ДЕНЬ СОБОРНОСТІ, ЯК «ДЗЕРКАЛО» ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ
МАСОВІ ЗАХОДИ, ОРГАНІЗОВАНІ ОПОНЕНТАМИ ВЛАДИ, ЗНОВУ ЗАЛИШИЛИ ПОДВІЙНІ ВІДЧУТТЯ
Напередодні Нового року Президент Віктор Янукович видав указ, яким скасував святкування Дня Свободи 22 листопада — в день, коли 2004-го розпочалася Помаранчева революція. Натомість 22 січня відтепер святкуємо не лише День Соборності, а й День Свободи.
День Злуки західних і східних українських земель відбувся у 1919-му, тобто на 85 років раніше за Помаранчеву революцію. В історичному масштабі це, можливо, мізер. Однак для нинішнього покоління українців — тривалий термін. Хоч би тому, що про події 1919 р. можна дізнатися лише з підручників історії. Про Помаранчеву революцію українські громадяни у своїй більшості пам'ятають самі, оскільки були її свідками чи учасниками.
Найбільше запитань викликає те, що День Свободи було перенесено людиною, проти незаконного приходу до влади якої протестували мільйони громадян у 2004-му. Фактично Віктор Янукович відверто продемонстрував світові, як він ставиться до тих подій. І що, попри численні заяви його прибічників, мовляв, відтоді Президент змінився і став значно демократичнішим, насправді залишаються самими розмовами.
Невже «клюнули»?..
Утім, події, що нині відбувалися 22 січня, засвідчили: представники опозиції, можливо, самі того не усвідомлюючи, також підіграли чинній владі. Проведення цього дня основними опозиційними партіями на Софійській площі об'єднувального мітингу виявилося спрямованим на легітимізацію згаданого президентського указу. На сцені було чимало тих самих облич, котрі були провідниками Майдану-2004. Та й гасла, що виголошували опозиційні очільники, не набагато відрізнялися від тих, які ми чули сім з гаком років тому.
З одного боку, воно й зрозуміло: тепер, як і в 2004-му, Україна опинилася перед вибором. Зараз, як і тоді, доводиться застосовувати всі методи боротьби, щоб подолати режим. Але з іншого, чи не цього домагалися закулісні технологи чинної влади? Коли в один день святкують два різні свята, по-справжньому відзначити не виходить ні те, ні інше. Вибачайте за не надто вишукане порівняння, але це схоже на корпоративні вечірки, де з метою заощадити віншують відразу по два, а то й по три співробітники-іменинники. Нібито й непогано, а щось не те...
До опозиційних акцій ми ще повернемося, а поки варто наголосити: на відміну від політиків, звичайні громадяни-патріоти виявилися значно далекогляднішими. Для тих, хто 22 січня щиро й від душі згадував про історичні події 1919 року, коли було оголошено злуку УНР і ЗУНР, спогади про Помаранчеву революцію відійшли навіть не на другий чи третій план, а значно далі. На підтвердження цієї тези наведу цитату з публікації керівника громадського об'єднання «Українська альтернатива» Володимира Кухаря:
«День Злуки у столиці був як два дні. Точніше, день був один, але в різних місцях свято виглядало по-різному. На мосту Патона п'ятий рік поспіль позапартійна громадськість вибудовувала живий ланцюг, який з'єднує два береги Дніпра і символізує єдність країни. Збиралася переважно молодь, активісти. Люди навіть незнайомі віталися одне з одним. А водії часто-густо вітали ланцюг злуки сигналами клаксонів... «Родзинка» заходу — тридцятиметровий синьо-жовтий прапор.
...А от Софійська площа вразила стіною з прапорів. Оскільки опозиційні партії залучили до мітингу чимало прапороносців, розгледіти що-небудь на місці події було годі. Можна лише уявити збентеження кам'яного Богдана Хмельницького — стільки прапорів та хоругов він, певне, ніколи не бачив. І вже точно їх не було стільки у День Злуки 22 січня 1919 року. Лідери опозиційних партій зі сцени через гучномовці обіцяли перемогти на виборах і навіть демонстративно об'єднувалися, проте мало кого з присутніх це зачіпало.
Позапартійне громадянство ще раз довело, що воно є. Але певний застій у суспільстві відображається і на відсутності прогресу у публічних акціях. Апатію серед людей поки не вдалося побороти. Люди середнього віку і середнього достатку не підтримали акцію у великій кількості. Очікувано буде багато питань та докорів: за кого голосувати, на що сподіватися? Якщо короткої відповіді нема сьогодні, це зовсім не означає, що треба витягати з шухляди рожеві окуляри. На Софійській площі 22-го навіть вони б не допомогли».
Можливо, така оцінка не зовсім об'єктивна. Зрештою, саме апатія і зневіра у будь-яких політичних діячах допомогли позаторік прийти до влади нинішньому режимові. Та й задля боротьби з ним замало лише ланцюгів злуки на мосту Патона. Це жодним чином не закид «Українській альтернативі» чи іншим організаціям, котрі робили й робитимуть чимало корисних справ для держави. Це констатація, з якою, гадаю, погодиться більшість громадських активістів.
Водночас і опозиційним очільникам потрібно привносити у свою діяльність щось нове. Принаймні не вестися на не такі вже вишукані владні провокації. Режим до останнього намагатиметься демонструвати свою міць, але нині головне — усвідомлювати: насправді він надто слабкий. Хоч скільки б влада намагалася «закручувати гайки», жодна «різьба» цього не витримає і рано чи пізно зламається.
Знову «Разом нас багато!»...
Однак повернімося до об'єднавчої ідеї. Суспільство справді стомилося від публічної демонстрації чогось великого і світлого в майбутньому. На перший погляд, в опозиціонерів усе виглядає привабливо: Арсеній Яценюк почувається мало не лідером об'єднаної опозиції, Олександр Турчинов виголошує полум'яні промови, Віталій Кличко погоджується підписати об'єднавчі документи. Проте згадаймо, скільки подібних документів демократичний табір створював і підписував, починаючи, скажімо, від дня інавгурації президента Віктора Ющенка.
Про скандальне падіння першого уряду Юлії Тимошенко восени 2005-го навіть говорити не хочеться. Але були й дві парламентські кампанії — 2006 р. і 2007-го. Що тільки тоді не придумували: ідею домовитися про коаліцію ще до виборів; меморандум, де було б розписано кожен крок кожного майбутнього міністра; угоду про розподіл квот на усі посади. Вам це нічого не нагадує?
Найгірше те, що опозиційні дискусії з приводу, скажімо, узгодження мажоритарних кандидатів, почали підбадьорювати провладних політологів і експертів, котрі після торішніх акцій афганців та чорнобильців зовсім принишкли. У влади знову зажевріла надія, що перемогти їй і цього разу допоможе опозиція.
Приміром, відомий політологічний скептик Кость Бондаренко нещодавно припустив, що об'єднання опозиції не дасть результату, на який розраховує виборець. «У кожного з керівників партій є свої фінансисти, люди з амбіціями, керівники обласних організацій, які хотіли б потрапити до Верховної Ради і вже «окучують» ті або інші округи,— вважає політолог.— Уявіть собі такий округ десь у Житомирській області. Приходять до тебе й кажуть: ти нам не підходиш, є інший кандидат від опозиції. Зрозуміло, людина, котра вклала у себе чимало коштів, не миритиметься з таким станом речей, перестане давати гроші у фонд партії й піде як самовисуванець, де буде без церемоній «мочити» колег з опозиції».
Далі К. Бондаренко нагадує, що фактично жодна спроба об'єднання опозиції не давала результатів. Тож відверто натякає на «гетьманщину» і продовження протистояння.
На завершення у своєму стилі прогнозує, що отримати більшість у наступному парламенті опозиції не вдасться: «Це майже неможливо. По мажоритарці точно не вийде перемогти, а партійних списків не вистачить. Але навіть якщо припустити, що опозиція переможе з перевагою в один голос, то це нічого не змінить у країні, тому що провести будь-які свої зміни їм не вдасться. Єдине, що вони зможуть робити,— блокувати роботу влади, блокувати ухвалення законів. Але демонструвати конструктивну роботу не вийде».
...а от чи
«Нас не подолати»?
Як бачимо, прогнози звучать аж ніяк не оптимістично. Зрештою, можна було б і не надто зважати на них. Тим паче, що зроблені вони людиною, котра ніколи не була симпатиком політичних сил, що звикли іменувати себе «демократичним табором».
Але ось цитата вже іншої людини. Цього разу активного учасника сучасного політичного життя і не менш активного борця за викорінення чинного режиму Анатолія Гриценка. Цими днями він як лідер партії «Громадянська позиція» оприлюднив відкрите звернення до виборців:
«Незалежно від різних угод і меморандумів партія «Громадянська позиція» реально працювала і працює на об'єднання. Приміром, учора я був у Вінниці, запросив на зустріч лідерів опозиційних партій, що працюють на Вінниччині, а також депутатів від опозиції в облраді — і ми разом шукали шляхи ефективної, об'єднаної роботи опозиції у цій області. Робив те саме і надалі робитиму в інших регіонах.
Але до відома: як мені сказали вінничани, на відміну від Гриценка, жоден інший лідер із числа опозиційних партій, в тому числі підписантів угоди не робить того, тобто або взагалі до Вінниці не приїздять, або уникають відвертих прямих розмов у середовищі опозиційних партій на регіональному рівні. Це до питання слова (підпису) — і діла (реальної роботи на об'єднання).
За таких умов уже й не знаю, що правильніше: 1) підписувати ту угоду post factum, якщо підписанти погодяться внести до неї певні важливі зміни, запропоновані нами, чи 2) не підписувати, а реально працювати на об'єднання, не витрачаючи часу на довгі узгодження текстів, які окремі партії підписують, не читаючи, а дехто підписує, але діє всупереч об'єднанню і того особливо не приховує? А назвати публічно імена «лялькових» опозиціонерів, які підіграють Банковій, після підписання угоди — сприйматиметься як порушення нами її положень про заборону взаємної критики?! Водночас мовчати, коли людей дуритимуть, прикриваючись опозиційністю, а потім стануть «тушканчиками» — нечесно і неправильно, тоді як діяти?
Я схиляюся до другого варіанта, однак рішення «Громадянська позиція» ще не прийняла. Що ви порадите?»
Важко щось радити досвідченим політикам, а тим паче розумним людям. Однак таке враження, що єдиною порадою для всіх опозиціонерів (а не лише для пана Гриценка) може бути табу на оголошення будь-яких публічних заяв про об'єднання. Після усього, що сталося з «помаранчевою командою», громадськість реагує на такі заяви приблизно так само, як на повідомлення про початок «чергових реформ» від влади.
Виходити на люди і скликати багатообіцяючі прес-конференції варто лише тоді, коли кандидати вже будуть узгоджені. Все інше, на превеликий жаль, довіри не викликає.
* * *
От і виходить: раз 22 січня остаточних домовленостей ще не існувало, чи не краще було просто відзначити День Соборності на Софійському майдані якимось просвітницьким заходом? Можна й сцену з промовцями було залишити, але говорити з неї лише про події 1919 року, а не натякати, що ми — нинішні політики, на голову мудріші за своїх недолугих попередників, що так і не спромоглися зберегти державу. Хтозна, може, й це не дало б значного ефекту. Проте опоненти принаймні здивувалися б. А симпатики неодмінно б замислилися: може, справді опозиція помудрішала. Хоч би в одне з найзнаковіших для України свят...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»