ЗАРАДИ ЖИТТЯ ІНШИХ
РИЗИКУВАЛИ ВЛАСНИМ ЖИТТЯМ ВІЙСЬКОВІ МЕДИКИ ПІД ЧАС ЛІКВІДАЦІЇ НАСЛІДКІВ КАТАСТРОФИ
1.
Вибух на 4-му енергоблоці ЧАЕС, як відомо, стався в ніч на 26 квітня 1986 року. А вже рано-вранці на станцію почали прибувати армійські підрозділи, насамперед Київського військового округу. Зважаючи, що рівень радіаційного забруднення перевищував допустимі норми в десятки, а то й сотні разів, одразу постало питання про медичне забезпечення особового складу, задіяного в ліквідації наслідків катастрофи.
— Це завдання було покладено на військово-медичну службу Київського округу,— розповідає народний депутат Іван Плющ, який тоді очолював Київський облвиконком і входив до урядової комісії з ліквідації наслідків аварії.— Її фахівці впоралися з цим завданням.
Загальне керівництво діями військово-медичних підрозділів здійснював начальник військово-медичної служби округу генерал-майор медичної служби Валентин Фадєєв. Зокрема, одним із перших до району лиха відбув полковник медичної служби Георгій Циганок — начальник військової кафедри Київського інституту удосконалення лікарів, якому належало організувати надання допомоги населенню, що опинилося в зоні радіаційного забруднення. Для цього було залучено окремий медичний батальйон, радіометричну лабораторію, медичні пункти полків, пересувні медичні групи. Лікарі, котрі входили до цих груп, проводили медичний огляд жителів прилеглих до станції сіл. Тих, хто потребував допомоги в стаціонарних умовах, відправляли до лікувальних закладів.
Прибула до району катастрофи і група радіологів під керівництвом головного радіолога КВО полковника медичної служби Василя Дуліча (на жаль, нині покійного), яка спільно з хіміками розпочала вивчення радіологічної ситуації.
— Ми обстежували територію станції, місто Прип'ять, а також населені пункти, що найближче до ЧАЕС і зазнали найбільшого радіаційного ураження,— розповідав Василь Петрович.— Зокрема, брали проби повітря, ґрунту, води. Про результати аналізів доповідали командуванню, яке, зважаючи на рівень забруднення радіонуклідами, ухвалювало рішення щодо термінів перебування солдатів і офіцерів на об'єктах, які вони дезактивували, виконували інші роботи.
Георгій Циганок, як згадують його колеги, в ті дні пересувався по станції, був на найнебезпечніших ділянках, де рівень радіації такий високий, що дозиметри зашкалювали.
Медичні підрозділи під командуванням Циганка розмістилися в населених пунктах: Бородянка, Загальці, Нова Гребля, Андріївка та інших. Медики в погонах цілодобово проводили обстеження мешканців, які евакуйовувалися: з цивільними колегами вони обходили обійстя, проводили роз'яснювальну роботу серед людей, забезпечуючи йодистими препаратами і пояснюючи, як їх застосовувати.
Із дозволу командування Київського військового округу на станцію доставили понад 25 тисяч індивідуальних аптечок, укомплектованих ліками першої необхідності, 25 тисяч респіраторів, десятки санітарних автомобілів, чимало наметів.
— Держава виявилася не готова до екстремальної ситуації, спровокованої катастрофою,— говорить генерал-майор медичної служби, доктор медичних наук, професор Михайло Бойчак — начальник Головного військово-медичного центру МО України.— Вважалося, що реактори, встановлені на станції, найнадійніші. За таку самовпевненість довелося розплачуватися людям. Наприклад, уже в перші дні після аварії не вистачало реактивів для проведення лабораторних аналізів, мікроскопів тощо. Військові медики опинилися в складній ситуації: вони, як ніхто інший, розуміли наслідки радіаційного опромінення, але не могли, зважаючи на відсутність необхідного обладнання, виконувати покладені на них обов'язки. Тоді Георгій Циганок ухвалив єдино правильне за тих обставин рішення: наказав узяти все потрібне з «НЗ», котрі, як відомо, створювали на випадок війни. Звісно, офіцер ризикував щонайменше кар'єрою, але у нього вистачило сміливості на такий крок.
2.
Тодішня влада робила все можливе, щоб приховати правду про наслідки перебування людей на станції. Деякі представники міністерства оборони Союзу замість діагнозу «опромінення» запропонували ставити діагноз «вегето-судинна дистонія». За словами генерала Михайла Бойчака, Георгій Циганок, який мав досвід спостереження подібних синдромів у потерпілих під час аварії на атомному підводному човні, пропонував називати подібні синдроми не вегето-судинною дистонією, а первинною променевою реакцією. З ним, звісно, не погодилися.
— Діагноз «вегето-судинна дистонія» було поставлено тисячам учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи,— веде далі Михайло Петрович.— За такий цинізм деяких керівників від медицини люди потім розплачувалися власним здоров'ям, а то й життям. Цей діагноз, записаний в документах про їхнє перебування на станції, виключав взаємозв'язок між захворюваннями, які згодом з'являлися, і участю в ліквідації наслідків вибуху на 4-му енергоблоці.
Київський військовий округ мобілізував практично всі наявні сили, щоб тисячі військовослужбовців, жителів населених пунктів могли отримати першу і кваліфіковану медичну допомогу. На початку травня 1986 року було сформовано і розгорнуто три медичні батальйони, санітарно-епідеміологічний загін, 12 медичних пунктів, повністю укомплектованих фахівцями і медичним обладнанням.
Коли сталася аварія і постало питання про надання військовикам медичної допомоги, з госпіталю КВО до району катастрофи було відряджено десятки лікарів, медичних сестер, інших фахівців. Так, 29 квітня до Чорнобиля відбула група лаборантів на чолі з начальником лабораторного відділення полковником медичної служби Юрієм Шиковим, а за ними і старший ординатор хірургічного відділення підполковник медслужби Сергій Вихляєв. Він очолив медпункт, що складався з кількох наметів.
Відразу після прибуття Юрій Миколайович разом із лікарем-лаборантом Надією Куйовдою прибули до Прип'яті, де розпочали гематологічні обстеження військовослужбовців. Для того щоб бути якомога ближче до людей, похідну лабораторію розгорнули в полі. Зважаючи на важливість результатів лабораторних досліджень щодо визначення рівня опромінення людей, заступник начальника центрального військово-медичного управління МО СРСР генерал-лейтенант І. Синопальников призначив Юрія Шикова відповідальним за організацію цієї роботи в чорнобильській зоні.
Коли урядова комісія ухвалила рішення про визначення 30-кілометрової зони — найзабрудненішої місцини, звідкіля було виселено понад 90 тисяч людей, медичний пункт, розгорнутий госпіталем, передислокувався в район селища Оране.
— Ми надавали медичну допомогу цілодобово,— згадує полковник медслужби у відставці Сергій Вихляєв.— Найбільше людей зверталося зі скаргами на підвищений артеріальний тиск, нудоту. Надія Семенівна виконувала лабораторні дослідження, не відходячи від мікроскопа. В тому районі, де ми розташувалися, наш медпункт був чи не єдиним закладом, куди люди могли звернутися по допомогу. І не лише військовики, а й цивільне населення.
3.
Навантаження на медиків було колосальним, особливо в перші дні й тижні після аварії, але вони нікому не відмовляли в допомозі. Згодом на допомогу їм почали прибувати колеги з різних куточків Союзу. Наприклад, із Ленінградської військово-медичної академії приїхало понад триста фахівців. Офіцери медичної служби Київського округу, які встигли адаптуватися до ситуації й тому їх вважали старожилами, допомагали колегам з'ясувати ситуацію, розміститися, вирішувати побутові проблеми.
Відрядивши на чорнобильську станцію чимало своїх фахівців, госпіталь став своєрідним медичним штабом із ліквідації наслідків лиха. На початку травня, коли майже всі військові округи відправили до Чорнобиля військових медиків, вони прибували до госпіталю, де формувалися і комплектувалися фахівцями медичні та гематологічні бригади.
У ті дні не вистачало спеціалістів. Було ухвалено рішення про призов із запасу цивільних фахівців-військовозобов'язаних. Та коли вони прибули до місця призначення, виявилося, що вони насправді працювали... слюсарями, зварниками, вантажниками, а з п'яти лікарів-лаборантів жодний не трудився за зазначеною в документах спеціальністю. Тож на базі госпіталю було організоване перенавчання призваних із запасу, яких зараховували до інтернатури медичного складу Київського округу.
На базі госпіталю було розгорнуто спільно з Військово-медичною академією імені С. Кірова імунологічну лабораторію, а з військово-медичною службою ВМФ СРСР — цитогенетичну лабораторію для біодозиметричних досліджень осіб, які працювали на найбільш уражених ділянках ЧАЕС. Професор Ю. Коваль із лаборантами проводив імунологічні дослідження тих, хто отримав порівняно невеликі дози опромінення. Наукові дослідження проводили і безпосередньо в чорнобильській зоні. Влітку було розгорнуто лабораторію біологічної індикації опромінення. Капітан медичної служби Ю. Скалецький із лікарем-лаборантом Т. Козіною брали кров у військовослужбовців для цитогенетичних досліджень. Вони довели, що їхні результати можна використовувати для біологічної дозиметрії, тобто з'ясування отриманої людиною дози опромінення.
За кілька днів після вибуху на 4-му реакторі госпіталь став головним лікувальним закладом, де надавали медичну допомогу військовослужбовцям — учасникам ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Перший пацієнт потрапив сюди вже 28 квітня.
— Тодішнє командування грамотно організувало роботу з прийому і лікування хворих,— розповідає професор Михайло Бойчак.— Відразу було обладнано приймальне відділення, яке ділилося на «брудну» частину, куди потрапляли всі прибулі зі станції й де проводили дозиметричний контроль взуття й одягу, реєстрацію у спеціальному журналі та фіксували результати дозиметрії, приймали особисті речі. Звідти військовослужбовців відправляли у душ, після повторного дозиметричного контролю вони потрапляли до так званої чистої кімнати. Тут їх оглядав черговий лікар, заповнював історію хвороби, а лаборанти брали кров для досліджень, за потреби робили електрокардіограму. Спеціально для «чорнобильців» було виділено поверх у терапевтичному відділенні. Тих, хто потребував спеціалізованої допомоги, скеровували до профільних відділень.
Від 28 квітня до 4 травня в госпіталь прибуло 19 осіб, а від 5 до 10 травня — 110. Усього протягом травня госпіталь прийняв на лікування кілька сотень військовослужбовців. При цьому кожний із них проходив дозиметричний контроль. Зокрема, фахівці лабораторії радіоізотопної діагностики вимірювали рівень радіації шкірного покриву і щитоподібної залози. Загалом через військовий госпіталь тоді пройшли сотні «чорнобильців», де їм було надано якісну медичну допомогу.
— У Чорнобилі побували не лише офіцери госпіталю, а й медичні сестри,— продовжує Михайло Петрович.— Зокрема, Л. Рабовалюк, Л. Юхновська, В. Кулик, Р. Неженець, Г. Харченко, Є. Кондрашевська, В. Кудя, Н. Гончар, С. Куценко та інші.
— Участь у ліквідації наслідків катастрофи не пройшла безслідно для них, медиків,— продовжує професор Бойчак.— Одним із перших пішов із життя начальник медичної служби КВО генерал-майор Валентин Фадєєв, який у травні 1986 року змушений був лікуватися в госпіталі, а згодом звільнитися з військової служби; відійшли у вічність і генерал-майор медичної служби Микола Вовкодав, полковники медслужби М. Будаговський, В. Мозгунов, В. Перекрестов, М. Ярмоленко, Ф. Тебешевський, В. Зобков, В. Старча, Є. Мосолов, М. Безлюда, В. Дулич та інші. Ми пам'ятаємо про людей, які свідомо ризикували своїм здоров'ям і життям задля інших, виконуючи професійний і громадянський обов'язок.
Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»