ДО «ВИБОРІВ-2012» ЗАЛИШИВСЯ РІК...
Законопроект про вибори депутатів Верховної Ради за авторством Президента передано на розгляд Верховній Раді. Однак його розгляд поки що стримується з двох діаметрально протилежних причин.
Перша — це позиція представників Венеціанської комісії, котрі наполегливо просять народних депутатів нашої держави не починати розгляд цього виборчого «бестселера» до оголошення висновків самої комісії, адже чекати залишилося недовго — «венеціанці» вже анонсували, що їхній вердикт прозвучить 14 жовтня.
Другий стримуючий чинник полягає в тому, що очільники нинішньої влади до останнього сумнівалися, чи варто повертати в Україну призабуту мажоритарно-пропорційну систему виборів? Річ у тім, що з 225 мажоритарних виборчих округів, які будуть «реанімовані» в такому разі, буде чимало «вотчин» не надто лояльних, а то й нелояльних до влади політиків. Тож склад ВР за таких умов складніше прогнозувати.
Утім, схоже, принципове рішення стосовно часткового повернення до мажоритарки визріло. Хіба що чинна влада спробує відіграти назад, почувши негативні відгуки від Венеціанської комісії. Проте не тому, що ця комісія користується повагою в української політичної «еліти». Просто у такий спосіб ця «еліта» спробує зробити гарну міну при невдалій грі. Мовляв, бачите: ми щиро хотіли повернутися до мажоритарних округів, а європейці нам не дають...
Перші тринадцять «пострілів» — і всі мимо
Дуже цікавими були події, що відбувалися у Верховній Раді нинішнього тижня, а саме розгляд понад десяти (!!!) законопроектів про вибори народних обранців авторства самих депутатів.
Жодний (!) з них не одержав підтримки, попри те, що вони містили цікаві пропозиції. Так, було відхилено сім законопроектів, які передбачали запровадження різних варіантів відкритих виборчих списків на парламентських виборах. Нагадаємо, саме закритість при нинішньому формуванні списків найбільше обурює світову спільноту і виборців України, котрі звикли, образно кажучи, знати свого депутата в обличчя.
На парламентському рівні звучали пропозиції відкрити списки, внісши до законодавства відповідні зміни. Як бачимо, далі розмов справа тут не рухається.
Окрім цього, парламент відхилив два законопроекти, якими пропонувалося повернути вибори Ради за змішаною виборчою системою. Вочевидь, річ ось у чім: якщо змішану систему на українських теренах буде реанімовано, то статус реаніматора може мати винятково Президент Віктор Янукович. Іншої логіки провладні фракції, схоже, не усвідомлюють...
Як не усвідомлюють і можливості повернення так званого голосування за два тури — перемагати за таких умов буде складніше, хоч депутатська легітимність у такому разі на порядок збільшуватиметься. Проте кого це хвилює, коли сучасна Україна має приклади суттєвішого ігнорування принципів легітимності влади. Скажімо, так званого скасування конституційної реформи 2004 року рішенням КС.
Депутатської підтримки забракло також проектові лідера «Фронту змін» Арсенія Яценюка, про який він розповідає на всіх засіданнях «круглих столів» чи ток-шоу принаймні півроку. Колишній парламентський спікер довго носився з ідеєю наділити виборців правом висловлювати недовіру депутатам Ради. Такі прогресивні новації парламентським консерваторам явно не до душі.
Зрештою нинішнього пленарного тижня були заблоковані ініціативи про обмеження віку кандидатів у депутати Верховної Ради 65 роками (тут «пенсійною реформою» не пахне) і про проведення повторного підрахунку голосів. Словом, розробники «чортової дюжини» проектів згаяли час, готуючи свої ініціативи. Авторитет для нинішньої парламентської більшості, схоже, один. І до його проекту вони ще повернуться.
Зауваження від європейців
Як було сказано, проект президентського закону, за чиїми нормами, цілком імовірно, відбуватимуться парламентські вибори наступного року, уже «під куполом». Це означає, що бодай на деякі його норми можна подивитися прискіпливіше.
Передусім варто звернути увагу, що цього тижня секретар Венеціанської комісії Томас Маркерт розставив потенційні акценти майбутнього вердикту.
«Наша оцінка така: з одного боку, ми повинні сказати, що українська влада, Міністерство юстиції й робоча група доклали достатньо зусиль, щоб поліпшити деталі виборчого закону,— зауважив «венеціанець».— Це — позитивна сторона. Проте є й інше. Зокрема, це — система з єдиним національним списком. Це означає, що де б ти не жив: у Києві чи Донецьку, у тебе той самий кандидат».
З огляду на це він нагадав, що Венеціанська комісія ще раніше рекомендувала «зберегти пропорційну систему, але просуватися до системи регіональних списків, до системи відкритих списків, аби виборці могли позначити, хто є кандидатом, якого вони вважають за кращого». Вам це нічого не нагадує із текстів законопроектів, котрі цього тижня було провалено? Хто після цього ближчий до європейських стандартів?
Тепер чи не найголовніше. Пан Маркерт зауважує, що запропонований Президентом законопроект «повністю змінює виборчу систему, передбачаючи повернення до її змішаної моделі, та ще й зі збільшенням прохідного рубікону до п'яти відсотків. Плюс заборона участі у виборах для партійних блоків».
«Наші рекомендації полягали в тому, щоб не повертатися до цієї системи, — продовжує Томас Маркерт. — Об'єднана (?! — авт.) опозиція України чітко нам сказала, що вона повністю проти зміни системи, що вони хочуть зберегти чинне виборче законодавство. З нашої точки зору, виборча система має бути змінена широким консенсусом політичних сил».
Політичні «капкани» для опозиції
Напевно, навіть у такого поважного представника Венеціанської комісії немає стовідсоткового розуміння ролі й місця опозиції в нашій державі. Так, після арешту Юлії Тимошенко чимало опозиційних партій зробили крок назустріч одна одній. Проте об'єднаною вітчизняну опозицію, на превеликий жаль, назвати все одно не можна. Принаймні з огляду на те, що в неї досі немає спільного бачення, як діяти в умовах виборчої кампанії, що невпинно наближається.
Звичайно, влада нині робить усе можливе, щоб сприяти роз'єднанню опозиційних лав. Узяти ту ж потенційну заборону брати участь у виборчих перегонах партійним блокам. Це ж зрозуміло — в одну партію наші амбітні опозиціонери не зберуться ніколи й нізащо. А от якийсь потужний блок створити напередодні жовтня-2012, то чом би й ні?
Опозиція дезорганізована ще й тому, що ухвалення, хай навіть і недосконалих, але принаймні чітких правил, за якими відбуватимуться вибори, затягується. Звідси поява низки пропозицій, котрі невідомо що можуть принести не лише для опозиції, а й для держави загалом.
Скажімо, як реагувати на ініціативу, озвучену Арсенієм Яценюком, блокувати вибори, якщо Юлію Тимошенко не буде відпущено на волю. З одного боку, пропозиція бездоганна, тим паче, що вона виголошена колишнім конкурентом леді Ю. на президентських виборах-2010. З іншого — чи не перетвориться потенційне блокування на стовідсоткову перемогу чинної влади, після якої говорити про якийсь розвиток демократії буде неможливо?
До речі, тут не зайвим буде подивитися ще на один недолік виборчого закону, що його ліквідовувати, схоже, ніхто не збирається. Згідно з українськими правилами вибори до Верховної Ради не можуть бути визнані такими, що не відбулися. Навіть теоретично! На якійсь конкретній виборчій дільниці — можуть, а в межах територіального округу — зась.
Світло і тіні«противсіхства»
Ще одна потенційна новація, що її пропонують запровадити з ухваленням закону про вибори — скасування у виборчому бюлетені графи «Не підтримую жодного кандидата». Причому цю новацію пропонується запровадити як на рівні партійних списків, так і в мажоритарних округах.
За великим рахунком, голосування «проти всіх» показало свою приховану небезпеку на минулих президентських виборах. Урешті-решт «виборці-нігілісти» ллють воду на млин переможців. Щоб це довести, достатньо пригадати судові розбірки після завершення парламентських виборів 2006 року. Тодішні невдахи «великих перегонів» — блоки Наталії Вітренко, Володимира Литвина і Юрія Кармазіна, а також партія Інни Богословської «Віче» — звернулися до Вищого адміністративного суду з клопотанням: установити, що під час визначення партій, які подолали виборчий поріг, потрібно враховувати лише кількість голосів, поданих за цю партію чи блок.
Однак суд своїм рішенням розтлумачив: «До виборців, які взяли участь у голосуванні, належать виборці, що в установленому законом порядку особисто отримали виборчий бюлетень і, зробивши або не зробивши в ньому відмітку, опустили його до виборчої скриньки. При визначенні політичних партій, що отримали три і більше відсотків голосів, необхідно враховувати суму кількостей виборчих бюлетенів із голосами виборців, поданими за кандидатів, недійсних виборчих бюлетенів та виборчих бюлетенів з голосами виборців, які не підтримали кандидатів у депутати від жодної партії, тобто з урахуванням волевиявлення всіх виборців».
Для виборців ця трохи кострубата фраза означає одне: голосуючи проти всіх і будучи певними, що вони нікого не підтримують, вони насправді мимоволі віддають свої голоси за переможців виборчих перегонів.
Навіть якщо прибрати з нової редакції закону згадану графу, це не означатиме, що ситуація зміниться на краще. Бо в «загальний залік» бюлетенів, що рахуватимуть, потраплять порожні бланки або бланки, де замість однієї позначки красуватимуться дві й більше. А зробити відповідні «вкидання» після завершення голосування для спритників — справа техніки.
Попередники — наступникам
Словом, новий виборчий закон, ще не побачивши світ, викликає чимало запитань і суперечок. До речі, це також не оригінальне явище у нашому політикумі. Детальний аналіз виборчого законодавства до найвищого законодавчого та представницького органу свідчить: із шести скликань лише парламентарів останньої й передостанньої каденцій обирали за однаковими правилами. Та й то тільки тому, що вибори до ВР шостого скликання були достроковими.
Новації, що депутати-попередники вносили для депутатів-наступників, завжди були суттєвими. Ось найпринциповіше з них:
1990–1994 рр. Напередодні виборів (наприкінці 1989-го) ВР одинадцятого скликання готувала плацдарм для своїх наступників. Навіть попри те, що там законотворили стовідсотково партійні функціонери, документ виявився прогресивним. Принциповим моментом стала наявність норми про обов'язкові альтернативні вибори. Натомість про багатопартійність можна було лише мріяти. Навіть реєстрацію Народного руху (котрий тоді був навіть не партією, а громадською організацією) зумисне відтягували до закінчення терміну висування кандидатів у депутати.
Незважаючи на це, парламент першого (за старим «літочисленням» — дванадцятого) скликання оновився більш як на 90 відсотків. А демократичні сили в ньому спромоглися сформувати потужну опозицію — Народну раду, котра налічувала понад сотню депутатів.
1994–1998 рр. Новий закон про вибори побачив світ невдовзі після парламентського рішення про дострокові вибори — восени 1993 року. Цей документ ознаменувався остаточним приходом у наше політичне життя-буття багатопартійності. Для порівняння: на момент отримання Україною незалежності було зареєстровано тільки чотири партії. А напередодні виборів до другого парламенту — 31.
Той закон містив норму про те, що народним депутатом може бути громадянин України не молодший за 25 років. Проте в Конституції віковий ценз було суттєво знижено — до 18-ти. Тож зміни до закону про вибори довелося терміново вносити одразу після набрання чинності Конституції у 1996 році.
1998–2002 рр. У вересні 1997-го було ухвалено новий закон. Це був перший мажоритарно-пропорційний документ, згідно з яким одну половину парламенту обирали, як і раніше, на виборчих округах. А другу половину — за партійними списками. Дискусії були бурхливими: який установити прохідний відсоток — три або п'ять? Зійшлися на середньому — чотири відсотки.
Цей закон ліквідував необхідність 50-відсоткової явки виборців на дільницю. А ще скасував другий тур виборів. Себто переможцем ставав той, хто набрав просту (а не абсолютну, як раніше) більшість. Закон дозволяв водночас балотуватися у мажоритарному окрузі й за партійними списками.
2002–2006 рр. Закон, за яким обирали четвертий парламент, остаточно побачив світ восени 2001-го. Головні новації — зміна принципу формування виборчих комісій. Якщо чотири роки тому всі комісії, крім ЦВК, формували місцеві ради, то напередодні виборів-2002 їх створювали по вертикалі: Центрвиборчком затверджував склад окружних комісій, а вони, у свою чергу,— дільничних.
2006—2007 та 2007 рр. і донині. Нарешті чинний закон про вибори (п'ятий за ліком) ухвалив парламент четвертого скликання навесні 2004 року. За нинішніми політичними мірками, він — справжній довгожитель, навіть попри те, що в нього вносили певні незначні корективи. Проте головна ідея поки незмінна — парламентарів обирають за пропорційною системою. Чи надовго?..
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»