ГОЛОД 1946–1947— ПРОДОВЖЕННЯ ТРАГЕДІЇ 1932–1933?
Значною мірою — так. Спробую це довести фактами. Як відомо, 1932 рік в Україні був урожайним. Одначе кремлівське керівництво, очолюване Сталіним, Молотовим, Кагановичем, разом із виконавцями «лінії партії» в Україні — Постишевим, Косіором, Чубарем, Хатаєвичем, викачали з держави все зерно (навіть посівний матеріал вигребли). І організували штучний голодомор — геноцид.
Чимало людей померло. Одні дослідники називають 7 млн. жертв від голоду, інші теж у межах цієї страшної цифри. Особливо постраждало селянство. Про це красномовно свідчать цинічні слова одного з організаторів трагедії М. Хатаєвича, другого секретаря і члена політбюро ЦК компартії України: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Голод довів, хто тут господар. Він коштував мільйонів життів...». Виходить, самі організатори геноциду свідомо знищили мільйони ні в чому невинних людей.
А ось голод 1946–1947 рр. (якраз 65 років минає відтоді), свідком якого я був (у ті роки із сім’єю жив у м. Лебедині Сумської обл.), спричинила жорстока посуха. Починаючи від травня і до кінця літа не випало жодного дощу. Від палючих променів сонця пожухли кукурудза, картопля, зернобобові.
Чи не найбільше постраждала яра пшениця — основна продовольча культура. Її клин у довоєнні й повоєнні роки займав в Україні багато мільйонів гектарів. Переважну більшість посівів довелося переорати. А посухостійка озима пшениця, незважаючи на негоду, дала більш-менш гарний урожай — по 20–25 і більше центнерів на круг. Проте таких посівів було обмаль. Головна причина — нестача посівного матеріалу.
У ті роки Москва чомусь не дозволяла Україні мати власні насіннєві станції, які б займалися вирощуванням і вдосконаленням посухостійких сортів озимої пшениці, інших культур. Такі станції були на Кубані, Ставрополлі, Нижньому Поволжі. Їхнє завдання — забезпечувати посівною елітою весь Союз, у тому числі українські господарства.
Ще навесні 1931-го українське сільськогосподарське керівництво своєчасно надіслало до Москви заявки на необхідну кількість посівного матеріалу посухостійкої озимої пшениці. Проте не одержали жодного кілограма. Тому господарства змушені були сіяти ярину, яка через посуху не вродила. Чому російський монополіст у критичний момент зневажив Україну?
Згодом виявилося, що посівний матеріал посухостійкої озимої пшениці, якої конче потребувала Україна, відправили... на експорт. Виходить, валюта для Москви була набагато важливіша, ніж тисячі й тисячі померлих від голоду людей. Чимало дослідників тих років і передовсім канадець Орест Субтельний вважає, що то була особиста вказівка Сталіна.
Виходить, знову спрацювала давня ненависть вождя «всіх часів і народів» до українського селянства, котре він вважав головним гальмом у проведенні колективізації та інших його сатанинських планів. Нагадаємо зловмисну фразу, яку у 1932–1933 роках висловив Сталін, коли Хрущов побував в Україні й попросив Сталіна негайно відкрити хлібні засіки, аби бодай трохи пригальмувати голодомор в Україні. Тоді Сталін різко обірвав Хрущова, мовляв, хитрі хохли самі викрутяться...
Не викрутилися
Почався голод. Навіть у містах, не говорячи про села (про їхню гірку долю — далі). У ті часи городянам видавали мізерні пайки несмачного малопоживного хліба та якісь ленд-лізівські американо-англійські консерви. Люди пухли, помирали від недоїдання. Так, у Лебедині на моїй вулиці Довголівка щотижня ховали померлих від голоду. Переважно не витримували старі люди і малолітні діти.
У ті роки у нас майже в кожному дворі тримали корів — головних годувальниць. Але вони, на жаль, не виручили моїх поселян. З весни і ціле літо стояла небувала спека, тому суціль вигоріли луки і пасовища. Навіть влітку нічим було годувати худобу, а взимку — й поготів. Заготконтори задарма скуповували у людей худобу і відправляли до Росії, Білорусі та інших регіонів. Обіцяли в кращі часи повернути її господарям. Але своїх корівок і теличок ми не діждалися.
Наприкінці літа 1946-го, коли надія на врожай картоплі згасла, раптом на Слобожанщині й в інших регіонах України пішли дощі. Насадження відродилися, зазеленіли, зацвіли. А восени багатьом сім’ям, у тому числі і нашій, вдалося зібрати якийсь урожай молодої картоплі (з невелике куряче яйце). Фактично та картопля, котра, як манна з неба впала, допомогла багатьом вижити.
У 1946–1947 рр. як на Сумщині, так і в інших регіонах держави найбільше постраждало селянство. Хліб, повторюю, не вродив, а держава не подбала про продовольчу поміч, консерви по ленд-лізу село не отримувало.
Поселення, розташовані понад Дніпром і його притоками, якось трималися, харчуючись черепашками, іншою водною живністю. У степових селах і такого резерву не було, тому помирали від голоду. Поїли всіх собак і кішок, не гребували навіть пацюками, повиловлювали всіх зайців, лисиць. Після голодних 1946–1947 рр. на лісистій Сумщині, як і в інших регіонах, довелося відновлювати дику живність, завозячи її для розплоду із Західної України і Закарпаття.
Стражницька Буковина
У ті часи, коли я працював у Рахівській райгазеті «Закарпаття», мою увагу привернув на міському цвинтарі цілий квартал поховань буковинців у 1946–1947 рр. Як вони опинилися тут, далеко від рідних місць?
«У пошуку хліба,— повідали мені місцеві старожили.— Їхали вони потягом «Чернівці — Рахів» до Закарпаття. Хворі, знесилені голодом, помирали у вагонах, так і не добравшись до хлібного на той час Закарпаття, де якраз дощило, вродили зернові».
«Посуха у нас тоді була страшна,— розповів мені колишній буковинець Володимир Галюк.— Мої два діди померли з голоду. Людоїдство у нас ширилось. У Клішківцях навіть торгували людським м’ясом. У пошуках їстівного мої земляки відправлялися до Західної України, Закарпаття.
Вустами очевидців
«Проклинати не можна,— виплескує наболіле Марія Удовиченко із с. Мала Ворожба на Сумщині.— Але в серці так і клекоче гнів, рветься назовні. Владоможці понівечили життя та долю тисячам людей, породили брехню і беззаконня».
«Той жах, який я бачила, жебракуючи з сестричкою по селах, страшно збагнути. Заходимо до однієї хати — лежать небіжчики, до іншої — така сама картина,— розповідає Анастасія Ткаченко з Первомайського району на Харківщині.— Знайшли нас із сестричкою напівживих у бур’янах і відправили до патронату, а взимку роздали малосімейним, як поросят на трудодні».
«Чим тільки не доводилося харчуватися нещасним людям, аби вижити. Побачив ворон і граків — вони, як знахідка,— свідчить Павло Сивко з Гадяцького району на Полтавщині.— Налаштовую рогатку або лук зі стрілою, як уцілю, то обід у сім’ї забезпечений».
Утаємничені причини
Миколу Бєляєва, чи не єдиного серед харківських дослідників, допустили до святилища, куди іншим і зараз вхід заборонений — архіву РАЦСу Богодухівського району. Вивчений ним матеріал дає змогу не лише простежити за календарем наростання смертності у Богодухові та прилеглих до нього селах, а й проаналізувати вік померлих; дані про причини смерті; звірити офіційні дані зі свідченнями земляків, які пережили моровицю.
Висновок, до якого дійшов дослідник, приголомшливий. Бєляєв на конкретних прикладах довів, що великі втрати від голоду колишніми працівниками ЗАГСУ старанно приховувалися і маскувалися. Часто графа про причину смерті у реєстраційних бланках була неправильною або взагалі лишалася порожньою. Записи про те, що смерть настала від голоду чи недоїдання, виявлено лише в одному селі Заброди. У сусідніх селах правдиву причину смерті реєстратори не наважилися зазначити жодного разу. У селі Кручик від різних хвороб і «старості» (до старих тут були віднесені люди віком 40–45 років) померло 23 особи, а про причину смерті сказано: «не відомо».
У решті випадків відповідна графа реєстраційного документа лишилася незаповненою або позначена незрозумілими скороченнями. У с. Сінне причиною смерті значної частини мешканців вказано якийсь хитрий діагноз «ББО».
Як відкрилося пізніше, ця таємнича позначка означає ніщо інше, як «большие белковые отёки», тобто смерть від голодного опухання. У с. Кручик у графі про причину смерті більшості жителів стояв прочерк чи було продубльовано один і той запис: «не відомо».
Мені випала нагода побіжно ознайомитися з документами часів голоду 1946–1947 рр., які зберігаються в архіві Валтівського РАЦСу. Картина була подібна до тієї, яку відобразив у своєму дослідженні Микола Бєляєв. У Валках, як і в Богодухові, облік померлих під час голоду тривав несистематично, факти смерті людей часто фіксували із запізненням, а то й взагалі процес реєстрації покійників припинявся.
Однак хоч якими б були дані цих архівів, їх треба ретельно вивчити, узагальнити і використати як одну з основних джерельних баз у встановленні реальних масштабів голоду. Дивує інше. Заборони, впроваджені владою СРСР, усе ще діють, підкріплені інструкціями Міністерства юстиції вже незалежної України.
Віталій СТЕГНІЙ з Харкова
також у паперовій версії читайте:
- У СТИЛІ БАРОКО
- ВІД ЧОГО ПОМЕР ТУТАНХАМОН
назад »»»