ТРАЄКТОРІЯ ЖИТТЯ СТАНІСЛАВА КОНЮХОВА
Громадськість України відзначила 75-річчя від дня народження визначного вченого у галузі механіки, конструктора ракетної бойової та ракетно-космічної техніки, академіка НАНУ, лауреата Державних премій СРСР і України, Героя України Станіслава Конюхова. Протягом двадцяти років (1991–2010) він очолював конструкторське бюро «Південне» у Дніпропетровську.
На жаль, нинішнє вшанування цієї видатної людини проходило без Станіслава Миколайовича: трохи більш як рік тому, 3 квітня 2011-го, він пішов із життя...
Про подробиці надзвичайно плідної діяльності Станіслава Миколайовича автор цих рядків дізнався не тільки із виступів на ювілейному засіданні та презентованої там нової книги «Конюхов», яка висвітлює етапи його життєвого і творчого шляху, а й під час неодноразових особистих журналістських спілкувань з ним. Вони відбувалися зокрема й на космодромних майданчиках Байконура і Плесецька в 1999, 2001, 2004 і 2007-му, коли Конюхов був там технічним керівником запусків ракет-носіїв «Зеніт», «Циклон» і «Дніпро», за допомогою яких на навколоземні орбіти виводили космічні апарати різного призначення.
Одне місце роботи
У селі Бекреньове, що в Лежському районі Вологодської області, у квітні 1937-го в сім'ї Миколи Миколайовича та Анни Миколаївни Конюхових народився син Станіслав.
Оскільки його батько від початку сорокових років і надалі був офіцером (військовим юристом), родині Конюхових довелося кілька разів змінювати місце проживання: Вологда, Харків, Київ і, нарешті, Дніпропетровськ. У цьому місті навесні 1954-го Станіслав закінчив середню школу із золотою медаллю і був зарахований на перший курс Московського вищого технічного училища імені Баумана. Проте того року до МВТУ, як і до інших вузів столиці СРСР, прийняли надто багато абітурієнтів із держав, котрі тоді іменувалися «країнами народної демократії».
Тож для першокурсників із республік Союзу у студентських гуртожитках Москви місць не залишилося, а на те, щоб винаймати житло в столиці, у родини Конюхових не вистачало коштів. Тому Станіслав забрав із МВТУ документи і, повернувшись додому, подав їх до Дніпропетровського державного університету, де на той час існував засекречений фізико-технічний факультет, що готував кадри для оборонної промисловості.
Уже розпочавши навчання на тому втаємниченому факультеті, студент Конюхов дізнався, що галузь, у якій він та його однокурсники працюватимуть,— це ракетобудування. А лекції читали там провідні фахівці суперсекретного ОКБ-586, чиї прізвища нині широковідомі — Василь Будник, В'ячеслав Ковтуненко, Микола Герасюта, Іван Іванов.
Конюхов отримав призначення на роботу до згадуваного ОКБ-586. Дещо забігаючи наперед, зазначимо, що це особливе конструкторське бюро в Дніпропетровську (в 1966 р. перейменоване на КБ «Південне») стало для Станіслава Миколайовича єдиним на все життя місцем роботи, де він працював майже 52 роки. Пройшов там шлях від інженера до генерального конструктора — генерального директора КБ «Південне».
Станіслав Конюхов привернув увагу керівництва не лише енергійністю у вирішенні поставлених завдань, а й прагненням їх глибинного осмислення. Тож у 1961 році він став провідним інженером. А у лютому 1962-го його перевели на посаду старшого інженера в очолювану Михайлом Галасем групу провідних конструкторів.
Попри успішне просування молодого фахівця щаблями службової кар'єри, помилковим було б вважати, що цей шлях уквітчували лише троянди. Вистачало і «колючок», одна з яких ледь не коштувала Конюхову життя. Навесні 1962-го на полігоні Тюра-Там (космодромі Байконур) Станіслав брав участь у льотно-конструкторських випробуваннях бойової ракети Р-14У, котра стартувала з шахтної пускової установки.
Під час запуску чергової ракети цього типу вона вибухнула на старті. Конюхов у ті хвилини перебував у підземному командному пункті, куди після вибуху швидко потрапили пари компонентів ракетного палива — гептилу і азотної кислоти. Тоді протигазів усім не вистачило, тож протягом 20–25 хвилин він дихав через носову хустинку, поки всіх не вивели з того приміщення через сусідню шахту.
Ядучими випаровуваннями було обпечено легені Станіслава, крім того, постраждали слизові оболонки очей. Своє 25-річчя Конюхов зустрів на лікарняному ліжку. Оскільки молодий організм і екстрене медичне втручання подолали ураження, надалі Станіслав Миколайович квітневі дні 1962 р. згадував як своє друге народження.
Згодом головний конструктор і начальник ОКБ-586 Михайло Янгель доручив Конюхову керівництво відділом науково-технічної інформації, а ще через два роки Станіслав став начальником відділу, який займався проблемами надійності бойових ракетних комплексів і космічних ракет-носіїв. Станіслав Миколайович знаходив час та сили і для наукової діяльності, серед підсумків якої був захист ним у 1970 році дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата технічних наук.
Тоді ж, у 1970-му, в КБ «Південне» 33-річного Конюхова призначили начальником об'єднаного відділу 101, на який покладалися завдання із визначення найоптимальнішого вигляду міжконтинентальних бойових ракетних комплексів третього покоління — Р-36М (15А14) і МР-УР100 (15А15), крім того, розробку схем старту цих ракет.
Одним із найважливіших результатів здійснюваних у КБ під керівництвом Михайла Янгеля конструкторських робіт у цій сфері стало створення ТПК — транспортно-пускового контейнера, призначеного для так званого мінометного старту ракет. Технічним керівником випробувань призначили Конюхова — і з цим відповідальним завданням він повністю впорався.
Ширші обрії, складніші завдання
25 жовтня 1971-го — у день свого 60-річчя — раптово, від п'ятого інфаркту, помер головний конструктор і начальник КБ «Південне» академік Михайло Янгель. На цю посаду було призначено його першого заступника Володимира Уткіна.
На початку 1974-го у структурі КБ-2 було утворено спеціалізоване відділення 21 (на чолі з Конюховим), підрозділи якого розробляли і відпрацьовували головні частини і бойові блоки ракетних комплексів. Станіслав Миколайович, котрий разом із керівництвом відділенням 21 був ще заступником головного конструктора КБ-2 Михайла Галася, координував експериментальні й випробувальні роботи, завдяки яким бойові ракетні комплекси Р-36М і МР-УР100, оснащені новими удосконаленими головними частинами, було успішно здано замовникові і прийнято на озброєння ракетних військ.
У 1977-му Конюхов опинився перед дилемою: продовжувати цікаву й творчу працю у КБ «Південне» чи переїхати до Москви на відповідальну посаду: у Міністерстві загального машинобудування СРСР, яке керувало галуззю ракетобудування, виник намір призначити Станіслава Миколайовича головним інженером першого главку цього відомства. Проте перспектива, по суті, чиновницького кар'єрного зростання у міністерстві не приваблювала Конюхова, який волів створювати нові ракети. За допомогою очільників КБ «Південне» і Південного машинобудівного заводу Володимира Уткіна і Олександра Макарова вдалося залишити Станіслава Миколайовича у КБ в Дніпропетровську.
Наприкінці того ж 1977-го за створення бойового оснащення для ракет третього покоління, серед інших, Конюхов став лауреатом Державної премії СРСР у галузі науки і техніки.
Улітку 1978 р. Станіслава Миколайовича перевели з КБ-2 до іншої структури: він став заступником начальника проектного комплексу 1, очолюваного Юрієм Сметаніним. Там під керівництвом Конюхова вирішували технічні й інші питання проектування конструкцій корпусів нових ракет та їхніх основних елементів, що працюють при високих динамічних навантаженнях, обирали матеріали для цих потреб, здатні ефективно функціонувати в екстремальних умовах. Тож наприкінці 70-х — на початку 80-х було здійснено розробку ескізних проектів нових бойових ракетних комплексів четвертого покоління — Р-36М2 або 15А18М (згодом у НАТО цій міжконтинентальній багатоцільовій балістичній ракеті важкого класу, що працювала на рідкому паливі, дали індекс SS-18 і красномовне прізвисько «Сатана») та РТ-23 УТТХ — із твердопаливними ракетами 15Ж60 (вони мали шахтне базування) і 15Ж61 (із пусковими установками в бойових залізничних ракетних комплексах).
Наприкінці 1984-го Станіслава Миколайовича призначили головним конструктором і начальником КБ-3 — підрозділу конструкторського бюро «Південне», що займалося розробкою супутників та деяких інших космічних систем, зокрема для комплексних досліджень Сонця, космічного простору, сонячно-земних зв'язків і геофізичних явищ у магнітосфері, іоносфері та верхній атмосфері; для дистанційного зондування земної поверхні й Світового океану з космічних орбіт тощо.
У 1986 році відповідно до урядового рішення у Дніпропетровську створено науково-виробниче об'єднання (НВО) «Південне», до складу якого включили КБ «Південне», ВО «Південний машинобудівний завод» і Дніпропетровський філіал Науково-дослідного інституту технічної механіки. Конюхов обійняв нову для себе посаду першого заступника начальника КБ «Південне» і водночас першого заступника генерального конструктора однойменного НВО. Все це означало значно ширше, ніж було досі, коло обов'язків і набагато більший обсяг завдань, що мали вирішуватися.
Від 1987-го Станіслав Миколайович — доктор технічних наук.
Очільник КБ «Південне»
Коли у листопаді 1990 р. постановою уряду СРСР керівника КБ «Південне» академіка В. Уткіна призначили директором Центрального науково-дослідного інституту машинобудування (головного у ракетобудівній галузі Радянського Союзу) і Володимир Федорович переїхав до Москви, постало питання про нового очільника конструкторського бюро у Дніпропетровську. І в січні 1991-го Станіслав Миколайович став генеральним конструктором КБ «Південне», у березні того ж року — начальником цього конструкторського бюро.
Після розпаду СРСР, коли Україна здобула державну незалежність, КБ «Південне», як й інші державні підприємства ракетобудування, розташовані на території нашої країни, опинилися без замовлень щодо бойових та інших ракетних комплексів військового призначення і водночас без фінансування. У цей складний період Станіслав Конюхов зробив багато для того, аби зберегти інтелектуальний потенціал очолюваного ним конструкторського бюро та знайти для колективу нові напрями діяльності при переході країни до ринкової економіки і обмеженому держбюджетному фінансуванні, явно недостатньому для плідної роботи КБ «Південне», котре є підприємством зі 100-відсотковою державною власністю.
Незважаючи на фінансово-економічні труднощі, очолюване Конюховим КБ «Південне» (від 1999 року передане до сфери управління Національного космічного агентства України) ефективно розширює існуючі й налагоджує нові міжнародні зв'язки із діловими партнерами з різних країн. Широка географія цієї взаємовигідної співпраці охоплює Росію, європейські держави, США, Бразилію, Китай тощо.
Зокрема, Конюхов доклав чимало зусиль для створення спільного підприємства з надання пускових космічних послуг — міжнародної компанії Sea Launch («Сі Лонч» — «Морський старт»), засновниками якої стали українські державні підприємства КБ «Південне» і ВО «Південний машинобудівний завод», американський Воеing («Боїнг»), російська ракетно-космічна корпорація «Енергія» і норвезька компанія Kvaerner («Кварнер», яка згодом перетворилася на Аker ASA). Метою були запуски — на комерційних засадах — космічних апаратів різних замовників з плавучого космодрому — самохідної платформи, яка під час стартів триступеневих ракет-носіїв «Зеніт-3SL» перебуває у Тихому океані на екваторі.
У 1995 році, коли було підписано угоду про створення компанії «Сі Лонч», КБ «Південне» разом із ВО «Південний машинобудівний завод» та іншими партнерами реалізувало запуск створеного у Дніпропетровську першого українського супутника «Січ-1» для дистанційного зондування Землі, виведеного на орбіту ракетою-носієм «Циклон-3» з космодрому Плесецьк.
Багатим на події для очолюваного Конюховим КБ «Південне» став 1999 рік. Наприкінці березня в екваторіальній зоні Тихого океану відбувся перший запуск ракети-носія «Зеніт-3SL» за міжнародним проектом «Морський старт». У квітні українсько-російська компанія «Космотрас» уперше запустила мирну конверсійну ракету-носій «Дніпро».
У жовтні 2003-го було підписано угоду між Україною і Бразилією про довгострокове співробітництво у космічній сфері. Відповідно до цієї угоди обидві держави утворили бінаціональне підприємство «Алкантара Циклон Спейс», метою якого є запуски з бразильського космодрому Алкантара (розташованого трохи на південь від екватора) українських ракет «Циклон-4» із космічними апаратами різного призначення.
Цей перспективний носій створюється у КБ «Південне» в Дніпропетровську, а для просування проекту до його практичної реалізації чимало зусиль доклав Станіслав Конюхов. На жаль, через певні фінансові, організаційні та інші проблеми строки першого пуску «Циклона-4» з Алкантари щоразу переносили — і зараз цим терміном називають кінець 2013 року.
У грудні 2004 р. із космодрому Плесецьк ракетою-носієм «Циклон-3» було виведено на орбіти український супутник «Січ-1М» та перший український мікросупутник «МС-1-ТК». А у квітні 2007-го з Байконура запустили в космос створений в Дніпропетровську єгипетський супутник «ЄгиптСат-1». В обох випадках технічне керівництво запусками здійснював Станіслав Конюхов.
Від 2008 року розпочалася реалізація ще одного проекту — «Наземний старт», у якому компанія «Міжнародні космічні послуги» (одним із учасників її є КБ «Південне») виводить з Байконура на орбіти різні супутники, використовуючи для цього модифіковані ракети-носії «Зеніт-3SLБ».
Визнання великого авторитету Станіслава Миколайовича — і як ученого, і як конструктора ракетно-космічної техніки, і як організатора — знайшло відображення в обранні Конюхова дійсним членом Міжнародної академії астронавтики, згодом віце-президентом МАА з наукової діяльності.
Дбаючи про завтрашній день вітчизняної ракетно-космічної галузі, Станіслав Миколайович багато уваги приділяв підготовці фахівців для неї.
Першого вересня 2010 року новим генеральним конструктором і генеральним директором КБ «Південне» було призначено одного з учнів і соратників Станіслава Миколайовича — Олександра Дегтярьова. А у жовтні того ж року новий очільник конструкторського бюро запросив Конюхова на посаду наукового керівника КБ «Південне».
...Нині творці ракетної й ракетно-космічної техніки цього КБ, зберігаючи славні традиції колективу, продовжують плідно працювати, втілюючи в життя ідеї й розробки, народжені академіком Конюховим і створеною ним науковою і конструкторською школою. Творча спадщина Станіслава Миколайовича живе і розвивається.
Вадим ФЕЛЬДМАН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»