РОМАН ПРО УКРАЇНУ І НАС У НІЙ
Стали вже звичними атрибутами всіх акцій, що їх улаштовують брати Капранови, гумор, іронія, помірний епатаж. Цими якостями була позначена і презентація нового роману Віталія та Дмитра Капранових «Щоденник моєї секретарки» у столичній книгарні «Є».
Її побудували за характерним для таких подій сценарієм: автори розповідали про свій твір, читали уривки з нього. Час від часу слово надавали тим, хто вже прочитав книгу. Цього разу в ролі таких експертів виступили телеведучий Андрій Куликов та письменниця Міла Іванцова.
Відмінною рисою цієї презентації став візуальний супровід живого мовлення — на екрані весь час з'являлися цитати з твору, певно ті, котрі, на думку авторів, мають зацікавити читача.
Перше «бойове хрещення» новий роман пройшов нещодавно на Львівському форумі книговидавців, де він користувався значним попитом. Та читацьких відгуків автори отримали наразі мало, через те й не знають думок людей з приводу прочитаного. Кажуть, що деякі схвальні відгуки електронна пошта вже принесла, але є й критика, особливо від жінок, які не сприйняли ненормативної лексики на сторінках книги.
Про що роман? Для якої аудиторії писався? Природно, що ці запитання неодноразово поставали під час презентації. Письменники-близнюки сказали, що радили б прочитати твір людям, котрі звикли читати лише їхню публіцистику і зовсім не знають Капранових як письменників: «Раніше ми писали романтику, фантастичний стьоб, публіцистику. А цей роман створили для тих, хто читає лише нашу публіцистику. Ми їм кажемо, що книга написана так, як ми пишемо в «Українській правді».
Щодо читацької аудиторії нового твору Віталій та Дмитро власної думки не висловлювали, а поцікавилися точкою зору Андрія Куликова. Він відповів: «Як на мене, ви писали цей роман для себе, а видавали для читача, який цікавиться сучасною українською літературою без викрутасів».
Послухавши уривки з книги, що звучали на презентації, кожен із присутніх, гадаю, склав власне уявлення про книжкову новинку. Зрозумілим стало, що в книзі йдеться про події гарячого літа 2004 року, яке потім перейшло в таку ж гарячу осінь. Автори дають нагоду зазирнути за лаштунки українського політичного і бізнесового життя, зокрема й до його найтемніших кутків, і дізнатися деякі таємниці. Хоч, певна річ, не всі.
У зверненні до читачів автори пишуть: «Нам свого часу довелося працювати у серйозному бізнесі, і щойно виникла ідея «Щоденника», ми взялися згадувати події, свідками яких були. Однак коли в романі було поставлено крапку, стало зрозумілим, що використати вдалося менш ніж десяту частину згаданого. І причина проста — якби ми написали все, ніхто б не повірив, що це правда. Отже, герой нашої книжки ходить тими самими стежками, що й ми, бачить тих самих людей та є свідком тих самих подій. Тільки на відміну від нас, він має право розповісти про них відкрито. Саме тому ми попереджаємо: усі факти, що їх описано в романі, є справжніми. Але всі герої є вигаданими. Збіги, здогадки, у тому числі й правдиві, ми залишаємо цілком на сумлінні читача».
На презентації брати Капранови також уточнили, що їхня книжка — не про Майдан. «Ми читали книжки, які вийшли про Майдан, і зрозуміли, що дивитися на ті події слід із відстані,— зауважили письменники.— Це роман про Україну і нас у ній».
Герой твору довідується багато цікавого зі сторінок щоденника секретарки, який потрапив йому до рук. Капранових запитали, чому в тексті не йде оповідь від першої особи — жінки. Вони з лукавинками в очах відповіли, що не хотіли уподібнюватися до однієї письменниці, яка вела розповідь від імені 40-річного чоловіка. Капранови ж вважають, що мають на це право, оскільки вже знають, що може думати 40-річний чоловік, і навпаки, не можуть говорити від імені жінки.
Хоч вони все ж таки спробували виявити себе знавцями жіночої психології — це було зрозуміло з деяких «смачних» цитат. Та з точки зору письменниці Міли Іванцової, багато з цього можна зарахувати до категорії «чоловіки гадають, що ми, жінки, так думаємо». Вона охарактеризувала роман як «суто пацанський». Проте порадила жінкам (як і чоловікам) його прочитати, не зупиняючись на тих моментах, які, можливо, не зацікавлять. Просто пропустити їх і йти далі.
також у паперовій версії читайте:
- «З ДАЛЕКОЇ БЕНГАЛІЇ ПРИЛИНЬ ДО МЕНЕ НА ВКРАЇНУ...»
- «ОЙ, ВЕСІЛЛЯ, ЯК ЧАР-ЗІЛЛЯ!»
назад »»»