ЮРІЙ ЩЕРБАК: ХАЛЕПИ ПРИТЯГУЮТЬ БАЙДУЖИХ
Наш гість Юрій Щербак — дипломат, доктор медичних наук, громадський діяч.
Та передовсім він був і залишається письменником. Чергове підтвердження цьому — вихід у світ нового роману Юрія Миколайовича «Час великої гри» з підзаголовком «Фантоми 2079 року» (видавництво «Ярославів Вал»)
Власне,— це друга частина дилогії. Їй передував роман «Час смертохристів», який одразу викликав неабияку кількість зацікавлених відгуків, аналітичних рецензій та полемічних думок.
— Юрію Миколайовичу, Ви вражаєте працездатністю і плідністю. По книжці на рік — це не жарт.
— Але ж це після двадцятилітнього мовчання! Тепер маю щастя: за останні три роки випустив у світ три книжки. Перша — «Україна в зоні турбулентності». Один високопосадовець прочитав і сказав: «Щось задовга назва. Краще — «Україна в зоні». Гадаю, він має рацію.
Друга книжка «Час смертохристів. Міражі 2077 року» — гостросюжетний політичний трилер, роман-антиутопія, дія якого розгортається напередодні четвертої глобальної війни.
Цей твір — сигнал тривоги. За гротескною формою і фантастичністю ситуацій стоїть реальна здійсненність геополітичних подій майбутнього, зокрема того, що може статися з Україною.
Я широко використовую прийом цитування таємних документів, які розкривають цинізм і подвійні стандарти «акторів» світової політичної сцени. У мене похмурий погляд на майбутнє. Проте нехай краще він буде в книжці, ніж у реальності.
Натомість у країні добре організована наука ненависті. У мирний час, коли треба зайнятися реформуванням охорони здоров’я, пенсійними справами, економікою загалом — за прогнозами деяких фахівців, нас може очікувати дефолт. У ПАР було створено комісію прощення і взаємного примирення. Є такі технології. Тож не можна захід налаштовувати проти сходу, а південь — проти півночі. Україна приваблива якраз своїм розмаїттям.
На Байковому кладовищі є алея, де на початку минулого століття було поховано місцевих можновладців. У наш час їхні останки порозкидані. Ті, хто нині «розводить» українців на ненависть, мусять замислитися, що «не час минає, а минаємо ми».
Якось Любомир Пиріг, мій друг, чудовий лікар, академік, приніс книгу, де ми — молоді. Найсвіжіші там фотографії двадцятилітньої давності. У нього в домі я познайомився з майбутньою дружиною, полькою Марією, з геніальним українським і російським авіаконструктором Антоновим.
Нещодавно був сюжет на п’ятому телеканалі, запитували: «Чи здатні мігранти чи приходні з інших країн перейматися нашими українськими проблемами?». То ось вам приклад: Антонов, напрочуд інтелігентна людина, котра підтримувала рух української інтелігенції — шістдесятників, новонароджений Рух українського відродження. Це унікальна блискуча людина, котра прославила Україну, яка тепер має один із найкращих брендів — «Антонов».
— Які були рецензії на «Час смертохристів?»
— Різні — позитивні й негативні. Зокрема, зазначали, що я написав антиукраїнський твір. Закидали антисемітизм. У мене є чудовий друг у Києві Леонід Фінберг, керівник видавництва «Дух і літера», який багато робить для розвитку єврейської та української культури, видатна постать.
Я запитав у нього: «Пане Леоніде, скажіть мені, чи є щось антисемітське в моїй книзі, бо тільки вам повірю». Він сказав: «Я вам видам довідку з печаткою, що немає». Я заспокоївся, тому що отримати таке тавро не дуже приємно. Хоча в романі є негативна постать єврейської національності, та українці набагато страшніші.
Ця книга вже відбулася, стала фактом літератури. Я здійснив численні поїздки з презентаціями Україною — від Дніпропетровська і Запоріжжя до Львова і Волині, бачив реакцію. Подальшу долю роману визначить життя. Ця книжка була певною мірою передмовою чи розминкою, якщо так можна сказати про повноцінний, на мій погляд, твір, перед другим романом — «Час великої гри».
Було цікаво досліджувати, як розгортатимуться події після ядерної війни, коли настала ніч, як люди виживатимуть. Допомогли, зокрема, мої спогади про Другу світову війну, про те, що робилося в Україні після її закінчення. Та найголовніше — мій центральний герой нарешті приймає важливе рішення, яке від нього чекають.
Пригадую слова Джорджа Оруелла про те, що майбутнє кидає на теперішнє свої довгі тіні. Ми часто мислимо минулим (воно ж на наших плечах лежить), але так само маємо думати і про майбутнє.
Мене весь час не полишає думка, що я живу десь у 1912 році, сто років тому, напередодні серйозних і великих подій. І мені не хочеться, щоб вони відбувалися. Тож не вірю, що XXI століття так просто мине і буде безхмарним, як хотілося б нам і нашим дітям. Країна у загальній тривозі, непевності, чимало аналітиків передбачає потрясіння.
Пригадую пророчу думку Миколи Бердяєва. Бачачи, як утверджується бандитський більшовицький режим у Росії, він зазначив: «Найстрашніше те, що утопії починають справджуватися». Нам треба думати, як завадити тому, щоб утопії не стали реальністю.
Про це — роман «Час великої гри».
— А які найближчі наші перспективи?
— Літо 2012 року було багато в чому визначальним, переламним для України. Бо показало, що ми живемо під окупаційною за своєю сутністю, глибоко антиукраїнською та антиінтелектуальною владою. Вона взяла на озброєння войовничу ідеологію поділу українців на ворожі етнічні групи. Це — шлях до «ліванізації» України».
Обов’язково активізуються радикали-екстремісти з обох боків (з російського і українського), будуть сутички. Цікаво, що у романі «Час смертохристів» я передбачив так званих ЗЕКів, котрим владою наказано: сидіть у Зоні етнічної консолідації й там розмовляйте українською.
І ось цьогоріч нас поділили. Це оголошення етнічної війни народові. Майбутнє, хоч ми не знаємо, яке воно буде, кидає на нас тінь, згущається до сутінків. Кожний з нас має сказати, що він думає про нав’язану ситуацію і висловити свою позицію. Інакше станемо безголосою безмовною біомасою, якою нас вважають наші окупанти.
Як жити в часи узаконення беззаконня? Як письменник, дам єдину пораду: не зганьбити своєї честі й власної гідності. Солженіцин давав різні рецепти боротьби проти радянського режиму. Найактуальнішим був: «Жить не во лжи!», тобто «Не брехати!». Насправді всі розуміють, що відбувається, але далеко не всі можуть називати речі своїми іменами. Тому ми не повинні піддаватися паніці. Як літня людина, можу сказати: і це мине! У мене є мудрі родичі. Подібні періоди вони називали окупацією. Власне, для них вона розпочалася після революції 1917-го. За свого життя таких я налічив уже п’ять. І п’ята теж мине. Далі почнеться щось нове.
— Що світоглядно «підстелило» нинішнього Юрія Щербака?
— Я був антикомуністом і антирадянським чином налаштованою людиною десь від 14-15 років. Тому що знав із розповідей батька про голодомор; знав справу свого брата, якого було звинувачено в українському націоналізмі й заарештовано, який потрапив до таборів. Після його повернення задовго до Солженіцина і Шаламова знав, що там відбувалося.
Начитався книжок, але найсильнішою антикомуністичною і антирадянською літературою для мене були стенографічні звіти партійних з’їздів, особливо від першого до п’ятнадцятого. Я — віруюча людина, тому не приймав більшовицьких князів пітьми, катів, які знищили мільйони людей.
— Як із лікаря Ви перетворилися на відомого письменника?
— Здавалося, що нічого з літературою мене не пов’язувало. Закінчив медичний технікум, вступив до інституту і закінчив його. Потім захист дисертацій кандидата і доктора наук. Боротьба з епідеміями в Україні та інших республіках СРСР. Та в якийсь момент прокинулося бажання писати. Хоча цьому передували вельми драматичні події.
Письменником я став завдяки КДБ, за що вдячний цій організації. Вони до мене прийшли з обшуком, тому що на моїй квартирі ми влаштували виставку абстрактного мистецтва. Продав стукач, вони тоді були всюди. Мене заарештували на короткий час і вилучили всі мої рукописи. Але це сталося в 1959-му, коли було невелике «вікно» деякої свободи.
Старе КДБ розформували, туди набирали хрущовські кадри, які були новачками і до того ж неуками. Вони страшенно зраділи, коли знайшли в мене підручник мови есперанто. Вирішили, що це кодова книжка для шифрів.
Один із тих, хто проходив у цій справі, поскаржився до московської «Литературной газеты». Приїхав відомий тоді політико-літературний діяч Фелікс Кузнєцов. До того ж він був парторгом Союзу радянських письменників. Знайомому київському письменникові він сказав про мене, що в справі проходить один, який нікого не продав. Дякую йому за це. І порадив: «Зверни увагу, в нього є хороші цікаві розповіді».
Мною зацікавився київський кореспондент «Литературной газеты» російський письменник Володимир Кисельов. Винятково порядна людина і антирадянщик ще той.
Отже, я почав публікуватися як лікар в «Литературной газете» (став її кореспондентом), у журналі «Юность». Врешті-решт написав повість про лікарів. Нічого ідеологічного, парторга і взагалі партії в ній не було. Нормальні люди і героїчні вчинки, без них у радянській літературі ніяк не можна. Там була перша у відкритій літературі згадка про УПА в замаскованому вигляді.
До Спілки письменників мене приймав Павло Тичина. Ще був живий Володимир Сосюра. Вони — ті мости, які нас поєднували із Розстріляним Відродженням. Повернувся із заслання Борис Антоненко-Давидович. Фактично завдяки їм осмислив, що українська література не обмежувалася тільки «правильними» і не надто талановитими поетами і прозаїками, а там були чудові імена.
Рятувало мене від будь-яких неприємностей те, що я був лікарем. Хто йшов на утримання до Спілки письменників, той змушений був писати на замовлення. Можна було заробляти великі гроші, стати «надутим» класиком, але потрібно було продати душу. Потім, коли Щербицький прийшов до влади в 1972-му, мене десять років не друкували в Україні.
Мої п’єси ставили, але тексти не видавали. Лише до мого п’ятдесятиліття надрукували книжку. Таким чином, я не міг писати, що хотів. І це трагедія життя не лише мого, а й усіх. Вважаю наше покоління пропащим. Один-двоє таких людей, як Василь Стус, говорили правду, а всі інші маскувалися.
Один мій друг, український письменник, говорив: «Один день пишу для партії, а інший — для себе. Він видавав одну книжечку конформістську, а іншу — нормальну. І це страшно, тому що найперше руйнує самого себе.
Тож однією літературою я не задовольнився. Покликала гостра проблема України — екологія. Річ у тім, що моєю лікарською спеціалізацією були не клінічні дисципліни (терапія, хірургія), а епідеміологія. Епідеміологічні процеси тісно пов’язані зі станом води і повітря, яким ми дихаємо. У моїй докторській дисертації я приділив багато уваги саме екологічним проблемам України.
Уже в незалежній країні я став першим екологічним міністром. Та ось новий різкий поворот долі — дипломатична служба.
Досвід, інформованість, гадаю, дають мені можливість писати прогнозні романи.
— Однак Ви — не кабінетна людина, Вас тягне на барикади. Ви є членом Народного комітету захисту України.
— До комітету входять справжні бійці, а саме: письменники Дмитро Павличко, Михайло Слабошпицький, Юрій Дорошенко, Валерій Шевчук, Володимир Яворівський, Юрій Андрухович, Микола Рябчук; академіки Іван Дзюба, Микола Жулинський, Мирослав Попович; громадські діячі Костянтин Морозов, Левко Лук’яненко, Богдан Горинь; генерал-лейтенант держбезпеки, колишній заступник голови СБУ, віце-президент Центру стратегічних досліджень та аналізу, почесний голова правління Об’єднання ветеранів розвідки України Олександр Скіпальський і ще багато достойників.
Цей комітет живе. На щастя, він не є партійним органом. Кількість заяв, із якими ми зверталися, зокрема на захист політв’язнів Тимошенко і Луценка, складає вже грубезний том. Але унікальність ситуації в тому, що на них ніколи не було відповідей тих, хто сидить на владних кріслах. Вони продовжують відверту війну, оголошену Україні. Ця «байдужість» — ще один штрих до біографії цих людей.
Блискучий англійський політолог Ендрю Вілсон, який постійно пише про Україну, ввів у міжнародний вжиток визначення: «Ці люди принесли з собою бандитську політичну культуру Донбасу до Києва». Якщо слова «бандитський» і «культура» в’яжуться, то це — точна формула. Отакі оцінки у світі дають нашій владі. Україна ж у цілковитій ізоляції. Змушена зробити ставку на Китай, на вступ до Шанхайської організації співпраці, яка далеко, і не наші питання вирішує. Тож можновладним панам частіше доведеться їздити до Пекіна і Москви, ніж до європейських столиць.
Це теж пожива для творчих узагальнень. Маю намір написати третю книжку — і тоді вийде трилогія. Уже є ідеї, заготовки. Багато чого мене навчили американські військові. Я чимало їздив по американських військових базах, бо весь час навідувалися наші міністри оборони, військові делегації. Нам читали лекції.
Мені було цікаво, я у студентські роки був відмінником, записував усе. Педантичні американські генерали, які планують жахливу військову машину, що веде війни в кількох частинах світу (її масштабів ми навіть уявити не можемо), специфічно розглядають майбутнє і післямайбутнє.
«Ви повинні мислити категоріями зброї,— говорили вони.— Нині є п’яте покоління винищувачів: танків, літаків, ракет, різних платформ. Це є «майбутнє», тобто п’ять, максимум десять років будуть ці системи зброї. Потім буде «післямайбутнє», воно невідоме. Ніхто не знає, якою буде принципово нова зброя».
Та ми знаємо основи людської натури, психологію, що майже незмінні. Це дає можливість прогнозувати. Тож хочу, коли третю книжку закінчу, написати післямову: конкретизувати своє бачення розвитку подій як геополітик.
Якщо добре вникнути, ніякого майбутнього немає. От відрахуймо п’ятдесят років назад. Чи багато змінилося? Зовнішньо, так. А чи кардинально все змінилося? Ні. Повторюю, людські натури-характери незмінні. Обставини, відносини залишилися. Навіть багато чого з матеріального світу, який був п’ятдесят років тому, нині є. Зі спогадів своїх батьків я знав про київський світ двадцятих років, а родини зберігали в собі пам’ять про кінець XIX століття, початок XX-го, тим паче про події Другої світової війни.
Тільки десь в сімдесяті роки почалася заміна речей і понять. На наших очах помінялися засоби комунікації. Ми майже не помітили, що з друкарських машинок перейшли на комп’ютери. Це і є зв’язок минулого, сучасного і майбутнього. Перспективою по-справжньому керує порядна і небайдужа людина. Вона спрямовує майбутнє не в негатив, а в позитив.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»