КРІЗЬ ТЕРНИ — ДО ВЕРШИН
Іван Кавалерідзе залишив нащадкам скульптури, кінофільми, п'єси, які стали відомими у світі. Вони викликали то захоплення, то суперечливі, а подеколи негативні оцінки. Та час усе розставив на свої місця. І нині ми говоримо про І. Кавалерідзе як про людину надзвичайного таланту, яскраву індивідуальність, як про видатного скульптора, кінорежисера і драматурга. Він заслужив на це, хоч до визнання йому довелося йти шляхами неабияких випробувань.
125 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ІВАН КАВАЛЕРІДЗЕ
Іван Кавалерідзе — один із тих, хто стояв біля джерел українського національного відродження. Він є засновником історичного фільму і скульптурного авангарду в Україні. Чимало фактів його біографії замовчували або свідомо перекручували. Митець переживав, але терпів і вірив, що настане колись пора правди.
Я щасливий тим, що свого часу мені довелося спілкуватися з цією унікальною людиною, слухати роздуми про мистецтво в його затишній квартирі на вулиці Червоноармійській, 12 у Києві. Було це в 1971–1973 роках під час мого навчання у столиці.
1.
...Його предки були грузинами. У середині XIX ст. генерал Ладанський, який воював на Кавказі, привіз на свій хутір у Полтавській губернії кілька грузинських родин, яких підозрювали у співчутті Шамілю. Серед них була і сім'я прадіда І. Кавалерідзе. Отож його дід по батькові був грузином, а дід по матері — українець Лука Кухаренко. У сина Васо Кавалерідзе — Петра і вродливої українки Килини Кухаренко 14 квітня 1887 року на хуторі Ладанський (нині — село Новопетрівка Роменського району Сумської області) народився видатний у майбутньому митець.
У великій сім'ї мало хто звертав увагу на хлопчика, якому до вподоби були якісь дивні розваги: він постійно ліпив різні фігурки з глини. А коли закінчив три класи земської школи, його забрав до Києва дядько — Сергій Мазаракі, вихованець Петербурзької академії художеств, відомий археолог і митець.
Далі — навчання в приватній гімназії Г. Валькера, в Київському художньому училищі. Після двох років занять малюванням хлопець переходить до класу скульптури, який вів відомий український скульптор Ф. Балавенський. У Кавалерідзе починається справжнє творче життя. Він створює кілька майстерно виконаних портретів і скульптур. Юнака особливо полонив образ Тараса Шевченка, захоплення яким він пронесе крізь усе життя.
1909-го Кавалерідзе їде до Петербурга, щоб продовжити навчання в Академії художеств. Тут він бере участь у багатьох виставках. А наступного року відомий скульптор А. Аронсон запросив його до своєї майстерні в Париж. Ілля Мечников, який працював там у Пастерівському інституті, знайомить молодого митця зі знаменитим скульптором Огюстом Роденом.
Повернувшись до Києва, Кавалерідзе бере участь у конкурсі на кращий проект пам'ятника княгині Ользі й перемагає в ньому. З притаманною йому енергією розпочинає спорудження монумента, який було відкрито на Михайлівській площі Києва 4 вересня 1911 року.
2.
Незабаром Івана Кавалерідзе запрошують на Київську кіностудію для роботи над стрічками «Анна Кареніна», «Крейцерова соната», «Гнів Діоніса». Він співпрацює з кращими режисерами і операторами німого кіно.
...Під час наших зустрічей на початку 70-х у столиці Іван Петрович частенько згадував той період свого життя, коли він створював пам'ятник Кобзареві в Ромнах, який було відкрито в жовтні 1918 року. Ця подія набула всеукраїнського масштабу.
Саме в той час Іван Петрович став одним із організаторів першого українського радянського драматичного театру в Ромнах. Працював тут актором і режисером. Тоді ж написав п'ять одноактних п'єс.
Івана Петровича завжди захоплював образ українського просвітителя-гуманіста, філософа Григорія Сковороди, якому він створив кілька пам'ятників. А ще були пам'ятники Артемові в Артемівську та Слов'яногорську. Той, що в Артемівську, фашисти під час тимчасової окупації намагалися зірвати. Не вийшло. Тоді вони почали різати його автогеном. Це була могутня вражаюча скульптура: міцна постать з високо піднесеною рукою, в іншій — шахтарська лампочка. Вона мала явні ознаки кубізму, але була чудовою. Недарма один із гірників сказав: «Зроблено не за фотографією, а за біографією». У тих місцях ішли бої, й пам'ятник зазнав незначних пошкоджень, але вистояв.
Так ось одного разу Микита Хрущов почав у черговий раз паплюжити творчу інтелігенцію: «Ось ці всі... формалісти... сьогодні вас так розмалюють, а завтра батьківщину продадуть. Був такий... Кавалерідзе! Пам'ятники ставив різні такі — штучки-дрючки. І що ж? А те, що з радістю побіг до фашистів прислужувати...»
У ті часи отримати таку атестацію було рівнозначно смертельному вироку. І все ж Кавалерідзе відправився до Москви захищати своє чесне ім'я.
— До Хрущова я, звичайно, не потрапив. Та в ЦК мене, хоч як дивно, привітно зустріли. Зав'язалася товариська розмова. Мені відразу сказали: мовляв, не турбуйтеся, ми уже зателефонували в Україну, що помилочка вийшла; аби не перестаралися там. Так що усе буде добре!
Під цю розмову тут же затвердили сценарій, розпитували про творчі плани. Прийшла пора прощатися. Проводжаючи до дверей, чиновник ще раз вибачився:
— Ви не гнівайтеся, Іване Петровичу, накладка вийшла. Думали, що ви уже померли...
Можна уявити моральний стан Івана Петровича в ті хвилини. На жаль, таких моментів у його житті було чималенько. Та він, як людина мудра і вольова, умів переносити непрості життєві негаразди, після них ще глибше поринав у вир творчого життя.
3.
Становлення І. Кавалерідзе як режисера відбулося в Одесі. Він написав сценарій з історії гайдамаччини і відніс його на Одеську кіностудію. Її директор, кремезний моряк Нетеса, запропонував йому самому бути режисером картини.
— Я не режисер... Я скульптор... Провалю картину!
— І біс із нею,— сказав Нетеса.— Не буде картини, зате буде режисер!
Як у воду дивився! Помилився лише стосовно того, що фільму не буде. Картина з'явилася. Та ще й яка! Називалася вона «Злива» і охоплювала двохсотлітній період історії України. Івана Петровича взагалі захоплювали героїчні сторінки літопису українського народу. Про це свідчать назви його фільмів — «Перекоп», «Штурмові ночі», «Коліївщина». Усе в тому фільмі претендувало на новаторство: до мови кіно сміливо входили нові метафори і методи монтажу.
Другою частиною задуманої трилогії про боротьбу українського народу за свободу став «Прометей» (за мотивами поеми Шевченка «Кавказ»). Та ба! То був час тоталітаризму: стрічку поклали на полицю. А Кавалерідзе так і не встиг закінчити трилогію, потрапивши в опалу. За фільм «Прометей» за вказівкою Сталіна його різко критикують на сторінках газети «Правда»; забороняють створювати стрічки на історичні теми.
Іван Петрович важко переживав те, що сталося, та водночас настійливо продовжував працювати в кіно. Тепер у жанрі екранізації спектаклів. З'являються його фільми-опери «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка».
І от урешті-решт біди нібито позаду. Кавалерідзе почав знімати в Карпатах фільм про Олексу Довбуша. Творча група жила високо в горах, відрізана від населених пунктів. Коли знову спустилися за продуктами, виявилося, що в місті хазяйнують фашисти. Фронт пішов далеко на Схід. Так Кавалерідзе опинився в окупації. Деякий час режисер перебував у Рівному. Щоб не померти з голоду, пішов працювати до міської управи. Ризикуючи життям, як міг допомагав людям уникнути відправлення до Німеччини...
Якось керівник групи бойовиків, що діяла в підпіллі, склав списки «поплічників гітлерівців», які мали бути знищені. В списках було й прізвище Кавалерідзе. Проте секретареві підпільного обкому партії Терентію Новаку був відомий цей митець, і він викреслив його зі списку приречених. Іван Петрович так і не дізнався про цей епізод — мемуари партизана Новака, що став пізніше Героєм Радянського Союзу, вийшли після смерті Кавалерідзе.
4.
...І от Іван Петрович знову в Києві. Щоб прохарчуватися в час воєнного лихоліття, він продає свої картини, обмінює речі на продукти. Не знав він тоді про те, що син Ігор і пасинок Борис Шарський загинули на війні, а дочка Ніна закатована фашистами...
Як ставились органи влади до людей, котрі побували на окупованій території, відомо. Кавалерідзе було заборонено займатися улюбленою роботою, його довго ще піддавали різним перевіркам. Та ніщо не могло зламати митця. Він трудиться над скульптурами Б. Хмельницького, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, О. Дундича, бере участь у виставках і конкурсах. Повертається і в кіно. Після фільмів «Сковорода» і «Повія» пише сценарії: «Марія Іванівна», «Вотанів меч», «Варнак», «Ложка дьогтю», стрічки про Гулака-Артемовського. Його доробок поповнюється соціально-психологічними драмами і сатиричними комедіями.
Іван Кавалерідзе був високоерудованою людиною. Його приваблювали життєрадісність, гостинність. Він був вимогливим до власного одягу, завжди виглядав елегантно. Ніколи не сідав у трамваях і тролейбусах.
Відомий кінорежисер Ростислав Синько згадував: «Іван Петрович був неординарною особистістю, людиною щедрої душі, невичерпної енергії, життєлюбом. А ще напрочуд толерантним у стосунках. Нікого не принижував, уселяв у людські душі віру в себе й надію на майбутнє... Знав ціну вічному й не витрачав себе на мізерність, усе робив фундаментально. Він був новатором у скульптурі й кіно і водночас вправно володів словом...»
1977 року на 90-ліття від дня його народження влада практично не відреагувала. А друзі, як завжди, не забули: у пресі були опубліковані статті, привітання.
Урешті-решт прийшло офіційне визнання. Митцю присвоюють звання народного артиста України, приймають до Спілки письменників. Помер Іван Петрович 3 грудня 1978-го. З нагоди 100-ліття від дня його народження 1987-й рік ЮНЕСКО оголосило роком Івана Кавалерідзе. Були відкриті меморіальні дошки. У Києві відбулися персональна виставка, урочистий вечір.
У ці дні ми з повагою і вдячністю згадуємо багатогранного художника-мислителя, який був зразком вірного служіння Людині у творчості. Людині, незалежно від національності. Погодьтеся, що такого могутнього українського інтелігента та справжнього національного патріота складно знайти навіть серед тих, хто часто калатає себе у вишиванку, не забуваючи витягнути певний капіталець за свою «любов до неньки».
Іван Петрович глибоко переймався життям рідної України, його творчість належить до золотого фонду вітчизняної культури. Ім'я Кавалерідзе ні в якому разі не повинно відходити у забуття. Жаль лише, що життєві перипетії тяжким котком пройшлися його долею, шлях виявився надто тернистим.
Петро НЕСТЕРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ВІДРОДИТИ ХУДОЖНІЙ ФОНД
- ДНІ ПОЛЬСЬКОГО КІНО
- У КИЄВІ УВІЧНЯТЬ СТРАВИНСЬКОГО
назад »»»