УКРАЇНСЬКІ СІЛЬСЬКІ ЖІНКИ НЕ ХОЧУТЬ БУТИ «КРІПОСНИМИ СЕЛЯНКАМИ»
За ініціативи ООН 15 жовтня відзначається Всесвітній день сільських жінок. Така увага до слабкої статі не випадкова, адже, за даними Організації Об’єднаних Націй, саме вони становлять чверть населення планети, отже, безпосередньо впливають на її майбутнє. Розширення прав і можливостей сільських жінок — вагомий потенціал у вирішенні багатьох планетарних проблем, зокрема продовольчої.
Наскільки захищені права сільських жінок в Україні? Які можливості реалізувати власні здібності та плани вони мають? Про це ми говоримо в Інформаційно-консультативному жіночому центрі (ІКЖЦ), який віднедавна реалізує проект «Розширення прав і можливостей сільських жінок як інструмент до зменшення дискримінації за ознакою статі» за підтримки Фонду прав людини Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів. На запитання відповідає керівник ІКЖЦ Олена Суслова.
— Насамперед хотілося б дізнатися, наскільки актуальна для України проблема щодо становища сільських жінок? Запитання не випадкове, адже про цю категорію населення у нас згадують так рідко, що складається враження, ніби проблеми не існує.
— Це помилкове враження. Становище сільських жінок у нашій країні непросте, а замовчування проблеми не сприяє її вирішенню. Навпаки, воно показує, що на державному рівні йому приділяють мало уваги. Між тим, у сільській місцевості живе понад вісім мільйонів жінок. Це суттєвий прошарок наших громадян.
Поки що спостерігаються істотні гендерні розриви та перекоси: життя сільських жінок докорінно відрізняється від життя міських жінок, але так само воно відрізняється від життя сільських чоловіків. Головна відмінність — у доступі до переважної більшості ресурсів, а саме інформаційних, фінансових, комунікативних, освітніх тощо. Навіть коли такі ресурси наявні, сільська мешканка часто не має часу, знань та грошей, аби скористатися ними. Адже саме на неї покладено основний тягар із виховання дітей, а в селах живе переважна більшість українських багатодітних родин, догляду за присадибним господарством.
Сільські жінки потерпають через низький рівень медичного обслуговування, а також обслуговування в побуті. Їм важко вирішити питання з працевлаштуванням. Часто жінки працюють у важких немеханізованих умовах, неначе кріпосні селянки. Та й заробітки мають менші порівняно з чоловіками, навіть якщо виконують однакову роботу.
З огляду на це, сільська жінка потребує не просто уважного і турботливого ставлення, а й неабиякої підтримки.
— Які перспективи міжнародні організації й зокрема ООН убачають у розширенні прав і можливостей сільських жінок?
— 56-та сесія Комітету ООН зі становища жінок, що відбулася наприкінці лютого — на початку березня поточного року, була присвячена темі сільської жінки. За підрахунками міжнародних фахівців, є перспективи до збільшення продуктивності праці жінок у сільському господарстві на 20–30%. Це сприятиме зростанню національного агровиробництва на 2,5–4% і позитивно позначиться на подоланні продовольчої проблеми.
На жаль, не всі рішення та рекомендації міжнародних організацій втілюються. Варто нагадати, що Україна ще 1980 року ратифікувала Конвенцію ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), у ній є стаття, присвячена сільським жінкам. Та чи стало це нормою нашого життя? Запитання, як кажуть, риторичне.
— Останніми роками на селі відбуваються неабиякі зміни. Зокрема, розвивається приватна власність, змінюються технології тощо. Як це позначається на житті селянок?
— Ми справді останніми роками все частіше говоримо про перспективи розвитку аграрної галузі в Україні. Почали збирати рекордні врожаї зернових, плодоовочевих культур. Це позитивні тенденції. Проте соціально-економічна ситуація на селі залишається складною. Сільське населення скорочується, занепадає соціальна інфраструктура на селі.
За офіційними даними, 36% сімей в сільській місцевості живуть за межею бідності. Часто нестатки зачіпають саме жінок, особливо літніх.
Інший факт — 59% сільських будинків побудовано понад 50 років тому. Згадаймо, як тоді будували. Переважно зводили не цегляні, а дерев’яні будинки, глиняні чи саманні. Зрозуміло, які там умови проживання, про зручність і комфорт годі говорити. За технічними показниками, в дерев’яному будинку не можна навіть провести газ.
Лише 24,3% сільських домогосподарств мають водогони. 12,3% домогосподарств мусять носити воду на відстань понад 200 м. А хто переважно носить воду? Певна річ, жінки. Вони мають приготувати їжу, щось помити, випрати, напоїти домашню худобу тощо. Коли така жінка набігається за водою цілий день, чи можна уявити, що увечері вона сяде до комп’ютера, під’єднається до інтернету і просуватиме світле майбутнє рідної країни. Таких аспектів чимало.
— Між тим, є дані, що 40% сільських жінок України мають вищу освіту. Якщо це відповідає дійсності, то показник виглядає унікальним, бо третина сільських жінок світу загалом залишається неграмотною.
— Рівень освіченості сільських жінок вищий порівняно з сільськими чоловіками. Проблема в тому, що жінкам важче реалізувати освітній потенціал, знайти роботу, відповідну до своєї кваліфікації.
Високими є показники представництва сільських жінок у місцевих органах влади. Однак вони переважно працюють у середній ланці, а до вищих керівних посад не можуть пробитися.
Нині у світі акцент робиться на постійну, безперервну освіту та самоосвіту. Це додає фахівцям мобільності, спроможності опанувати нові спеціальності та знайти потрібну роботу. На жаль, для українських селянок такі підходи недоступні.
— Наскільки активна участь наших сільських жінок у підприємницькій діяльності?
— Згідно з офіційною статистикою, 18% фермерських господарств очолюють жінки. У віданні цих господарств перебуває 15% землі, яку вони обробляють. Однак чисельність жінок, які працюють у фермерських господарствах, скоротилася від 2005-го до 2010 року майже вдвічі — із 44,7 тис. до 26,9 тис. осіб.
Розмовляючи з жінками-фермерами, я запитувала, що спонукало їх до підприємництва. Часто доводилося чути у відповідь: я не хотіла залишати своє село. Така ініціативність була, наче противага відчайдушним поїздкам односельчанок у закрайсвіття на заробітки. Мовляв, ви шукаєте долі в Італії та Іспанії, доглядаючи чужих дітей та літніх людей, а ми доведемо, що реалізуватися можна і тут, удома. І починали займатися органічним землеробством, зеленим туризмом, створювали сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, розвивали одноосібні господарства.
Сільський бізнес переживає труднощі: постійно виникають проблеми з реалізацією продукції, доступом до кредитних ресурсів, нових технологій тощо. Витримати конкуренцію вдається не всім. Проте хотілося б додати оптимізму: жінки, які зуміли виявити та відстояти власну ініціативу, і надалі не пастимуть задніх, а намагатимуться поліпшити власний добробут і змінити загальну ситуацію на краще.
— Хто має опікуватися вирішенням проблем сільських жінок в Україні?
— 18 вересня у Комітеті Верховної Ради України з прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин відбулося засідання «круглого столу» на тему «Забезпечення прав та можливостей сільських жінок в Україні». Його проведення також ініціювали Програма сприяння парламенту та громадські організації, серед яких був наш Інформаційно-консультативний жіночий центр. Ми обговорили проблеми сільських жінок на високому рівні, який дає підстави сподіватися, що позитивні зрушення матимуть законодавчу підтримку. До 2010-го в Україні діяла Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві, але нова досі не ухвалена. Тут є над чим працювати.
Під час підготовки засідання «круглого столу» до обласних держадміністрацій були надіслані листи з проханням надати інформацію, чи ухвалені на місцевому рівні програми щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок, зокрема сільських. На жаль, на місцевому рівні така робота проводиться вкрай слабко. А з деяких облдержадміністрацій загалом надійшли відповіді, що проблем у тамтешніх сільських жінок немає, тому нема й програм щодо їхньої підтримки.
Гадаю, нині найперше треба налагодити безпосередні та довірливі контакти між владою і сільськими жінками. Допомогти у встановленні такого діалогу мають громадські жіночі організації, які працюють в Україні, міжнародні організації. До речі, багато міжнародних донорів обов’язково передбачають гендерну складову в своїй роботі. За їхньої підтримки сільським жінкам удавалося реалізувати свої ініціативи, долати труднощі.
— Яка мета вашого проекту?
— Завдяки різним програмам міжнародних донорів, українським сільським жіночим організаціям, іншим ініціативам і тому, що жінки вирішили, що годі чекати, утворився певний прошарок сільських жінок-лідерів. Це сільські голови, сільська інтелігенція — педагоги, медики, а також фермери.
Наш проект, підтриманий Фондом прав людини Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів, спрямований на жінок, які на лідерських позиціях. Поки що їх небагато, ми хотіли б їм допомогти, аби вони не боялися захищати те, що мають і вміють, на будь-якому рівні.
Ми нещодавно розпочали роботу і плануємо її проводити у двох напрямах. З одного боку, реалізовуватимемо навчальні програми, проводитимемо тренінги серед сільських жінок для розвитку підприємницьких навичок, знань про механізми кооперації, уміння стратегічного планування розвитку села та рівноправної участі в ухваленні рішень на місцевому і національному рівнях тощо. Важливо, щоб під час тренінгів жінки-лідери мали змогу обмінятися власним досвідом із колежанками. Адже багатьом із них так само є що сказати.
З іншого боку, ми налаштовуємося на активну співпрацю з парламентарями, працівниками міністерств і відомств. Потрібно постійно здійснювати аналіз українського законодавства у сфері сільського господарства з урахуванням гендерної складової, як передбачено у міжнародних документах і міжнародному досвіді.
Ми плануємо підготувати посібник для представників центральних і місцевих органів влади для розробки гендерно чутливого законодавства, національних і регіональних програм, для забезпечення прав та можливостей сільських жінок.
Максим НАЗАРЕНКО,«Українська перспектива»
також у паперовій версії читайте:
назад »»»