ВАЛЕРІЙ ЛЕГІН: ТЕАТР ЗАЗИРАЄ У СЕРЦЯ ЛЮБОВ'Ю
Сьогодні на нас чекає зустріч з одним із найкращих українських акторів — з народним артистом України Валерієм Легіним, який працює у столичному Молодому театрі.
Сучасний, колоритний, різноплановий, темпераментний, він має академічну акторську школу: закінчив Театральний інститут імені Івана Карпенка-Карого, зіграв у п'єсах Шекспіра, Шіллера, Гоголя, Чехова, Старицького, Ібсена, Булгакова та інших класиків.
Певно, така ґрунтовна «закваска» дозволяє Валерію Легіну бути вправним і органічним у виставах сучасних авторів, отже, трагічним, фарсовим, комічним і завжди пластичним. Він поєднує в собі холодність і розпечену емоційність, розгубленість і твердість, загадковість і шарм. Згадаймо його у виставах останніх років: «В моїм завершенні — початок мій...», «Дядя Ваня», «Голубка», «Любовні листи до Сталіна», «Московіада», «Маринований аристократ».
А ще Валерій Легін, певно, тому такий справжній у виставах, що переймається життям суспільства і країни, а не живе у шкаралупі ролей.
— Пане Валерію, акторська професія цілковито підневільна: актор має виконувати режисерські вказівки, він прив'язаний до декорації, музики, хореографії. А в житті якою мірою Ви вільна і відверта людина?
— Звісно, є такі спектаклі, після яких важко відходиш. Скажімо, коли я грав Гамлета, потім у гримерці приходив до тями півгодини, роль складна, дуже енерговитратна. А є вистави — зіграв, переодягнувся, і... забув. Поринаєш в особисте життя, в свої проблеми, в сім'ю. Загалом не буває такого, коли я два дні ходжу під враженням ролі, яку грав напередодні.
Щодо міри свободи поза сценою у більш широкому розумінні, гадаю, я здатний сказати правду в обличчя і собі, і партнерам, і будь-кому.
— А що найбільше муляє?
— Те, що до театру немає нормального державного ставлення. Зрозуміло, що кожна людина, котра працює у своїй сфері, вважає її найголовнішою. Однак театр — це духовність, а вона має бути на першому місці. Прикро порівнювати: у Москві шістсот театрів, а в нашій столиці фактично десять. А державні театри можна полічити на одній руці. Це, звичайно, ганьба. В нормальних країнах театри дотують, бо вони не здатні достатньо заробляти грошей.
За різної влади управління культури розподіляло гроші на постановки, тепер асигнують тільки на зарплату. Зароблені копійки театр вкладає не в розвиток, а платить за освітлення, опалення, воду, комунальні послуги, афіші та програмки, а це великі гроші.
— Доходить до того, що актори самі спонсорують вистави.
— Авжеж, чоботар купує матеріал, шиє чоботи і дарує перехожим. Деякі актори аналогічно роблять. Скажімо, народна артистка України Тетяна Стебловська відкладала частину зарплати, потім підійшла до художнього керівника і сказала: «Я можу заплатити за режисуру, частково за оформлення, я хочу зіграти у виставі «Афінські вечори». Вийшла гарна вистава у постановці Ігоря Славінського. На жаль, я не можу собі цього дозволити.
— З одного боку, це не нормально — платити за можливість працювати. З іншого, культура не має бути заробітчанином, вона є моральним повітрям нації. Проте державці цієї істини не хочуть розуміти і через це відбувається духовний занепад.
— За даними журналу «Форбс», маємо чимало мільярдерів. Чому б Вікторові Януковичу не сказати першій десятці багатіїв: «Ти опікуєшся тим театром, а ти — тим». Хоч би так уже рятували ситуацію. Можна підіймати не тільки футбольні команди, а й культуру таким же чином.
— Копнемо вашу біографію. Ви зі Львівщини, закінчили Київський театральний інститут, але чомусь поїхали працювати до Білорусі. Чому так сталося?
— Трьох випускників: мене, Ігоря Славінського та Ігоря Чорницького розподілили в театр Російської драми імені Лесі Українки за запрошенням головного режисера Еріна, котрий нас бачив у навчальних виставах. Та він несподівано пішов із театру. Чого туди було іти? Виносити стільці й говорити: «Кушать подано»?
Славінський і Чорницький пішли, а мене щось перемкнуло. Другий режисер Юрій Мироненко поставив казку «Без труб і барабанів». Її закрили за антирадянщину, поставив п'єсу Іона Друце «Птахи нашої молодості», її теж заборонили. Але я бачив, що Друце подарував Мироненку збірник п'єс, де написав: «Єдиній людині у світі, яка зрозуміла мене від початку до кінця». Мироненко подався до Могильова, бо йому там запропонували посаду головного режисера. Він запитав мене: «Хочеш поїхати?» «Чому ні», — відповів я. «Ролі обіцяю».
Цю людину я дуже поважав (таким у Києві був Володимир Оглоблін), він тримав слово, давав хід молодим. Нас із Києва поїхало двоє. Троє випускників прибули з Мінського театрального інституту. Мироненко цікаво поставив одну виставу, другу, третю. Пішла слава. Люди приїздили автобусами з Мінська дивитися роботи талановитого режисера. Нам, акторам, він сказав: «Валеро (Лізо, Юро...), ти гратимеш це, через рік те, через рік те...».. Тобто ми знали перспективу на п'ять років наперед. І п'єси були видатні. Кожний був стимульований і упевнений у завтрашньому дні.
Мироненко думав не тільки про себе і театр, а й про акторів, які мають розвиватися. Твої ролі — це розвиток, кожна наступна має бути не нижча від попередньої, а складніша. Якщо ролі не цікаві, ти стоятимеш на місці: голова не думає, емоції не спалахують, все закисає. На жаль, так буває в театрах.
— Виникає підозра, що Ви у молодості були авантюристом. У режисера заборонили дві вистави, а Ви йому довірилися.
— Я був молодим і волелюбним і нічого, певно, не боявся. Взяв дві валізи — і вперед у невідоме. Наступного року трупа поїхала на гастролі до Житомира, у мене вже було три головні ролі. У першу виставу «Прощання у червні» за Вампіловим мене взагалі ввели за три години (виконавець захворів).
У Могильові я працював на розрив, награвся за два роки так, що просто втік до армії. Важко було, робота виснажувала. А директриса сказала: «Ти взагалі в армії не служитимеш». У неї був друг у військкоматі — полковник Іноземцев. Я відповів: «Маріє Іванівно, я стомився, хочу дух перевести».
— Дивна річ. Втекли з театру до армії?
— Для перепочинку, виснаження було цілковите. Тоді ж був план. Головний режисер мав поставити дві вистави, а двоє підлеглих режисерів — по три. Тобто за рік ми випускали вісім вистав. Темп шалений. Зранку репетиції, ввечері спектаклі.
— А дух де переводили?
— У Каунасі в інженерних військах сапером. Після служби повернувся до Могильова. Мироненко за цей рік поставив «Орфей спускается в ад» Вільмса і «За всё хорошее — смерть» Ібрагімбекова. Ми з цими виставами поїхали до Мінська на гастролі з творчим звітом. Мироненка одразу забрали до Мінського ТЮГу, і він сказав мені: «Поїхали». Я за валізи — і за ним. Певно, працював би там досі, але, на превеликий жаль, Мироненка вбили, ножем штрикнули прямо в його хаті. Темна історія, убивцю не знайшли. Театр мав їхати на гастролі, але я сказав: «Ні, я не можу, мені тут немає чого робити».
Якщо актор знаходить свого режисера, він — щаслива людина. Я такого режисера втратив. Тож поїхав до Києва. Віталій Семенцов, який раніше ставив виставу у Могильові, каже: «Валеро, давай до нас». Я подався до Молодіжного театру, який потім назвали Молодим.
— Тобто Ви були з тих акторів, які склали його основу?
— На перших зборах (1979 р.) нас було сімнадцятеро, а після Нового року стало двадцять шість.
— Чи знайшли свого режисера?
— Складне запитання. У всіх режисерів, які кермували в Молодому театрі, я грав. Найперший режисер Олександр Заболотний для мене багато зробив. Дуже розумний, він не боявся новацій, запрошував режисерів, зокрема Бориса Луценка, Марка Нестантінера, Віктора Шулакова. Він формував театр. Краще, коли трупа створюється на базі навчального курсу, а ми були звідусіль, кожний зі своїми «мухами».
Згодом був хороший режисер Микола Мерзлікін, теж пішов із театру раптово. Оглоблін рік пропрацював і більше не захотів, сказав: «Я не хочу нерви псувати собі, жити ще хочеться». Він професійно також мені багато дав.
— Як було за «епохи» Станіслава Мойсеєва?
— Плідно. Я при ньому зіграв цікаві ролі. Всі кажуть, що мріють зіграти Гамлета, а я, чесно скажу, не прагнув цього. Вік не той, сказав режисерові: «Якби років десять тому, це було б вчасно і до снаги». Але зіграв. Мойсеєв зробив багато для нашого театру, зокрема здійснив ремонт сцени і залу, який мав вигляд казарми. Акторів згуртував, колективу надав обличчя. У нього була своя команда, з якою він робив успішні вистави.
— Дехто з акторів не хоче братися за роль Гамлета через забобони: надто вона містично-виснажлива.
— Шекспір узагалі драматург, який актора енергетично висмоктує. Після «Гамлета» я був неймовірно виснажений.
— Від народної артистки України Раїси Недашківської я почув такий імператив: «Деякі п'єси Шекспіра я б заборонила ставити, вони просто небезпечні».
— Шекспірівський «Макбет» — це жах. Проклята п'єса, актори, які грають цю виставу, гинуть, хворіють, вмирають, потрапляють у катастрофи. Там є темні сили, зокрема жінки, які стрибають і ворожать, є в цьому щось недобре. У Мінську, коли йшов «Макбет», двоє акторів в аварію потрапили, з іншими сталися халепи. Вистава має страшну славу у всіх театрах.
— А які ще є містичні вистави?
— Інсценізація гоголевського «Вія».
— На виставу «Вій» складно натрапити. До речі, фільм — пречудовий.
— Актриса Наталя Варлей розповідала, що після зйомок із нею щось недобре було, життя пішло навскоси. Вона ходила до церкви, замолювала цю роль, просила прощення.
— Чимало поганих чуток вирує навколо постановок «Майстра і Маргарити» за Булгаковим. Щоправда, київський режисер Юрій Кочевенко, постановник однієї з найкращих версій (у Москві), стверджує, що більшість фактів притягнуто за вуха, жахи згущені. А от від постановки «Макбета» він відмовився, бо з перших рук знав про смертельну чортівню довкола постановок інших режисерів.
А тепер про таке. Один із ваших колег — Олексій Вертинський — зауважив: «Я не можу сказати, що всі мої ролі — це мої діти і я однаково їх люблю. Деякі вистави ненавиджу, але граю в них, бо дисциплінований». А які спектаклі Ви грали з особливою наснагою?
— Пригадую, з якою приємністю паралельно працював у Київському Експериментальному театрі. У «Голомозій співачці» (автор Йонеско) я грав співачку місіс Сміт (до речі, одержав премію «Пектораль» за краще виконання жіночої ролі). Там усе було прикольно, про що оповісти не можна, треба дивитися. Наш буфетник Сашко дивився цю виставу 12 разів. Я запитав: «Ну що ти там можеш ще побачити? Все ж знаєш від початку до кінця». Він сказав: «Вистава щоразу неймовірно інша». Цей спектакль я дуже любив.
— Що найбільше тішить з поточного репертуару?
— «Маринований аристократ». У цій виставі гарна акторська компанія: Олексій Вертинський, Ірма Вітовська, Вікторія Авдєєнко. Я дуже люблю, коли партнери живі, з бісиками в очах, бо вони знають про щось цінне, думають, а не просто тупо промовляють текст. Дещо важливе відбувається між нами, це лине у глядачевий зал і звідти повертається. Цю магію не можна пояснити словами, вона залежить від компанії, з якою граєш.
— Ірма Вітовська в цій виставі досхочу грається з публікою, кокетує, імпровізує. А якою мірою Ви собі дозволяєте імпровізувати?
— Я маю імпровізувати у межах вистави. Є актори, котрі не розуміють цього, їм треба забороняти імпровізи, у нас такі працюють у театрі. Я, до речі, не про Ірму.
— Відсебеньки збивають з пантелику партнера?
— Авжеж. Вони здебільшого не дотепні. Втім, у деяких виставах ми бешкетували. У «Зойчиній квартирі» Булгакова я грав зі Стасиком Бокланом. Усі вільні актори за кулісами чекали, що цього разу ми будемо витворяти. Але! Є певне коло, в ньому можна праворуч, ліворуч, назад, уперед, але з кола не виходь. Станіслав умів тримати це коло, знав міру. І ми просто вишивали гладдю, публіка лежала в залі від сміху, а за лаштунками каталися колеги. В тексті щось трошки додавали і прибирали. Імпровіз був дотепний, з куражем.
— Що Ви нині чекаєте від рідного театру?
— Усе залежить від головного режисера, а у нас новий керманич Андрій Білоус. Напрям він обирає. Скаже режисер: копаємо в тому напрямі — копатимемо у вказаному напрямі.
— Колектив ще не зорієнтований?
— Андрій Білоус — розумна людина, про нього хороші слова кажуть різні люди, чию думку я поважаю. Він працював із акторами в Театрі на Лівому березі, знав, хто, на що здатний. Наш колектив він ще не знає, сказав: «Я подивлюся вистави, дізнаюсь, хто є хто». На зборах його запитали: «Що ви збираєтеся ставити?» Він чесно і правильно відповів: «Я ще не знаю».
— Тим паче, що може сказати новий худрук про нові постановки, коли нині все ситуативно залежить від спонсорів.
— Певно, це буде його найбільша проблема і обов'язок — шукати гроші на постановки.
— Нині держава відмовилася виділяти «постановочні» гроші. Натомість хтось сказав, що один фуршет державним коштом вартує стільки, що можна поставити дві вистави з пристойними декораціями і бутафорією.
— Усе пізнається у порівнянні. Приїжджав театр Марка Захарова з Москви з виставами «Пер Ґюнт» і «Вишневий сад». Я подивився і був вражений декораціями. У нас такого і близько немає, бо немає на це грошей. У них інша система, держава нормально дотує і працює закон про меценатство. Чому там кіно і театр піднялися? Тому що в них вигідно вкладати гроші. Хто вкладає гроші в культуру, з того знімають інші податки. Бізнесменові вигідніше віддати мільйон Захарову, бо десять мільйонів він збереже (я фігурально говорю).
— Виходить, росіяни привозять до нас трейлери і вагони декорацій?
— Саме так. Із суперсучасним начинням. Декорація у «Вишневому саду» мала вигляд скляної стіни завбільшки метрів десять, яка їздить. Наприкінці вона склалася кутом і стиснула Фірса (актор Бронєвой), коли він сказав: «Мене забули». Не бігали монтувальники, які у нас усе тягають, ніхто фізично не зменшував кут цієї ефектної стіни. Вона сама фатально затискала Фірса. Що там? Електроніка? Не знаю. Все було вражаюче відлагоджено.
Таким було рішення режисера: прийшов новий власник, вирубали вишневий сад і зламали будинок, усе. Інше життя почалося. А в українському театрі інше життя досі не почалося.
— З ким із партнерів Ви почуваєтеся найбільше, так би мовити, ансамблево?
— Так випало, що трійця — Олексій Вертинський, Станіслав Боклан і я користуємося однією гримеркою. Разом грали в «Гедді Габлер», «Зойчиній квартирі», «Дяді Вані» й «РехуВіліЗорі», який поставив Мойсеєв. Ми один одного добре знаємо, немає якихось речей, які в характерах не подобаються. Це, по-перше. По-друге, кожний з нас щиро прагне зрозуміти серцевину п'єси і суть задуму режисера. Це елементарні речі, але відстань від серця до серця долає той, чия душа шалено працює. Тоді виникає ансамбль, отже, вистава відбувається.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»