійти до українських театральних режисерів і сказати: «Ми — українські драматурги — хочемо, щоб ви хоча б на ці п’єси подивилися, щоб ви почали з нами спілкуватися. Не ігноруйте нас! Ми не вимагаємо постановок одразу на великих сценах театру...» Драматург хоче брати участь у театральному процесі, щоб він виписувався, чув публіку, говорив з режисером. Зі свого боку, я буду наполегливо в цьому напрямі працювати, бо мені є що показати і про що говорити. Раніше ми не могли цього робити, це правда. Ми мовчали, бо в нас нічого не було.
— Якою бачите кар’єру драматурга в Україні?
— Щодо кар’єри, то в Україні не існує такого поняття. Більшість драматургів, які мають драматургічну освіту, починають писати сценарії для дешевих серіалів. На жаль, швидко перестають бути хорошими драматургами. Український драматург жити з драматургії не зможе. Він не заробить грошей. У Німеччині ця проблема вирішена так: кожний великий театр має власного — одного чи двох — драматургів. Вони працюють у театрі.
Розпитувала Інна БОРИСОВА
також у паперовій версії читайте:
- У ЛАБІРИНТАХ «КНИЖКОВОГО АРСЕНАЛУ»
назад »»»