ВАЖКІ БАТЬКИ
Усім добре відомий вислів «важкі діти», значно менше доводиться чути про «важких батьків». На жаль, такі трапляються. Скажемо більше, одна з головних причин складності підлітків — у дорослих. До «важких» можна віднести батьків, котрі не враховують особливостей своїх дітей,— не намагаються, не хочуть або не вміють віднайти дитині належне місце поряд із собою. Вони можуть (себто батьки) гаряче любити своїх дітей, щиро думати, що дуже стараються, аби все у них було добре. Проте не бачать найголовніших потреб дитини або діють наперекір їй.
Для малої дитини світ зосереджений під дахом власного будинку, але її світогляд виходить далеко за межі сім'ї. Для неї родина — головне місце, опора, без якої життя позбавлене будь-якої підтримки, а вона сама — відчуття захищеності, упевненості в собі.
У цьому суть проблеми, яку обов'язково слід вирішувати дорослим: бути для підлітка захистом, підтримкою і водночас допомогти йому навчитися покладатися на себе, певною мірою обходитися без допомоги старших.
Реалізувати своє прагнення дорослості підліткові важко. Хоч він категорично спростовує свою належність до дитинства, у нього ще довго зберігатимуться дитячі звички. І може бути саме так, де він самотужки намагається відповідати за себе, чи не найяскравіше виявляється його безпомічність. Дорослі, на словах заохочуючи його самостійність (через давню звичку опікати), насправді продовжують з ним поводитися, як із дитиною. У такому разі підліток сам бере ініціативу в свої руки і намагається змінити на свій лад застарілий тип стосунків. Як він це робить?
Протестує і не підкоряється
Кілька років тому американські психологи провели масштабне дослідження взаємин батьків і підлітків, у якому брало участь сім тисяч школярів. У результаті опитування було виділено шість типів позицій: автократична (деспотична, диктаторська), коли підліток зазнає тиранії батьків. Йому практично «все не можна», не допускається не тільки самостійність рішень і вчинків, а й навіть власна думка.
Авторитарна — підліток також суттєво обмежений, він може брати участь в обговоренні його проблем, але робити висновки і щось вирішувати належить старшим. Демократична — це тоді, коли дорослі визнають, що в житті підлітка є сфери, де він може діяти самостійно, без обмеження бере участь в обговоренні з батьками своїх проблем і щось вирішує. Проте кінцевий варіант формулюється батьками або схвалюється ними. Позиція рівності, коли дорослі й підліток ухвалюють однакове рішення. Ліберальна — підліток сам визначає коло своїх друзів і вибирає заняття, яке йому до душі. Батьки, звичайно, можуть мати власну думку, але кінцеве рішення завжди ухвалює підліток. Позиція відсторонення — цей вид стосунків передбачає відсторонення батьків і підлітка, відмову брати участь у його житті.
Психологи вирішили з'ясувати, як учні ставляться до згаданих проблем. Виявилося, у більшості підлітків отримало схвалення демократичне виховання, найменше — автократичне і авторитарне. Неочікуваним було інше: осуджувалося ліберальне виховання, а невтручання дорослих у життя дітей однозначно розцінювалося ними як відсутність батьківської любові. Більшість дітей, котрі виросли у подібних сім'ях, відчували себе нікому не потрібними, зайвими. Цікаво й інше. Негативно оцінюючи авторитарність і лібералізм, підлітки допускають деяке право батьків командувати, а для матерів — потурання. Проте не навпаки.
Усе це свідчить про те, що підліток не відкидає права дорослих утручатися в його життя, шукає необхідне співвідношення батьківської турботи і власної незалежності. Наголосимо й на іншому. Поведінка підлітка не пов'язана прямолінійно з певною позицією дорослих. Одна і та сама лінія батьківської поведінки може викликати різні дитячі реакції. В одних випадках поведінка дитини може будуватися за принципом додатковості: влада дорослих доповнюється слухняністю дитини, а надання їй самостійності викликає ініціативу; у відповідь на розумне батьківське переконання слідує послух, а на погрозу — страх і непокора.
Інші діти на ті самі дії батьків відповідають цікавим способом захисту: зіткнувшись з відмовою, дитина може поводитися так, наче її люблять, закликаючи батьків змінити ставлення до неї. Нарешті батьківське ставлення може увійти в плоть і кров дитини, стати її власною позицією. Відмова батьків у цьому разі перетворюється для дитини на неприйняття власної особистості.
Які негативні стосунки?
Тепер поговоримо про найтиповіші випадки неправильних стосунків підлітків і батьків. Емоційне відчуження. Тільки зрідка конфлікт між батьками і підлітком досягає такої гостроти, коли взаємини між ними стають буквально на межі розриву, а дорослі відверто формулюють своє ставлення: «Ненавиджу цього невдячного типа, не хочу турбуватися про нього». Частіше ми зустрічаємося з іншим. Оскільки нелюбов до дітей — почуття, що вважається негарним і засуджується оточуючими, воно виступає у прихованій формі. Це не означає, що дорослі цинічно і продумано маскують його. Вони несвідомо приглушують неприязнь до дитини як негідне почуття, не зізнаються навіть самим собі.
Таке приховане емоційне відторгнення може виражатися в байдужості батьків до підлітка, незначній увазі до його внутрішнього життя. А ось батьківські турботи, недолік яких міг би відкрити оточуючим таку нелюбов (контроль, увага, зацікавленість), зовні набувають перебільшених, підкреслено-демонстративних форм. Дорослі уважно стежать за тим, як підліток одягнений, контролюють режим його дня тощо.
Незважаючи на це, дитина відчуває несправжність такої турботи. Зовні показна увага діє на неї гірше, ніж байдужість. Іноді емоційне відторгнення набуває більш наступальних форм — у таких випадках його називають вихованням за типом Попелюшки.
Дитині дають зрозуміти, що вона не надто бажана в сім'ї, нав'язують завдання, котрі ніхто не може виконати. При цьому намагаються дати відчути, яка вона негарна і як оточуючі від неї страждають. Зізнатися батькам у цьому не годиться, тому такій холодності надають характер байдужості. «Пестити їх ні в якому разі не можна — вони розхолоджуються» або: «Вимогливість ще нікому не шкодила», або ще: «Раніше боялися дорослих і діти були слухнянішими».
На жаль, останнім часом усе частіше зустрічається ще одна форма батьківського відчуження. Дорослі переконані: дитина росте «не такою, як нам хотілося», не справджує надій. До всього додається безліч її недоліків. Твір «Моя дитина», який на прохання психолога пишуть батьки, котрі відчувають труднощі у стосунках зі своїми дітьми, іноді нагадує звинувачувальний вирок: «Патологічна відсутність волі», «Я не бачила таких повільних, як він», «Феноменально лінивий, росте неробою, все робить з-під палиці».
Ситуація у так званих відчужених сім'ях справді драматична. Батьківська любов там нестійка, бо вони постійно нагадують: «Будеш гарним хлопчиком, будемо тебе любити, не будеш — не буде і любові».
Тому там дитина, неначе сирота. Найбільша небезпека емоційного відчуження для дітей, котрі прив'язані до сім'ї. В інших підлітків, які постійно спілкуються зі своїми однолітками, зв'язок із домом чимраз слабшає. Замкнуті діти відмежовують свій внутрішній світ стіною відчуження від усього. І ось плачевний результат: чутливі діти у цих випадках страждають, депресують, у них виникають суїцидальні думки. Трагічний випадок стався у Харківській школі № 109, де підліток наклав на себе руки, стрибнувши з 16-го поверху будинку. Негаразди трапляються і в сім'ях, де виникають труднощі, як-от: раптово помер батько, до родини прийшов вітчим, з'явилася ще одна дитина, перевели з однієї школи до іншої, де став гірше вчитися. У цих випадках знедолені діти шукають вихід зі скрути, роблять дивні вчинки, намовляють на себе, аби якось звернути увагу оточуючих.
А як із потуранням?
У таких сім'ях дитина — у центрі уваги. Батьки разом із дідусями-бабусями живуть для неї — задовольняють її потреби, беруть активну участь у її справах. Невипадково у таких родинах дитина — «кумир сім'ї». Вимоги тут до неї мінімальні, заборони м'які. Завжди і в усьому батьківський контроль поступається місцем заступництву. У такий спосіб у сім'ї переважно виховують тільки одну дитину. Опікуючи «кумира», батьки роблять чимало помилок — виділяють з-поміж однолітків, гарно одягають, відмежовують від кривдників, підкреслюють його винятковість. У таких випадках дитина відчуває батьківську захищеність і власну егоїстичну значущість.
Проте рано чи пізно такі почуття піддаються суворим випробуванням життя. Звикнувши до становища «прем'єра» у сім'ї, такі діти і за межами родини претендують на винятковість та надмірну увагу оточення. Більшість дорослих, а особливо однолітків такої дитини, насміхається над нею, бо підлітки, як відомо, не терплять вискочок. Тож з'являються обрaзи, озлобленість на всіх. У таких випадках батьки винні у всіх бідах. У дорослому житті такі діти, яких раніше плекали, хвалили, залишаються на задвірках, бо для великих звершень їм не вистачає звички до праці, наполегливості у досягненні мети.
Авторитарний контроль
Виховання дитини — головна справа батьків. Виховна лінія виявляється у численних варіантах батьківського натиску: «ти повинен», «тобі потрібно», «ти не зробиш цього», «тобі не слід було це робити». Такі батьки безцеремонно відводять від дитини її товаришів, друзів, бо її вибір видається їм небажаним. Можуть, не ставлячи до відома, записати до спортивної секції, школи, заборонити відвідувати іншу. Водночас нагадують дитині, що їй потрібно робити, чим цікавитися, займатися. Словом, рухають дитиною, як шаховими фігурами, маніпулюють нею. Чимало вимог і сувора організація життя у таких сім'ях призводять до парадоксального явища — будь-який позитивний результат відсутній. Дитина вчиться слабко, домашні завдання виконує примусово.
В активних енергійних дітей надконтроль нерідко викликає бурхливе заперечення будь-яких вимог дорослих і веде до того, що психологи називають «розвитком особи за нестійким типом». Причиною цього стає надмірне бажання батьків навчити дитину «правильно себе поводити», а деспотична опіка старших призводить до негативу — виникає занижена самооцінка, невпевненість у собі.
Віталій СТЕГНІЙ
також у паперовій версії читайте:
- ЖИТИ З РОДИЧАМИ— СОБІ ДОРОЖЧЕ!
назад »»»