ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ: ПОГЛЯД ГЕНЕТИКА
Протягом поточного року Президент України підписав низку документів щодо небезпечної спадщини Чорнобильської АЕС. Причому, на думку багатьох експертів, чи не найважливіші з них стосуються створення так званого «національного могильника», а також міжнародних наукових досліджень у 30-кілометровій зоні відчуження.
Прокоментувати ці наміри ми попросили професора кафедри екології столичного Університету сучасних знань Геннадія Бердишева.
— Вважаю такі кроки назрілими і виправданими. Слушною мені вбачається і пропозиція щодо передислокації на безлюдну територію ближньої зони не тільки радіоактивних, а й токсичних відходів, тимчасово схоронюваних поблизу густонаселених міст і сіл. Адже їхня кількість щороку невпинно зростає, тоді як знешкоджується зазвичай лише 1%. Зокрема, нині у 147 централізованих сховищах і в розпорядженні шести тисяч приватних господарств накопичено близько 20 тисяч тонн хлорорганічних та інших небезпечних для здоров'я пестицидів.
Причому для найбільшої частки цього непотребу за давністю термінів неможливо визначити ані їхній хімічний склад, ані первісне цільове призначення. То чому б, запитується, не перенести бодай половину такого списаного «майна» до зони відчуження, використавши набутий тут корисний досвід щодо надійної ізоляції радіоактивних залишків? А в ролі своєрідного пробного кроку можна було б принаймні почати з кардинальної екозачистки столичного регіону плюс, звісно, області. Хоча не слід забувати, що найголовнішим застереженням при цьому є виключення будь-якого несприятливого впливу новостворюваного могильника на життєвих показниках решти населення України.
— Наразі існує два погляди на реабілітацію віддаленої, тобто більш благополучної частини зони відчуження. Якщо один із них передбачає майже повністю зняти існуючі заборони щодо людського помешкання і господарської діяльності, то інший — використовувати зону тільки для одержання радіаційно безпечної продукції, не змінюючи її обмежувального режиму. Якої версії дотримуєтесь особисто Ви?
— Другої! Адже повернення населення до звичного життя потребуватиме велетенських фінансових інвестицій у зруйновану інфраструктуру, тобто будівництво нових квартир і виробничих приміщень (разом, певна річ, зі знесенням старих, частково обвалених нетрів), відновлення орних земель і меліоративних систем тощо. Не кажучи про те, що сільськогосподарська продукція з сертифікатом «зроблено в ЧАЕС» навряд чи буде користуватися попитом на ринку. Отже, приватникові, аби подолати ці незручності, мають бути надані чималі пільги.
Зрештою, цілковите повернення благополучних зональних земель місцевому населенню обов'язково має бути фінансово виваженим, екобезпечним, соціально перспективним, а найголовніше — законодавчо прийнятним.
Щодо використання зони відчуження, то спеціалісти Українського НДІ сільськогосподарської радіології вважають за економічно доцільні такі реабілітаційні заходи, як літній випас великої рогатої худоби із подальшим переведенням на відгодівлю чистими кормами; розвиток конярства і бджільництва на вирощених медоносах; мале садівництво; заготовки деревини тощо. Адже всі зазначені роботи не потребують значних затрат праці порівняно з вартістю продукту.
Однак стратегія поводження з благополучною частиною зони відчуження має бути іншою, ніж стратегія поведінки на ближній 10-кілометровій реакторній ділянці. Тобто мається на увазі, що ні будівництво інженерних споруд, ні планомірні процеси заліснення, ані наявність радіоактивних звалищ не повинні у принципі створювати нерозв'язаних проблем для майбутнього населення.
— Багато хто з фахівців вважає, що зона відчуження — навіть попри драматичність її впливу на долю українського народу — може стати унікальним полігоном для наукових досліджень. На що, власне, спрямоване одне з останніх рішень влади.
— Коли вже бути послідовним, то вперше подібну ідею було озвучено з вуст тодішнього віце-прем'єра Ігоря Юхновського 20 років тому. А тепер перейдемо до суті. Щодо розробки методів знезараження, відтоді було залучено сотні вітчизняних і міжнародних інститутів. Завдяки цьому вдалося, зокрема, встановити не тільки реальну картину забрудненого довкілля (разом із горезвісним «об'єктом укриття»), а й випробувати деякі цікаві методики захисту сільгосппродукції. Але справедливість вимагає констатувати, що на чорнобильському матеріалі так і не було зроблено жодного значущого відкриття, належно зареєстрованого або бодай офіційно визнаного міжнародною науковою спільнотою.
— Геннадію Дмитровичу, як би Ви охарактеризували нинішній екологічний стан ураженої території?
— Найбільшу тривогу серед фахівців викликає водний шлях виносу радіації. Принаймні порівняно з ним вплив інших чинників (вітрового, біо- чи техногенного) малоістотний. Останні можуть хіба що мати локальне значення, скажімо, під час пожеж або при споживанні грибів, ягід, риби з місцевих водойм, мисливських звірів, перелітних птахів тощо. Хоча, безсумнівно, слід було б оголосити режим заповідності для деяких переважно родючих природних угідь (яких у зоні, між іншим, не так багато).
Варто згадати, що через кілька місяців після катастрофи вітчизняні вчені з сільгоспрадіології пропонували утворити заповідник на всій території зони відчуження, не сподіваючись на більш зискове її використання. Досвід аналогічного заповідання в СРСР уже був: на Уралі, після катастрофічної Киштимської аварії 1957 року. Власне, на меті було не рятувати природу, а ізолювати забруднену землю від людей.
До речі, в Білорусі прийняли саме цей спосіб поводження із зоною відчуження, заснувавши на всій її території державний Поліський радіоекологічний заповідник площею 1300 кв. км. На відміну від української частини зони, тут не було промислових об'єктів. Тобто заповідання там стало засобом видалення людей із забрудненої території й водночас збереження багатющого зеленого розмаїття.
В українській частині зони на той час ще експлуатувалася атомна станція, та й зараз тут, як відомо, існує розгалужена промислова, міська і транспортна інфраструктура, розташовано об'єкт «Укриття», є безліч інших захоронених післяаварійних відходів. До того ж повним ходом просувається будівництво для їхньої переробки. А ще забруднені води напряму течуть до Прип'яті, отже, треба захистити й заплаву.
Тому в українській частині зони не припиняється людська діяльність. Розв'язання має бути комплексним і враховувати поряд із сукупністю виробничих завдань різноманітність природних умов і строкатість радіоактивного забруднення.
Тим часом у полях, лісах і водоймах зони жива природа, покинута людьми, потроху відновлювалася, бо було знято господарський тиск на екосистеми. Ще б пак, адже сприятливі умови для дикої флори і фауни у більшій частині зони перевершують можливі наслідки опромінення. Це призвело до заростання покинутої ріллі та садиб, меліоративних каналів, повільного відновлення лучної рослинності. Зросла кількість диких звірів. Ентузіасти-зоологи завезли коней Пржевальського. Гривасті розмножилися і вже стали візитною карткою зони. Тобто, здавалося б, заповідник утворився немов сам собою...
Проте стан природи в зоні відзначився численними згубними втручаннями людини. Площа загибелі опроміненого соснового лісу біля ЧАЕС охопила 6–8 кв. км. Ділянки лісу і полів навколо проммайданчика було засипано шаром піску на площі 8 кв. км. Улітку 1987 року, при перекритті меліоративних систем для запобігання виносу радіонуклідів було підтоплено 20 кв. км лісу, і березові насадження загинули.
Лісові — рукотворні! — пожежі в зоні охопили 170 кв. км. Мертві дерева було згорнуто у вали бульдозерами. При цьому тонкий шар родючого ґрунту зірваний, місцевість перетворена на піщану пустелю. При дезактивації кількох сіл також зняли бульдозерами верхній плодючий шар ґрунту. Навіть збитки від браконьєрської діяльності не були такими брутальними, як планомірне й кимось профінансоване понівечення природи.
Окрім того, після виведення ЧАЕС із експлуатації припинила існування велика гідротехнічна споруда — став-охолодник, унаслідок чого загинуло кілька тисяч тонн риби.
Тож загалом маємо підстави твердити, що за минулі після катастрофи чверть століття людськими руками було сплюндровано більше природних біоценозів, аніж пошкоджено радіацією.
— А куди ж тоді, перепрошую, дивляться службові можновладці?
— Це запитання радше з розряду риторичних. Бо існуюча система влади в зоні відчуження явно не відповідає державним інтересам. Адже тут наразі діє лише одна відомча гілка, стриножена до того ж здавна напрацьованими корупційними схемами. Тобто складається враження, що виконавча зональна влада (в особі голови ДАЗВ В. Холоші) ніби сама себе контролює.
Більше того, тутешня адміністрація має право на свій розсуд фільтрувати інспекторів, свідків чи навіть пресу. Простіше кажучи, не видає на законних підставах перепустки підозрілим, на її думку, чужинцям, котрі начебто не повинні допускатися до роботи з джерелами іонізуючого випромінювання або «за станом здоров'я», або ж, скажімо, через незадовільне складання іспитів із радіаційної безпеки.
— Час дізнатися і про Ваші наукові розробки в цьому напрямі...
— Майже одразу по слідах лиховісного квітневого згарища, перебуваючи тоді на посаді завідувача кафедри генетики Київського університету імені Т. Шевченка, я запропонував на розгляд міністра охорони здоров'я УРСР А. Романенка свою концепцію повної реабілітації постраждалих земель (та й, власне, тамтешнього населення) під назвою «SOS — медицина майбутнього».
За основу її був узятий досвід аналогічної Киштимської ядерної катастрофи на Уралі, в ліквідації наслідків якої свого часу я брав посильну участь. Одначе достукатися до нашої бюрократії мені тоді не судилося...
Якщо повернутись у сьогодні, то основною метою дбайливого зонального господарювання повинно (у чому я глибоко переконаний) стати одержання екологічно безпечної продукції, яка б могла сертифікуватися. Крім того, тут, гадаю, можна було б упроваджувати деякі новітні біо- та енерготехнології з переважно дослідницькими, а не споживчими цілями.
У галузі рослинництва — це висівання олійних культур (соняшник) і багаторічних чагарників (курильський перстач); масова посадка шовковиці, яка на олюднених площах за умов регулярного догляду цілком може потіснити безтурботно досі владарюючі тут хвойні зарості чи навіть ту ж таки, приміром, осику.
У галузі тваринництва — це виведення породи морозостійкого молочного верблюда (адже лише ця худобина у наших широтах більш-менш заощадливо ставиться до трав'яного покриву, тобто не витопчує його).
У галузі екології — це стимуляція розподілу побутових відходів із подальшою переробкою органіки колоніями червоного каліфорнійського хробака; упровадження підвісних транспортних розв'язок на основі надміцного матеріалу «карбон» — для найповнішого забезпечення чистоти, спокою і тиші у заповідних лісових масивах.
У галузі енергетики — це розбудова мережі вітряків (не забуваючи про певні запобіжні заходи щодо унеможливлення їх випадкових згубних контактів із представниками тутешньої дикої фауни).
— Чим же насамперед слід би було зайнятися ентузіастам, які б, припустимо, погодилися на свій страх і ризик відроджувати «чорнобильську цілину»?
— До найбільш сміливих і багатообіцяючих проектів я б відніс напіввідкрите культивування тутового шовкопряда з організованою тут же на місцях первісною обробкою його коконів; оранжерейне городництво (стіни тепличної конструкції обов'язково мають бути термозахисними — з листового полікарбонату); а також виробництво цілющих вітамінізованих напоїв із верблюжого молока (шубат, чап, агаран тощо).
Таким чином, за умов сприятливого ставлення з боку керівництва МНС бодай невеличкій, але головне — налаштованій на рішучі практичні дії творчій групі науковців, гадаю, цілком було б під силу вдихнути нове змістовне життя в занедбані й покинуті напризволяще постчорнобильські простори. А одержаний там досвід — у вигляді, зокрема, успішно запатентованого інтелектуального продукту — запропонувати (та й ще, напевно, з неабиякою вигодою для України) державам, котрі постійно відчувають брак придатних для помешкання земель. Не кажучи про очікуваний господарський зиск від продажу згаданих експериментальних сортів городини чи навіть незвичних для нашої місцини вишуканих молочних напоїв.
Інтерв'ю провів Едуард ЩУР
також у паперовій версії читайте:
назад »»»