ЮРІЙ БУРЯК: УКРАЇНА ЖИТИМЕ, ПОКИ ЗНАЄМО, ЗВІДКИ МИ
Наш гість — Юрій Буряк, поет, перекладач, директор видавництва НСПУ «Український письменник», ініціатор серій In corpore, Ad fontes, «Світло світогляду», засновник і головний редактор альманаху «Хроніка-2000» та серії книжкових пам'яток «Українські пропілеї», які видає від 1991 року за підтримки інвесторів і творчого активу: мистецтвознавців, літературознавців, істориків, філософів, письменників. Упорядник двотомної антології «Україна: поезія тисячоліть» (2008).
У сфері інтересів Ю. Буряка передусім духовно-інтелектуальні скарби України, інтеграційні культурні процеси. Ним випущена «Книга душі, іменована Злото» Петра Могили, або ж альманахи, присвячені темі «Україна в європейському культурному просторі» (про культурно-історичні відносини українців з французами, євреями, чехами, китайцями...).
У «Хроніці-2000» прописалася поезія всіх часів і народів, а один із випусків називається «Поезія українського парку».
Юрій Буряк — представник літературного покоління «восьмидесятників». Автор поетичних збірок «Струми» (1982), «Брук» (1985), у яких виразно простежуються стилістичні перегуки з поезіями М. Бажана, а також збірок «Небесні знаки» (1994), Tabula rasa (2010), «Оріль» (2011), «Коло навколо» (2011, усі — Київ). Творчість Буряка позначена пошуком нових форм. Його поезії виходили в перекладах угорською, грузинською, литовською, татарською, російською, чеською мовами.
Про творчі й громадянські мотивації Юрія Буряка — наша розмова.
— Юрію Григоровичу, ваша діяльність вельми різнопланова. Що спонукає тягти такого широкого плуга?
— Українська культура, зокрема література, були дуже упосліджені, збіднені, хтозна-скільки імен знищено. Багатьох творів у всіх мистецьких сферах ми не знали. Візьмімо тих же бойчукістів. Це тепер уже маємо монографії, а колись про них навіть не можна було згадувати в наукових працях. А історіографія? Хто знав Антоновича чи Яворницького так, як їх належить знати? Ці твори були у спецсховищах. Ми не мали до них доступу. Не кажу вже про Грушевського чи Винниченка, за яких узагалі можна було отримати тюремний термін. А «розстріляне» українське Відродження... А спадщина XIX століття! Величезні культурні масиви XVI–XVIII ст. — скільки там світочів: богословів, філософів, поетів. Їхні імена і твори тільки-но виходять на поверхню після тривалого занедбання і занехаяння.
На все це «Хроніка-2000» була націлена від самого початку. Ми запустили серію «Україна: філософський спадок століть» — двотомник під такою назвою й випуски, присвячені В. Вернадському, М. Драгоманову, П. Кулішу, М. Гоголю, українським мислителям і митцям з метрополії і діаспори, християнським святим: Антонію і Феодосію, Володимиру Хрестителю, рівноапостольній княгині Ользі, Петру Могилі. Чимало українських філософів (або пов'язаних з Україною) опинилися в еміграції і просяяли на чужинських теренах, а в нас про них ніхто не знає.
До цвіту американського істеблішменту належав радник з питань науки президента Ейзенхауера Джордж (Юрій) Кістяківський, розробник американської водневої бомби, онук видатного українського діяча XIX ст. правника Олексія Кістяківського і син знаного філософа Богдана Кістяківського. А киянин Ігор Сікорський, який створив гелікоптерний флот Сполучених Штатів Америки і все життя писав богословські трактати, про які ніхто не знав (і дізнався завдяки нам)!
Про українського та американського скульптора і художника, одного з основоположників кубізму Олександра Архипенка, про батька славістики на Заході Георгія Вернадського ми також дуже мало знаємо. Як і про весь професорський склад Подєбрадської академії, зокрема про блискучі праці з соціології, політології та етнології Ольгерда Бочковського, твори історика, політолога, економіста Соломона Гольдельмана...
До інтелектуальної спадщини українських світочів ми маємо дістатися. Це вимога часу. Люди, які це розуміють і усвідомлюють, покликані поновити втрачене нацією — для майбутнього, для того, щоб було освоєно, увійшло в інтелектуальний націєтворчий обіг, для становлення нової людини, нової України. Це одна з моїх внутрішніх спонук.
А ще, мені здається, без власних віршів, узагалі без поезії, не було б моєї долі. Поезія до чогось вельми важливого зобов'язувала, вела і веде по життю.
— Отже, власна поетична творчість Вас стимулювала, провокувала...
— Очевидно, так. Тут є взаємозв'язок. Видавнича діяльність безпосередньо пов'язана з літературною, а «Хроніка-2000» спочатку замислювалась як серія публікацій літературних пам'яток. На що ми передусім взоруємося? На відоме з російської практики. Є чудова наукова серія «Литературные памятники», яку видають майже сімдесят років. В Україні були певні спроби, але не було системи. Я хотів таку серію укласти, але для цього потрібна серйозна матеріальна база. Після перших окремих видань (М. Берлинського, В. Беца, В. Горленка) — з науковими коментарями, із залученням фахівців — я побачив, що не вистачить ресурсів, тож вирішив робити у форматі часопису. Так, власне, виникла «Хроніка-2000». Але все одно «Літературні пам'ятки», коли траплялася нагода, я намагався видавати. Так вийшла «Книга душі, іменована Злото» Петра Могили.
Нині у видавництві «Український письменник» засновано універсальну серію Ad fontes («До джерел»), де вже видано низку творів класиків української літератури (уперше повністю опубліковано філософську працю Винниченка «Конкордизм»), світову класику — твори Олдоса Хакслі, Чеслава Мілоша, Ксенофонта, Йозефа Рота.
Зараз перевидаємо «Малий кобзар і нові вірші» основоположника і теоретика українського футуризму Михайля Семенка — той корпус оригінальних текстів, які було заборонено, знищено.
Планую також видати у власних перекладах (з консультантами) твори Константіноса Кавафіса (1863–1933), чудового грецького поета з Александрії. Можливо, видам Езру Паунда, відомого американсько-англійського поета (його перекладаю разом із сином, який живе в Меріленді, під Вашингтоном). Загалом у мене назбиралося чимало перекладів, яких вистачить на кілька книжок. Я перекладав Йосифа Бродського, Бориса Пастернака, Осипа Мандельштама.
Перекладав Кул Галі, давньобулгарського поета, видатного представника середньовічної волзько-булгарської тюркської літератури, який загинув під час татаро-монгольської навали XIII ст. Його також шанують як давньобашкирського і давньотатарського поета. Найвідоміший твір — «Кийсса-і Іосиф» (Легенда про Юсуфа) — художня обробка старозавітних і коранічних переказів про Йосифа Прекрасного і його дванадцятьох братів. Текст добре відомий практично в усіх тюркомовних або ширше — мусульманських літературах.
Я переклав «Шан кизи дастани» («Легенда про доньку Шана») — першу епічну поему ранньоісламського світу предків наших степових сусідів, поетичний шедевр, завершений 882 року. Особливо цікаво, що написана вона у Києві. Її автор — Мікаель-Башту ібн Шамс Тебір (мовою тюрків «Башту» означає «Київ» — такою була тоді назва нашої столиці). Він служив писарем при дворі булгарського правителя. У тексті поеми зустрічаються легенди давніх булгар, які заселяли береги Дніпра поряд з іншими народами, — дорогоцінні уламки невідомої історії нашої країни й міста, не збережені в жодній іншій літературній пам'ятці. Адже поему написано раніше, ніж усі давньоруські літописи, за триста років до «Слова о полку Ігоревім»!
Утім, є сумніви. Були вони і в Омеляна Пріцака після публікації уривків тексту в «Хроніці», що «Легенда про доньку Шана» — це, мовляв, містифікація, свого роду «Пісні Осіана». Ми не знаємо, що в половців був свій дивовижний фольклор. Є легенди про походження порогів, Дніпра, Києва, про степову Україну... Ці тексти треба оприлюднити і ввести в український культурний обіг. Цей напрочуд талановитий твір навіть якщо і є містифікацією, акумулює міфологічні відомості, які нам, українцям, надзвичайно цікаві. Тому сподіваюся незабаром видати поему.
Задумів та ідей, як бачите, багато. Вони на різних етапах опрацювання і завершення. До чогось я повертаюсь, шліфую і переписую. У мене буває безліч варіантів одного й того ж перекладу.
— Хто автори «Хроніки»?
— У нас добірна автура. З-поміж наших авторів були мистецтвознавець Григорій Логвин, академік архітектури Віктор Чепелик, славетні історики Михайло Брайчевський та Олена Апанович, знавець українського авангарду Дмитро Горбачов, літератори Валерій Шевчук, Анатолій Макаров, Іван Білик, Михайло Слабошпицький, літературознавці Григорій Костюк, Микола Жулинський, Григорій Грабович, перекладачі Євген Попович та Григорій Кочур. Дописувачами є видатні професори, зокрема музикознавці. Пам'ятні мені публікації, скажімо, про зв'язки Бетховена з меценатом-колекціонером Розумовським (зберігся лист Бетховена до Розумовського) або про Олександра Кошиця, який приятелював з батьком відомого авіаконструктора Ігоря Сікорського. Співпрацюємо з Володимиром Литвиновим — одним із найкращих (поряд з Андрієм Содоморою) латиністом в Україні, Ігорем Качуровським, неперевершеним знавцем світової літератури, Ігорем Гиричем, знаним київським інтелектуалом, багатьма іншими авторитетними дослідниками, талановитою молоддю.
Ми першими «збивали пломби» з імен багатьох наших заборонених убієнних і таврованих сучасників, у котрих справи нормально пішли. Виходять окремі книжки, дехто навіть видав вибране або повне зібрання творів.
— Є думка, що поет і гроші — речі не сумісні. Але Ви ще й менеджер, умієте акумулювати довкола себе фінанси, організовувати, пробиватися у кабінети. Коли це у Вас проклюнулося?
— Я завжди почувався людиною страшенно непрактичною. Та, незважаючи на незаможність, коштів мені вистачало, щоправда, лише на книжки. Та коли настали нові часи, я з подивом виявив у собі риси ініціативного чоловіка.
Михайло Слабошпицький — дуже яскравий приклад людини, яка поєднала в собі новітній практицизм і високу духовність, майстерне письмо і вміння організувати справи, бути менеджером. У нього є чого повчитися. Я йшов не слід у слід за ним, а паралельно. Господь Бог і добрі люди допомагали. Я з друзями-однодумцями «пив воду з багатьох криниць». Нас підтримували численні фонди, українські й зарубіжні, але ми не є грантоїдами (як іноді хтось прилаштовується). Маю на увазі передусім «Хроніку-2000». Завжди бракувало коштів: на оплату праці, поліграфію, на викуп накладу... Але ми потроху, з величезними проблемами, долали перешкоди, і наш караван, як у відомому прислів'ї, йшов далі.
— Напевно, Вам притаманні твердість, настирливість, упертість, хоч зовні Ви спокійна, ввічлива, лагідна людина?
— Я ніколи не сповідував жорсткості в стосунках із людьми. Завжди вирішував проблему на рівні усвідомлення важливості справи, показував продукти своєї діяльності. Коли ти вже щось зробив, значно легше просувати далі той чи інший проект, а вони всі лежать в одній площині: Україна в різних культурних вимірах, у культурному світовому просторі, в якихось регіональних виявах, тематичних секторах, яскравих персоналіях.
— Ви вивільняєте і доносите людям духовні скарби, проте водночас ми спостерігаємо моральний та інтелектуальний занепад суспільства. Навіть студенти (майбутні педагоги, науковці) мало читають, їхня освіта вузька. Тож якою мірою вірите в перспективу того, що робите? Як примудряєтеся долати песимізм і депресію? Що Вас живить?
— Дивні й системні метаморфози з нами відбуваються. Ми мали певну стабільність. За радянських часів було багато світлих, яскравих, талановитих людей. Я працював у видавництві «Молодь». Мали чудову автуру: Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Григір Тютюнник. Я навіть трудився на його місці в редакції сучасної української прози. Виходили книжки Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Ліни Костенко (хоч із величезними труднощами), Лесь Танюк публікував свої переклади... Але дозволяли друкувати крихту порівняно з тими величезними духовними скарбами, від яких ми чомусь були відлучені, наче неповноцінна меншовартісна нація, на відміну від німців, французів, угорців, поляків... Ми що, гірші? Звісно, не гірші, наші набутки не менші.
Та ось, з одного боку, відкрилися колосальні можливості, а з іншого — почалося, як пише Іван Дзюба,— нагнітання мороку, дика активізація антиукраїнського мракобісся й сил, які практично знищили пам'ять про багатьох геніїв, безцінних для нашого духовного національного становлення. Це бачимо в наступі маскультури через телевізію, радіо. Я не проти чудових пісень будь-якою мовою. Люблю джаз, класику, але ефір забитий примітивно-аморальною попсою. Маємо страшенні перекоси в інформаційному полі.
Цьому повинні протидіяти міністерства культури і освіти. Я як творча одиниця навіть із «Хронікою», з очолюваним видавництвом не можу змінити інформаційно-культурно-освітньої структури.
Повторю, з одного боку, відкрилися колосальні можливості, з іншого — ми перетворилися на депресивне суспільство. Мої знайомі, які приїздять із-за кордону (бо опинилися там через скрутні часи у нас) і тепер хочуть повернутися на батьківщину, кажуть, що Україна надзвичайно депресивна порівняно з країнами, де вони живуть, тож знову туди від'їжджають, на жаль. Мені боляче за давніх друзів своєї молодості.
Та, очевидно, я все-таки швидше оптиміст, аніж песиміст, хоч поділяю тривогу Івана Дзюби, надзвичайно мудрої людини. Він багато слушних речей каже, наче діагноз ставить, своїм колосальним аналітичним розумом розставляє крапки над «і», дає зрозуміти, куди нам рухатися і що робити, щоб вижити. Такі гіркі речі допомагають. Як і те, що ми виявляємо й доносимо нашим читачам.
Література сакрального змісту має неймовірно потужну енергію. Коли бачу лаврські акафістні першовидання, їхні пізні переклади, проповіді Іларіона, відчуваю, що мене підтримує ангельська сила. Ці тексти «пробивають» єство. Їхня мудрість — сила незнищенна. Це єдине, що залишається після людини. Як може Україна, маючи знамениті акафісти Варварі, Ользі, щезнути? «Крилами богорозуміння оперивши ум свій, злетіла єси вище видимих створінь... і перебуваєш повік нетлінною, Ольго приснославна» (це — зі Святкової мінеї лаврського друку 1619 року).
Доки ми живі, доки знаємо, звідки ми, доти житиме Україна.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»