ЧОМУ СЕЛЯНИН БОЇТЬСЯ ЗЕМЕЛЬНОЇ РЕФОРМИ
Доля законопроекту «Про ринок земель», який покликаний запустити ринкові механізми купівлі-продажу земель сільськогосподарського призначення в Україні, досі невизначена. Народні депутати проголосували за нього в першому читанні наприкінці минулого року, але тепер визнають, що навряд чи витягатимуть його з довгої шухляди до завершення парламентських виборів.
На думку експертів, така позиція народних обранців пояснюється тим, що вони наперед знають: закон має недоліки і навряд чи повною мірою задовольнить українського селянина.
Тож кого має задовольнити новий закон? Це стало темою розмови з президентом Українського приватного благодійного фонду «Агроекодопомога», юристом, головою Ради старійшин Міжнародної громадської організації «Ми — українці» Степаном Дьяченком.
— Чи готова Україна до земельної реформи?
— Однозначно ні. Це не лише моя думка, а й багатьох фахівців. За нинішніх реалій є велика загроза, що земельна реформа завершиться тим, що унікальні українські чорноземи (вони становлять 2/3 світових запасів) скуплять грошовиті магнати, а пізніше перепродадуть їх іноземцям, заробивши на цьому, за підрахунками експертів, понад 400 мільярдів доларів. А це — десять річних бюджетів України!
Маємо прикрий досвід 90-х років, коли у нас нібито для формування середнього класу було проведено масштабну приватизацію промислових об'єктів, але так, що більшість населення обіцяних статків не дочекалася, зате утвердилося поняття «кланової олігархії».
Потрібно визначитися, що ми виставляємо на ринок — товар чи цінності національної ваги? Багатовікова історія України свідчить, що основна боротьба на території нашої держави точилася за родючі ґрунти. За цей період в інтересах українців відбулося тільки дві повноцінні реформи. Першу провели в IX–XI ст. — вона узаконила право населення на землю. А другу здійснило козацтво за часів Богдана Хмельницького, передавши відібрані у Речі Посполитої наділи у користування селянам і козакам. Наскільки слід виважено підходити до цього питання, показує подальша історія. І століття не минуло після смерті відомого гетьмана, як російські поміщики захопили всі українські землі й закріпачили вільне населення.
Більшовицькі й сталінські земельні реформи полегшення селянам не принесли. А тепер колишні колгоспи і радгоспи переростають на латифундії буржуазії, де місця селянинові знову немає. Та є тенденції більш небезпечні, які загалом стосуються усунення українського селянства з історичної арени. У нас ще земельна реформа не розпочалася, а, скажімо, в Китаї створено два інвестиційні фонди для скупки українських земель — у 10 і 5 млрд доларів, у Лівії — один фонд розміром 7 млрд дол., не забаряться й інші країни. Тому слід визначитися з метою реформи — для тих, хто працює на землі, чи для можновладців, які прагнуть збагатитися на операціях із купівлі-продажу?
— Як розцінюєте заяви, що земельна реформа запланована в інтересах власників земельних паїв, серед яких 70% — пенсіонери, фермерів, котрі на селі представляють малий і середній бізнес?
— Погляньмо на цифри. Земельні паї в Україні отримали близько семи мільйонів громадян. Середньостатистичний пай — 4,2 гектара. За такої площі жодний врожай не відшкодує власникові витрат, тож селяни змушені віддавати свої ділянки в оренду за безцінь — 200–500 гривень за гектар на рік. Якщо подивитися на склад орендарів, то фермерів серед них менш ніж 5%, а переважна більшість фірми, компанії, інші приватні структури, які далекі від аграрного сектора. Мало того, сотні тисяч гектарів землі віддано агрохолдингам, які представляють іноземний капітал.
Ще до початку земельної реформи в країні виник тіньовий спекулятивний ринок, що міцно зрісся з державною владою. Сформувалася справжня земельна мафія. А землевласник-селянин знову пошивається в дурні: має папірець з правом називатися господарем, а насправді скористатися ним не може. За нинішньої законодавчої бази може виникнути ситуація, коли землі й сільське господарство контролюватимуть сім–десять агрохолдингів.
Хочу нагадати, що українські чорноземи — не Клондайк чи нафтоносний Сибір. Родючість нашої землі вічна, якщо з нею по-господарському поводитися. Коли по-дикунському, то деградація землі потягне за собою деградацію суспільства.
— Проте аграрний сектор України давно потребує реформаторських кроків...
— Це сектор економіки, який через реформування спроможний вивести Україну на міжнародну арену. У чому ж затримка? Ми досі не визначилися з тим, що і як реформувати. Є досвід аграрної політики європейських країн — Австрії, Німеччини, Швеції, Франції, Швейцарії. Там аграрний сектор сформували за рахунок дрібних фермерських господарств, створюючи для їхнього розвитку і процвітання сприятливі економічні умови. Це самодостатній і конкурентоспроможний економічний сектор, який не тільки забезпечує продуктами харчування внутрішній ринок, а й становить солідну експортну складову. Фермерські господарства в них невеликі — за 67 повоєнних років зросли з 8–10 до 50–60 гектарів.
Або візьмемо інший досвід — країни Ізраїль. Там не розпродають землі, як хочуть зробити в нас, а, застосовуючи високі технології, змусили плодоносити навіть каміння. 60% території Ізраїлю займає пустеля. Незважаючи на такі несприятливі умови, за невеликий час ця країна не тільки забезпечила власні потреби, а й наситила овочами, фруктами, м'ясомолочною продукцією світовий ринок. Завдяки розробкам тамтешніх учених плодоносити почали навіть піски Негева, що принесло державі мільярдні прибутки. Уся земля в Ізраїлі належить державі, а фермери беруть її в оренду на 49 років. Уряд усіляко підтримує сільське господарство, фінансуючи чимало програм. Там навіть планують заборонити залучення гастарбайтерів до аграрного сектора, аби зберегти робочі місця для своїх громадян.
Це зразки турботливого і господарського підходу. Саме на такий підхід має орієнтуватися Україна, тоді у нас усе вийде.
— Останнім часом активно обговорюють пропозицію щодо проведення всеукраїнського референдуму з приводу доцільності земельної реформи. Могли б Ви спрогнозувати його результати, і чи пристане влада до такої пропозиції?
— Результати референдуму за нинішніх умов виглядають прогнозованими. Уявіть думку звичайного громадянина, який досі обурюється з приводу нечесної приватизації промислових об'єктів, а тепер його схиляють підтримати продаж землі. Подібні реформи зазвичай підтримує середній клас. Однак у нас середній клас нерозвинений і його інтереси під час серйозних перетворень не враховуються.
Ставлення до земельної реформи в Україні складне. Люди бачать, як у нашій державі знищують родючі ґрунти. Ніхто не контролює діяльність орендарів, тому є випадки, коли вони, нехтуючи сівозміною, знесилюють одні ділянки земель і переходять на інші. Як наслідок, деградована земля. Ніхто не відповідає за це.
Держава допустила дику, з економічної доцільності, ситуацію, коли дозволила орендарям «наварювати» надкапітали, нічого не вкладаючи, і при цьому не нести відповідальності за знищення національного багатства.
Якщо ми говоримо про себе як про господарів і дбаємо про піднесення економіки, потрібно спочатку надати владу виробникові, а не спекулянтам. На практиці виходить, що законопроект захищає лише інтереси новітніх латифундистів, а не селян. Україні нав'язують спрощену економічну модель розвитку сільського господарства. А земельна реформа значно ширша і повинна охоплювати екологічні, соціальні, етнічні, демографічні, юридичні та багато інших аспектів. Ця перебудова веде до ламання суспільного організму, до якого ми досі не готові.
— Прихильники земельної реформи заявляють, що вона мала б стати невід'ємною частиною державної аграрної політики, яка визначає галузеві орієнтири хоч би на середньострокову перспективу. Чи має Україна таку політику і якщо так, то чому реалізація земельної реформи планується без будь-якої прив'язки до неї?
— Україну давно називають державою парадоксів. Скажімо, у нас функціонує Міністерство аграрної політики та продовольства з величезним чиновницьким апаратом, на утримання якого йдуть чималі кошти. Але парадокс — немає самої аграрної політики! Що за 20 років незалежності цей головний сільськогосподарський інститут у країні зробив для підтримки аграріїв, підвищення соціальних стандартів на селі?
Хіба для цього потрібне запровадження приватної власності на землю чи ринку землі? Чому досі не розробили і не запустили ефективну модель довгострокової оренди земельних угідь, як це зробили в Європі, не узгодили на державному рівні гнучку кредитну політику підтримки селянства?
Чиновники рапортують про те, що ми експортуємо ріпак, соняшник, зерно, а на міжнародних симпозіумах визнають, що Україна з потужної сільськогосподарської держави поступово перетворюється на аграрну колонію. Про яку аграрну державну політику в Україні можна вести мову, коли у нас дотепер не визначилися, на що робити ставку: на формування і підтримку власного фермера — представника середнього класу, котрий єдиний здатний вивести економіку країни з прірви, чи на великі агрогосподарства, які переважно орієнтуються на монокультури, що користуються попитом на міжнародних ринках.
— Західні експерти переконують, що наше сільське господарство навіть наполовину не використовує наявні ресурси.
Ідеться про родючі землі, сприятливі кліматичні умови тощо. Якби воно працювало ефективніше, то Україна могла б найближчим часом перетворитися на продовольчий кошик Європи, і не лише Європи. Погодьтеся, з огляду на зростаючу продовольчу проблему, яка набула планетарного масштабу, така перспектива заманлива. Та чи має земельна реформа шанси наблизити її реалізацію?
— Повторюсь, у земельної реформи, яку нам пропонують, жодних шансів немає. Агрохолдинги будуть у нас сіяти, а врожай продаватимуть за кордоном. Там осідатимуть і їхні надприбутки. Нам же залишаться копійки. Причому сільське господарство триматиметься на монокультурах, які надалі перетворять наші землі на малородючі.
В Україні можемо говорити зараз про одне — про довгострокову оренду землі й підтримку власного виробника. У Франції на підтримку аграріїв щороку виділяють понад 5 млрд євро, в Україні на першому етапі необхідні більші кошти, але вони виправдають себе.
Обов'язковою умовою повинна стати розробка дієвої програми економічного та соціального сприяння селянинові і його законодавчого захисту. Крім того, слід мінімум на десять років установити мораторій на торгівлю землею сільськогосподарського призначення, щоб ґрунтовно розібратися з напрямом і структурою аграрних перетворень.
Розробити концепцію розвитку територіальних громад, унести зміни у процес формування бюджетів на всіх рівнях (бюджет сільських громад і сільськогосподарських підприємств має формуватися знизу), обмежити рух паїв на десять років до формування реальної аграрної стратегії підтримки власного виробника і встановити відповідальність за використання аграрних угідь. Селянина не треба вчити, як працювати на землі. Потрібно створити такі умови, аби йому не заважали і щоб його не грабували.
Роман НЕЧИПОРУК,«Українська перспектива»
також у паперовій версії читайте:
назад »»»