АНДРІЙ ДМИТРУК: Я — ХЛОПЧИК БІЛЯ ГРЕБЛІ...
Наш гість Андрій Дмитрук — письменник-фантаст, кінодраматург, сценарист, громадський діяч.
За сценаріями А. Дмитрука знято майже сотню художніх, науково-популярних і документальних фільмів.
Від 1993 до 2005 — автор і ведучий популярних телепрограм на Першому національному каналі України, присвячених таємницям природи та історії. Нині — редактор-сценарист, автор документальних фільмів Національної телекомпанії України.
Автор шести книжок фантастики, випущених в Україні та Росії.
Приводом для нашої бесіди послугував новий роман-фантасмагорія Андрія Дмитрука «Смертеплавці». Ця книга має переконати і матеріалістів: смерть — не кінець життя! Глибина і якість твору дають підстави вважати його найбільшою слов'янською утопією від часів «Туманності Андромеди» Івана Єфремова.
— Андрію Всеволодовичу, ваш роман певною мірою втамує жагу любителів фантастики. Що «підстелило» цей твір, зокрема, науково і світоглядно? Яка проблематика спонукала до його написання?
— Спонукали до написання кілька причин. Один чинник суто теоретичний. На мене колись величезне враження справила книжка «Спільна справа» російського філософа Миколи Федорова. Основна ідея — моральний борг людства перед предками за все, що вони для нас зробили. Тож коли людство набуде належних технічних засобів, воно має вирішити, можливо, найважливіше завдання у своїй історії: воскресити всіх пращурів. Отакий короткий виклад ідеї Федорова, яка, насамперед, надихнула мене взятися за цю книгу.
Певно, у будь-якої людини за сорок-п'ятдесят літ з'являються роздуми: «Що ж зі мною буде після мого фізичного кінця, після того, як я залишу це тіло і цей світ?» Мені не хочеться бути вульгарним матеріалістом і думати, що з розпадом тіла згасне і свідомість, зникне моє «Я». Разом з тим не дуже віриться у стандартні релігійні моделі раю, пекла, перевтілень....
Тож ставши, принаймні для цієї книги, на позицію абсолютного матеріалізму, я побудував модель цивілізації, яка в XXXV ст. нашої ери, тобто через півтори тисячі років, буде вже спроможною справді відтворити предків, воскресити їх. Люди тих часів будуть здатні переходити, як у мене написано, «в динаміку», тобто ставатимуть безтілесними і пересуватимуться миттєво у просторі, читатимуть думки одне одного тощо. От про такий світ я і пишу.
Цивілізацією майбутнього розроблені спеціальні пристрої для експериментального воскресіння кількох осіб з різних епох і країн. Тепер необхідно вирішити низку питань. Як ці люди вживуться у новій епосі? Що робитимуть, познайомившись одне з одним? Як відшукуватимуть шляхи до взаєморозуміння? Чи зможуть узгодити свої світогляди, релігії, ідеології, звички, життєвий устрій? Чи знайдуть щось спільне? Чи, навпаки, їх так розкидає, що вони ніколи не зберуться докупи і весь експеримент провалиться, тому що не буде єдиного людства, а буде безліч маленьких людств. Про це роман.
— Ваш твір спровокує представників різних точок зору. Не забаряться з нападками прихильники традиційних вірувань: християнства, ісламу, іудаїзму, буддизму тощо. Учена братія збуриться, скаже: «Ну що це таке? Дмитрук — ні вашим ні нашим, ні віруючим ні атеїстам...» Хоча Ви стверджуєте, що відштовхуєтеся від науки.
— Історія літератури доводить, що кожна серйозна самостійна книга, побудована на оригінальних ідеях і гіпотезах, завжди є провокативною. Когось провокували Толстой, Пушкін, Шевченко, Хемінгуей, Уїтмен, Маяковський, Пастернак, Тютюнник... І досі ця тенденція зберігається в літературі. Філістера, людину з пересічним мисленням, нова книга, побудована на невідомих для нього засадах та ідеях, відштовхує, лякає і гнівить. Хочеться помститися автору за те, що він кинув каменюку в болото життя, у тихе озеро.
Оскільки є багато і віруючих філістерів, і вчених філістерів, реакція може бути саме така, як ви кажете. Тим більше, реакція на деякі «пригоди» моїх героїв. Вони всі з різних епох потрапляють до віртуального світу майбутнього. Але річ у тім, що кожен з них пробуджується... у загробному царстві своєї віри! Тобто, скажімо, християнка, дівчина Зоя з Візантії, вбита в Константинополі хрестоносцями у 1204 році, пробуджується у християнському раю; її веде янгол-хранитель, вона зустрічається з Ісусом Христом.
Інший мій герой потрапляє до буддійського раю, бачить на власні очі Будду Амітабху. Потім з'ясовується, що це — свого роду керовані галюцинації. Фантастична реальність створена саме для того, аби пробуджені, воскрешені легше звикали до нового світу, щоб своє перебування в далекому майбутньому вони сприйняли як Божу волю. Це знімає стрес, бо людина приходить не просто з X ст. н. е. чи V до н. е. в технотронний світ XXXV ст., а через свій рай чи своє пекло, власне, через той уявний світ, в який вона вірить. Думаю, читацька реакція може бути не завжди адекватна. Та на це я іду свідомо.
З точки зору науки, це не заборонений хід. Ще колись у братів Стругацьких було оповідання «Великий КРІ» (Колектор Розсіяної Інформації). Вони натякнули на те, що згодом комп'ютери зможуть збирати будь-яку інформацію, навіть неймовірно розсіяну і розпорошену у Всесвіті, і тим самим поновлювати якісь втрачені речі. Кібернетика цього, ще раз повторюю, не відкидає. Нема інформації, до такої міри послабленої, стертої, щоб її не можна було відтворити. Коли ви кидаєте камінчик у струмок, то викликана хвиля пливе все далі — через маленьку річку у велику, потім у море, до океану. Тобто, кинувши камінь у притоку Дніпра, можна на широті Маркізьких чи Фолклендських островів простежити результат цього удару. У принципі, інформація незнищенна, як енергія та матерія.
— Є модна теза про помах крильцями метелика, який може викликати буревій на іншому боці Землі...
— Це з тієї ж серії. Такими метафорами користуються люди, далекі від науки, але вони, принаймні, вкладаються у певну наукову парадигму. А з релігійної точки зору — моя гіпотеза взагалі абсолютно виправдана. Про воскресіння всього роду людського яскраво, пристрасно пише у своїй книзі пророк Єзекіїль: «Була надо мною Господня рука, і Дух Господній випровадив мене і спинив мене серед долини, а вона повна кісток!.. Так говорить Господь Бог до цих кісток: «Ось Я введу у вас духа, і ви оживете!» Апостол Павло каже: «Мертві воскреснуть... Мусить бо тлінне оце зодягнутись у нетлінне, а смертне оце зодягнутись у безсмертя». Богослови називали цей феномен «апокатастасіс» — воскресіння у прославленому, поліпшеному вигляді. Власне, так відбувається і в моєму романі: померлі воскресають, щоб у новому світі стати безсмертними і, фактично, всемогутніми.
А з точки зору розкріпачених сучасних учень, уже не віросповідних, не конфесійних, — це тим паче цілком і повністю може бути. Люди воскресають для того, щоб прожити вдруге, не припускаючись помилок і гріхів першого життя, не переживаючи його негараздів. Тобто новий шанс дається жебракові, хворому, воїну, який загинув молодим, прожити краще життя не в примітивному суспільстві, де одна людина експлуатує іншу, користується її працею, може паразитувати на чужій енергії, на чужих думках, а в соціумі, цілковито справедливому.
Гадаю, ця ідея могла б виходити, скажімо, від Абсолюту, тобто від Вищого розуму (не будемо його пакувати в жодні конфесійні рамки), який створив Всесвіт і керує ним, у що я, в принципі, вірю.
— Як романтик і нескоримий оптиміст, Ви даєте своїм персонажам шанс стати кращими і прожити краще життя. Але... обов'язково пролунають обурені вигуки опонентів: «Та ви що?! Людство глобально деградує. Ми захлинаємося в аморальності. Гине навколишнє середовище: скоро вже почнуть битися не тільки за чисту воду, а й за свіже повітря». Як Ви внутрішньо узгоджуєте цю дійсність — і вашу мрію?
— Скажу відверто, що у людства, на мою думку, два шляхи. Третього не дано. Шлях загибелі — і шлях божественної всемогутності. Якщо попереду шлях до загибелі, значить, мій роман дійсно недоречний. Він залишиться рожевою мрією останніх десятиліть нашого існування. Такою собі втіхою вмираючого, на кшталт гарної музики і райдужних віршів. А якщо людство все-таки вийде з цієї халепи і розвиватиметься нормально, йтиме до перемоги над хворобами, старістю, над соціальними негараздами, економічною несправедливістю, війнами, над расизмом, над усім, що затьмарює нам обрій, — до безсмертя, до всемогутності, — роман стане просто побутовим, відображуватиме аж ніяку не фантастику, а дійсність.
Частина подій у мене проходить не в далекому XXXV ст., а в досить близькому — наприкінці XXII, тобто десь через 170 років після наших днів у Києві. Що буде, якщо світ уціліє? Безумовно, однією з головних проблем постане очистка Землі: ґрунту, води, атмосфери, відродження рослинного і тваринного світу. Я описую еру безвідходних технологій, час, коли всі великі виробництва будуть винесені на орбітальні станції. Та проблемою номер один буде соціальна справедливість, надання всім людям однакової можливості розвиватися і самореалізуватися.
Якщо людство обере шлях самознищення, то просто нема про що писати. Хіба намалювати ще одну страшилку у безкінечному переліку сучасних кіно- та літературних апокаліпсисів. І більшість фантастів таки вдається до апокаліптичних моделей. Якщо не ядерна війна, то якесь страшенне похолодання до мінус двохсот градусів або, навпаки, нищівна спека, потопи, удари астероїдів. Тобто фантастики утопічної вже немає. Автори просто не вірять у можливість позитивного розвитку людства! Тож, може, справді треба прокукурікати одному з перших серед цього мороку і сказати світле слово надії?
Мислеформи втілюються, думки матеріалізуються. Якщо всі бубонітимуть: «Все погано, а буде ще гірше, все страшно і буде ще страшніше», то так і станеться. Навколо нас ходять орди песимістів, і їхня психоенергія програмує чималою мірою навколишнє середовище. Тому хочеться бути оптимістом.
— Цікаво, що Ви працюєте в тілі монстра на ім'я «телебачення». Чимало аналітиків стверджує, що це один із найпотужніших демонів, який руйнує мораль, а отже — душі. Яким чином ваша теледіяльність узгоджується з письменницькою?
— Праця телесценариста, ведучого власних програм і фільмів — це, насамперед, той матеріальний чинник, який дає можливість і жити, і писати книжки. Крім того, я люблю свою телевізійну роботу.
Справді, в цілому мас-медіа — це страшенний монстр, восьминіг, дракон. Називайте, як хочете; це Ктулху, чудовисько Лавкрафта, яке навіює страшні сни людству, лежачи на дні океану. Все так. І це витікає з класової природи телебачення, з його буржуазності: хто платить, той замовляє музику. Володарі світу певні: людство треба тримати в жаху і дурості. З нажаханих дурнів ростуть хороші раби.
Та мені пощастило двічі. Перший Національний канал — не монстр, а така ж незнищенна і, вцілому, корисна державна структура, як Міністерство внутрішніх справ, Міністерство оборони, Служба безпеки України. Тобто, порівняно з іншими каналами, він найбільш об'єктивний і найменш комерціалізований. Він найменшою мірою коїть зло, розтліває, розбещує душі. Це все-таки єдиний канал, на якому є передачі мистецькі, наукові, релігієзнавчі, спортивні, дитячі, музичні (останні — не в розумінні якихось супермодних попсових течій — лунає симфонічна, оперна, етнічна музика).
Тож це не страховисько, а нормальний звір з нормального лісу, але недогодований; грошей у нас малувато, як у будь-якої бюджетної організації. Це перше. Друге. Біля теплого боку цього благородного, хоча не надто щасливого звіра, я знайшов чи не найкраще містечко: об'єднання документальних фільмів. Одному з попередніх президентів компанії я сказав: «Ви собі робіть сьогоднішнє, а я робитиму фільми про вічне». Що і роблю донині. Вибираю теми, які стоять осторонь від політики, від сьогодення: історичні, культурологічні, про наукові досягнення, таємничі явища природи, духовне життя людства. Тому не брешу, не ґвалтую себе, не силую свої сподівання, покликання, погляди. Я можу дозволити собі бути чесним.
Нині є державне замовлення: фільм до 125-річчя від дня народження Сидора Артемовича Ковпака, партизанського вождя. Відверто скажу — роблю із задоволенням. Ковпак — людина хороша, дійсно чесний і сміливий чоловік, справжній воїн і полководець.
Перед цим написав сценарій фільму про жінку, яка померла понад двісті років тому, — княгиню Наталію Борисівну Долгорукову. Це — трагічна і жахлива історія, водночас — літопис мужньої, чистої душі. Наталія була дружиною князя Івана Долгорукого — царського фаворита, особистого друга імператора Петра Другого. Після смерті хлопчика-царя — князя Івана спочатку відправили у заслання на північ, а потім стратили. Долгорукова вже під кінець життя приїхала до Києва і постриглася в чорниці у Флоровському монастирі на Подолі. Теж ані граму брехні, все як було. Не кривлю душею. Отака моя ніша на телебаченні. Двічі пощастило.
— На яку ще діяльність націлений ваш інтерес?
— Видаю журнал «Искатель. Украина», який заснував у 2006 році. Журнал вимагає турботи; наклад не вельми росте, бо населення не багатшає. Друкую хорошу добру фантастику, цікаві пригодницькі детективні твори, — без брутальності, ненормативної лексики, без відер сперми та крові на кожній сторінці. Друкую наукові, історичні та природничі сенсації. Вірші. Твори для дітей. Казки. Це добрий журнал для сімейного читання.
Я не люблю слово «інтелігент», вигадане наприкінці XIX ст. Воно по суті неточне, стоїть між поняттями моральним та інтелектуальним — ні в тих ні в сих... Я люблю такі слова, як «проповідник», «просвітник». Таким себе вважаю. Протистоятиму, наскільки вистачить хисту і сил, хвилям зомбування, темряви, які насуваються на людство.
Увесь час згадую маленьке оповідання, яке вчили школярі за царських часів. Мені його переповідала бабуся, котра закінчила Київську жіночу гімназію. Історія сталася в Голландії. Чимала територія країни розташована нижче рівня моря, тож греблі захищають Голландію від страшної катастрофи — потопу. У минулі часи загати не були такі потужні, високі, залізобетонні, з електронним контролем, як нині. Увечері якийсь хлопчик затримався після уроків у школі, тож запізно біг додому повз греблю. Побачив: в одному місці випав камінчик і струменить цівка водички. Хлопчик пальчиком заткнув дірку.
Кричав, кликав на допомогу, але ніхто не прийшов. Школярик до ранку так просидів, тримаючи пальчиком цю дірку, бо розумів, що без перепони вода розширить шлях, поруйнує греблю, і почнеться потоп: загине він, сім'я, місто, країна... Тонкий слабенький пальчик розпух. Було боляче і страшно. Хлопчик непритомнів, але витримав до ранку. Нарешті його хтось побачив. Греблю зміцнили — і врятували країну.
У чудовому романі Джона Толкієна «Володар кілець» сказано: «Немає людини настільки слабкої, яка б не могла змінити майбутнього». Я — хлопчик біля греблі. Дай Боже, щоб інші допомогли...
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»