СОЛОМІЯ КРУШЕЛЬНИЦЬКА: МИСТЕЦТВО НЕ МОЖЕ БУТИ ОСТОРОНЬ ЖИТТЯ
Крушельницька Соломія Амвросіївна (1872–1952) — видатна співачка світового рівня. Працювала в найбільших театрах Італії. Для цілих континентів вона — «незабутня Аїда», «єдина Джоконда», «найчарівніша Чіо-Чіо-сан», «вражаюча Валькерія», «ідеальна Брунгільда», «виняткова Лорелят», «славетна Баттерфляй»...
У 20-ті роки присвятила себе камерному співу, виконанню українських народних пісень. Напередодні возз'єднання західних земель із матір'ю-Україною повернулася на батьківщину. Стала професором Львівської консерваторії.
...Гідролітак сміливо шугає в погідному небі над Віареджо, змінюючи свої обриси в золотих променях західного сонця. Тепер це вже не металевий громохкий птах, а якась інша істота, що впивається світлом: долає невідомість і стверджує свій майже невловимий вираз краси.
Соломія Крушельницька проводжає його поглядом ясних очей, поки він не зникає в долині, потім обертається до мене й, усміхаючись, каже:
«Бачили? Весь світ оновлюється сьогодні. Ми живемо в часи літаків. Людей цікавить безліч речей. Мистецтво не може бути осторонь життя, й, опинившись між минулим і майбутнім, воно губиться, не знаходячи виходу».
«Навряд чи,— заперечую я,— сучасна музична діяльність, особливо в царині опери, занепала тільки тому, що виник і панує так званий новий світ.
Згадайте, в які часи жили Россіні, Верді, Вагнер. Якщо за нашого життя з'явилися літаки, то в їхнє життя вдерлися машини, що виробляли світло, звук, енергію, тепло».
«Це правда,— мовить Соломія,— але правда й те, що з ними пішла в минуле ціла епоха. З Вагнером насамперед. Музична драма, яка за його часів досягла найвищого злету, почала тоді ж свій шлях занепаду. Здається, неможливо перевершити Вагнера. Зараз потрібне оновлення. Слід знайти співзвучні добі джерела натхнення і засоби вираження».
«Які, на Вашу думку,— запитую,— нові форми можуть з'явитися в мистецтві»?
На прекрасному обличчі великої співачки легка усмішка.
«Хіба це можна передбачити? — відповідає вона.— Ні. Нема нічого, що давало б підстави для будь-яких припущень. Особливо серед безладу, який панує нині. Є спроби, навіть помітні, створити нове, але з них не випливають ніякі висновки, бо жодна не сягнула вершини. Можливо, композитор уже не відчуває в публіки високого зацікавлення мистецтвом. Того захопливого захвату, який років десь 15 був для нього водночас спонукою і нагородою».
Навіть вимовляючи ці слова, Соломія Крушельницька ніби дошукується чогось, а не беззаперечно стверджує щось. Я прошу її пригадати, якою шаною у світі користується музика. Концертні зали переповнені, як ніколи досі. Розвивається і прищеплюється витончений смак до камерних творів.
«А з іншого боку,— запитую,— чому в той час, коли композитори наполегливо прагнуть знайти нові форми вислову, публіка віддає перевагу старим операм? Я відвідувала «Ла Скала» у вечори, коли давали «Фіделіо» Бетховена, «Вільгельма Теля» Россіні, «Тетралогію» Вагнера і завжди бачила вщерть переповнену залу. Як мені розповіли, старий Верді ще витримує цілий сезон. Що це має означати?»
Соломія Крушельницька знизує плечима.
«Навряд чи це можна легко пояснити,— відказує вона. Зрозуміло, в теперішньому похолоданні музичної драми немає провини артистів-виконавців, організаторів вистав. Очевидно також, що з-поміж сучасних композиторів існують майстри, такі, як, скажімо, Піцетті, що створили чудові зразки. Проте...»
Тут Соломія робить паузу, ніби вагаючись. Я благаю її:
«Говоріть!»
«...Проте така досконала опера, як «Федра»,— надто важкий твір для постановки і виконання, щоб міг мати постійне місце в репертуарі».
«Не так, як опери Верді»,— зауважую я.
«Я,— каже вона,— грала в багатьох операх Верді. Музика цього композитора настільки проста й доступна, що кожен може сприйняти її до кінця. Однак у нього співакові тяжко виявити свою особистість, бо там бракує високого драматизму. Психологічна і драматична складність музичної драми визначилася після Верді й поволі поглиблювалася. Якщо ви помітили, сучасні опери побудовані на психологічному аналізі, інколи це — самоціль. Вони стають важкими та менш розважальними, і публіка схиляється до вердіївської легкості й простоти».
Артистка знову замовкає. Я домислюю, що вона згадує свої блискучі успіхи, публіку Європи і Америки, театральні зали, де лунають оплески. Вловлюючи її думку, запитую:
«Яку публіку Ви цінуєте над усе»?
«Я завжди мала успіх у будь-яких слухачів, тому всі вони однаково дорогі мені. Скажімо, буває публіка, яка діє зрештою не на користь артистові. Вона його надміру захвалює, псує, пестить, відриває від справ безперервними бенкетами і святами з дарунками, квітами, зустрічами біля театру... А бувають слухачі освічені, тонкі й тямущі; вони уважно стежать за співаком і допомагають йому, вміють попередити в разі потреби, вказавши, в чому саме він мусить удосконалюватися, вміють своєчасно висловити свої почуття й симпатії».
«Що Ви могли б розказати про Штрауса?»
«Це своєрідний композитор. Він вважає свій твір чимось на кшталт істоти, яка відокремлюється від нього і починає жити власним життям. Тому, ставлячи свої опери, він тлумачить їх так, ніби має діло з чужими творами. Штраус — чи не найкращий постановник опер... Він закоханий у свої твори і відчуває всю їхню красу. Його чудова «Соломея» народилася в пориві натхнення, тому витримана в одному ключі від першої до останньої ноти».
«А Масканьї?»
«Він — обдарована, поривиста натура з південним темпераментом. Як диригент неохоче береться за постановки чужих опер. До своїх же, власних, творів Масканьї має особливий підхід, час від часу перероблюючи і вдосконалюючи їх, щоб вони звучали по-новому. І в цьому його привабливість».
«Чи не могли б Ви розповісти про Пуччіні?»
На обличчі Соломії з'являється тінь внутрішнього хвилювання.
«Пуччіні,— говорить вона,— був дивовижною, лагідною, симпатичною людиною. Як композитор мав бездоганне відчуття театральності; задуми його творів відзначалися зрозумілістю і чіткістю; йому була притаманна щира чуттєва рвійність, що інколи перетворювалася на наївність.
Пригадую випадок під час гастролей у Брешії. Була репетиція «Мадам Баттерфляй». В останній дії я співала, припавши до землі у хвилину безмежного відчаю; раптом у мене розпустилися коси, вони були світло-рудого відтінку, густі, довгі й вкрили мене до п'ят.
Маестро підстрибнув від захоплення. «Добре, добре, — вигукнув він,— просто чудово! В цьому місці завжди робіть так, щоб вас затуляло волосся!» — «О, маестро,— мовила я,— де ви бачили чистокровну японку з розмаяною на плечах рудою гривою?» Маестро зніяковів, ображений, немов дитина».
«Як трапилося,— допитуюсь я,— що Ви — головна виконавиця опер Вагнера і Штрауса,— потім зацікавилися Пуччіні?»
«Ми виступали в Пармі,— розповідає вона,— де мали намір закріпити в репертуарі «Богему». Було відомо, що я більше подобаюся публіці, тому мені запропонували головну роль. Вважалося, що моя участь стане запорукою успіху. Але ж і художні якості опери не могли не викликати захвату. Я переконувала в цьому Пуччіні, який ходив похмурий і розгублений. Успіх визначився відразу, але композитор не вірив у нього і тремтів за лаштунками. Наприкінці першого акту мені довелося силоміць витягти його на сцену. Успіх опери перевершив усі сподівання».
Як сміються ясні очі Соломії, коли вона поринає у спогади!
«Дивно,— каже вона,— прийшла до мене роль Баттерфляй. Я грала тоді в Неаполі. Актори, котрі в той час виступали в театрах міста, влаштували доброчинний спектакль, у якому кожний міг виконати все, що забажає. Мені спало на думку одягнутися гейшою і проспівати уривки з модної тоді оперети. Я старанно загримувалася: як бачите, в мені немає нічого від японки».
Ми сміємося. Я кидаю захоплений погляд на високу і струнку постать великої співачки, її прекрасну благородну голову, класичний профіль.
«Отже, я загримувалася так добре, що Клаузетто, побачивши мене, закричав: «Баттерфляй! Баттерфляй! Ви ж викапана японка і маєте грати Баттерфляй!» Він переконав мене. Потім я виконала всю роль у ста виставах».
Вона знову замовкає. Я чекаю на розповіді про численні тріумфи, але даремно. Соломія не хоче торкатися своєї сягнистої слави. Розмова точиться про Шаляпіна; їй подобається згадувати про нього; вона жвавішає.
«Пам'ятаю,— розповідає вона,— такий епізод, що добре змальовує його вдачу. Це було в Буенос-Айресі, де ми гастролювали разом і жили в одному готелі.
Якось, повернувшись після спектаклю до свого номера, ми з чоловіком раптом відчули неприємний запах горілого. Відчинивши двері в коридор, побачили хмари чорного диму. Звідусіль долинало: «Пожежа! На допомогу!»
Ми хутко вбралися і, прихопивши валізку, кинулися до виходу. Задихаючись від чаду, серед галасу і метушні, побачили високого, як вежа, Шаляпіна, в квітчастому халаті й пантофлях, із циліндром на голові й саквояжем у руках. Він не тікав, як ми, а лише озирався навкруги, збуджений і водночас урочистий, вигукуючи: «Ось моя стихія! О-о-о! Я дихаю. Ось моя обстановка!»
Пригадуючи це, Соломія Крушельницька щиро сміється і мене охоплює почуття радості. Розмова тече вільно й невимушено.
Ми гомонимо про народні пісні України, що їх виконує співачка з незрівнянною майстерністю. Її платівки із записами українських перлин, які випустила одна з американських фірм, можна вважати справжнім шедевром. На моє запитання, чи має Італія багате джерело музичної фольклористики, вона відповідає: «Безсумнівно, в кожній з італійських земель зустрічаються своєрідні мотиви».
«Такі, що можуть надихнути композитора?» — запитую.
«Саме так, надихнути,— зауважує вона,— навіяти мелодію, яку митець має, однак опрацювати і розвинути. Російська музика, музика Іспанії, що відзначається особливою жвавістю, збагатилася чистотою фольклорного джерела. Проте це настільки вміло опрацьовано, що неможливо поновити з музики Мусоргського або Гранадоса прозорий первісний мотив. Він, ніби кров, що живить складний організм. Між іншим, в Італії молоді композитори так само натрапили на потаємне джерело і користуються ним. Настане час і це дасть чудові плоди».
Соломія замислено перегортає сторінки минулого. Вона живе не лише спогадами: уважно стежить за становленням і розвитком нових течій у музиці, працює, співає і готується до концертів.
З італійського тижневика La Festa («Cвято») № 35 від 2 серпня 1931 р. Мала бесіду зі співачкою Дафія БАНФІ-МАЛАГУЦЦІ, м. Болонья
Сьогодні відкриваємо антологію інтерв'ю визначних українців ХХ ст. Їх зібрав і підготував до друку наш архіваріус — відомий письменник, кіносценарист, Шевченківський лауреат, заслужений діяч мистецтв України Микола Шудря.
За півстоліття літературної діяльності він опанував різні жанри. Як досвідченому слідопитові, йому особливо вдаються історичні розвідки, документальні повісті, бесіди з незвичайними людьми.
Цикл інтерв'ю розпочинаємо з постаті Соломії Крушельницької, для якої рік, що почався, особливий — виповнюється 140-ліття від народження і 60 років після кончини.
також у паперовій версії читайте:
назад »»»