ДАНИЛО ДІРОВ: ХОЧЕМО ЖИТИ— МАЙМО ЕКОЛОГІЧНИЙ СВІТОГЛЯД
Біографія гостя «Вітальні» Данила Дірова — художника, філософа, мандрівника, народного дипломата — напрочуд феєрична. Його родовід — суцільний інтернаціонал, в якому найбільше, певно, німецької та польської крові (до речі, знаменитий піаніст, композитор і політик Ігнацій Падеревський — прямий предок), та пан Данило вважає себе українцем, притому що сім'я науковців (мама — доктор філософії, а батько — доктор технічних наук) за період зростання Данила 16 разів переїжджала з місця на місце, скажімо, з Рахова до Алтаю, з Вінниці до Санкт-Петербурга, з Москви до Києва...
Атестат про середню освіту Данило отримав у Києві: закінчив республіканську школу імені Тараса Шевченка. Далі була можливість вчитися в Сорбонні. Пропонували вступати до училища знаменитого Глазунова одразу на третій курс. Діров попросив показати роботи випускників і побачив, що там йому нема чого почерпнути. Тож у Москві отримав вищу освіту як психолог і... занурився у філософію, не полишаючи живопису.
Колись п'ятнадцятирічний Данило вручив власну картину «Терези нашого часу» віце-президенту США Елу Гору, котрий, до речі, написав книжку з тією ж назвою. Відтоді у Дірова відбулося майже тридцять персональних виставок. Свої картини він дарував багатьом видатним людям, скажімо, Генеральному секретарю ООН Кофі Аннану під час його офіційного візиту в Україну (портрет було створено на прохання уряду України).
Серед його приятелів — артист, поет, бард Михайло Ножкін і знаменитий мандрівник-мореплавець Федір Конюхов. Сам пан Данило подорожував багатьма країнами, в найближчих планах — Папуа Нова Гвінея і Еверест.
А у вересні Діров презентує свою творчість аж у столиці Кенії — Найробі.
— Пане Данило, як Ви себе ідентифікуєте як творчу особистість? Що на першому місці стоїть, що на другому, на третьому...
— У першу чергу — я художник. У широкому розумінні: не тільки як людина, яка пише картини, а як художня поетична натура. По-друге, я мандрівник. Утім, художник обов'язково мусить подорожувати, набиратися вражень та натхнення. До того ж я ще й філософ, є членом Російського філософського товариства, Російської академії наук. Але, знов-таки, це доповнює образ художника. Недарма є думка: якщо художник не філософ, то це не художник.
— Чому Ви не член Української академії наук?
— Так стежки мої пролягли. Думаю, що й Україна від мене нікуди не дінеться, як і я від неї. Адже я займаюся ще й народною дипломатією, подорожі дають можливість налагоджувати контакти. Знаю практично всіх послів, які працюють в Україні, і багатьох за кордоном, знайомий з деякими президентами країн СНД особисто.
Вважаю, що кожна людина, яка усвідомлює себе громадянином, має так чи інакше представляти Україну за кордоном, дієво пишатися своєю батьківщиною. Президент робить це на своєму рівні, міністр закордонних справ — на своєму, посли — на своєму, а художники, люди мистецтва є послами доброї волі від культури, представляють у різних країнах нашу державу з найкращого боку.
Дуже приємно десь «на іншому кінці» земної кулі бачити, що люди знають Україну завдяки певним культурним діям, наприклад Хору імені Верьовки, Ансамблю танцю імені Вірського, художникам, музикантам. Або завдяки спортсменам, зокрема братам Кличкам. І якщо кожен українець робитиме скромний внесок у розбудову іміджу України на міжнародному рівні, ми будемо серед перших держав у світі. Ось така наївна мрія рухає мною.
— Що у вашій філософській системі головне? Я, наприклад, консервативно спираюся на постулат поета Некрасова про «розумне, добре, вічне». Для деяких художників ледь не способом життя і основою світосприйняття є сюр, чорнуха. Вони депресивні і це проповідують. Хтось «сповідує» кітч і комерцію, аби тільки заробити. В одній з телепередач із захватом розповідалося, що Кличко будує віллу і замовив у скульптора Пінчука ексклюзивні дверні ручки за шалені гроші. А що для Вас є основою? На що спираєтеся?
— Мені близька філософія катарсису. Це не мистецтво, якщо воно не катарсичне, тобто не спрямовує душу і розум у височінь до небес, до світлого і доброго. Не хочу виглядати банальним, але я працюю на те, щоб світ став кращим. Давно займаюся природоохоронними проектами, пишу картини на екологічні теми, брав участь своїми виставками в конгресах з ядерного роззброєння.
Найближчий шлях до серця людини — через мистецтво. Художник створює яскравий образ, і глядач, коли бачить, як світ жахливо засмічують заводи, байдужість, нехлюйство, лякається-замислюється. Усім нам треба мати екологічний світогляд. Я хочу, повторюю, зробити нашу країну, планету чистішою і кращою. Так, я маленька мураха в нашому великому мурашнику, але намагаюся робити вчинки, спрямовані на побудову нормального суспільства, нормальної держави, нормальної планети.
Якщо зараз не бити в екологічні дзвони, то невдовзі буде пізно нарікати. Нестримно знищуються ліси, річки, ресурси океану. Чорнобиль на тисячі років забруднив величезну територію, на якій не можна буде жити сотням поколінь. Планета розквітала, а людство перетворило її на сміттєзвалище. За таких темпів скоро серед непотребу залишиться кілька островів, де хоч якось можна буде існувати обраним.
Тому у своїх картинах я розвиваю екологічну тему. Культурна спадщина людства — мій основний проект. Наприклад, я відображаю у живописі вождів зникаючих племен в Америці, Африці, Південно-Східній Азії. Ці племена цивілізація поглине за п'ять–десять років. Залишилися останні з могікан! Неймовірно сумно констатувати, що із загибеллю останнього аборигена гине культура певного народу.
Я роблю свій внесок у збереження хоч якихось крихт культурних скарбів, намагаюся зафіксувати фарбами на полотні образи, що назавжди йдуть у минуле, оскільки фотографія не передає духовності, енергетики, здавалося б, диких людей. Насправді вони по-своєму духовні і мудрі, серед них є вражаючі носії знань. Скажімо, в Центральній Африці живе плем'я догонів, чиї перекази — своєрідний посібник для астрофізиків, які, вивчаючи будову Всесвіту, відкривають те, що пращури догонів давно знали.
— З представниками яких племен Ви спілкувалися?
— У мене залишилися друзі в племені ашанті, яке проживає на території Гани в Центральній Африці, в районі Гвінейської затоки. Я бачив страждання цього племені. Наша цивілізація наступає зі страшною силою. Вони перестають носити своє народне вбрання, одягаються в безликі шльопанці і джинси...
В Еквадорі я спостерігав, як блага цивілізації спотворюють місцеві племена алкоголем, телебаченням, розчиняючи кислотою аморальності благородні звичаї. Багато індіанців усвідомлюють, що з їхньою загибеллю закінчиться вся історія народу. Записувати їхні сказання я не в змозі, але написати портрети вождів, відобразити побут, прикмети культури і природи можу. Зокрема, я збираю зброю, якою користуються аборигени.
За підсумками ризикованих експедицій хочу зібрати повну, так би мовити, колекцію племен, що йдуть у вічність. У перспективі було б чудово створити в Україні етнографічний музей — такий собі портрет планети. Люди побачать, як характерні риси народів світу перегукуються між собою, нашу спорідненість.
Ми погано і мало любимо себе. З цим пора кінчати. В інших країнах нас почнуть оцінювати інакше, коли ми позиціонуватимемо себе як державу хоча б з євроазійськими амбіціями, здатну створювати міжнародні культурно-освітні екологічні програми. Тоді ми зможемо посісти місце лідера серед країн СНД. Думаю, що створення етнографічної колекції, або першого у світі музею племен, що зникають, вплине на реноме України. Уже через 15–20 років ці зображення стануть унікальними.
Я був у Гані (Африка), Еквадорі (Латинська Америка), в Індії, у континентальній Азії (ближче до Монголії). Зустрічався з неймовірно самобутнім плем'ям ведів, яке проживає в горах Цейлону. Вони зберігають побут, традиції, перекази. Набирався мудрості у цих людей. Хоч спочатку думав: ось прийду до них і чогось навчу. Нічого подібного! І це притому, що ці мужні, сильні люди живуть у лісі практично голі, з усіх благ цивілізації мають лише сокири. Але відрізняються людяністю, чистотою, правдивістю, зберігають свою колоритну культуру. З ними було дуже цікаво.
У Європі багато говорять про таємничих ведів. Колись вони мали контакти зі слов'янами, норманами. Веди — ті ж самі індоарійці, які проживали на території Індії, але збереглися у чистому вигляді лише на Цейлоні, оскільки на острові сучасній цивілізації значно складніше поглинати первородні племена. А в Індії все давно перемішалося колоніальними війнами і глобальними етнічними переміщеннями.
— Зникаючих племен, напевно, десятки?
— Точніше — близько сотні. П'ятдесят можуть зникнути найближчими роками.
— Чи не буде заважкою роботою для художника охопити розкидані по всій земній кулі зникаючі племена? На мій погляд, це справа для десятьох.
— Облетіти земну кулю можна досить швидко. Усе впирається у фінанси. Зараз я готую експедицію до Папуа Нової Гвінеї — у її західну частину з боку Індонезії. Маршрут такий: до Бангкока, звідти — до Суматри (всю її проходимо), потім — острів Ява, далі — на Західне Папуа і — на Борнео.
Там концентруються практично невідомі племена. Деякі з них відкриті зовсім недавно. «Деревні» люди — живуть на деревах, будуючи гнізда. Раніше вони взагалі не контактували з цивілізацією, були людоїдами, страшними дикунами, проте протягом останніх чотирьох років відчутно обтесалися.
За наявності спонсорів, можна було б набагато швидше об'їхати і Південно-Східну Азію, і сельву Амазонки. Там нині дуже багато племен потерпає через те, що страшними темпами наступають деревозаготівельники та нафтовики.
Щоб мій задум не затягнувся на роки, продаю картини. Проект дуже цікавий, вірю, що знайдуться філантропи, які розуміють роль збереження етноспадщини для майбутніх поколінь. Я, українець, пишаюся тим, що створив цей проект в Україні. Приміром, англійці часто організовують експедиції, колоніальний дух у них у крові, тому серед британців дуже багато мандрівників, що роз'їжджають білим світом. В Україні одиниці. Поки що.
— Чи доводилося Вам потрапляти в екстремальні і навіть смертельні ситуації?
— Багаторазово. На морях, в горах, тайзі. Не наводитиму африканські і американські приклади. Навіщо далеко ходити? У Сибіру я потрапив під лід. Телецьке озеро навіть у міцний мороз не часто замерзає повністю, оскільки величезне і глибоке — 300 метрів глибини. Я вирішив перетнути ділянку на крижині, відштовхуючись жердиною. Було 27 градусів морозу, видовище дивовижне — все в снігу, рожеві скелі навколо, і парує, парує... Я пливу серед туману на крижині, і раптом вона розламується піді мною. Не відразу зрозумів, що сталося, — шоковий стан! Ціла вічність минає, тонеш, мов у сповільненій зйомці: ноги поволі йдуть під воду, в чоботи заливається обпікаюча — здається гаряча — вода! Вище, вище, намокаєш, і ось уже вода ллється через комір, обпалює все тіло. Я розумію, що це катастрофа. Шуба, кілька штанів, зимові чоботи — все моментально вбирає воду і тягне на дно, мов якір. На плаву втриматися неможливо. На щастя, мої ноги несподівано вперлися в дно — врятували буквально сантиметри. Піді мною зовсім випадково опинилася вузька коса-мілина! По ній вдалося дістатися берега. Чітко запам'ятав, як очі скліють, — вода потрапляє на повіки і замерзає, боляче моргати... Шуба швидко перетворюється на крижаний панцир, волосся замерзає, ноги дерев'яніють... Я попрямував у бік поселення, місцеві жителі зовсім випадково мене знайшли, але вже непритомного. Відігріли, відпоїли. Все закінчилося добре.
Насправді людина ризикує постійно. Але якщо є щаслива зірка, тобто ангел-охоронець, ти пройдеш і вогонь, і воду, і будь-що. Без рятівника від Вищих сил можна загинути, банально переходячи дорогу, або втопитися у ванні. Наприклад, сніжний барс, який бачив мене з близької відстані, цілком міг мною поласувати... Він не такий великий, як тигр, але значно більший, ніж рись. Дуже небезпечна тварина!
— Удар лапою — і від обличчя нічого не залишається...
— Авжеж! Я бачив, як ведмеді в Сибіру вбивали корів. Таке враження, ніби кілька відер крові розлито. Вона густими плямами-кіркою тягнеться по стежці — неймовірна кількість! Ведмідь — дуже сильний звір, може елементарно вхопити і понести бичка, хоч за розміром вони практично однакові.
У горах часто життя висіло на волосині. Багато людей пропадає навіть у Криму. Природа — це грізна сила, з нею потрібно бути дуже-дуже обережним, на «Ви»... У Криму можна не тільки зірватися зі скелі, а й від спраги померти, заблукавши в горах. Заблукати досить легко, якщо не бачиш берегової смуги і немає компаса.
А ще там люди гинуть на «сипучках». У морі багато хто гине, тому що не вміє правильно розрахувати сили.
Деякі дивляться передачу «Вижити за всяку ціну» і намагаються брати приклад з популярного телеведучого Бера Грілса. До його порад-демонстрацій потрібно ставитися із застереженням. Глядач має розуміти, що Грілс — англійський спецназівець. Я пробував лізти по ліані, підніматися водоспадами. Насправді, щоб подолати по слизькій ліані 50 метрів, потрібно бути надлюдиною.
Люди мають чітко усвідомлювати: щоб подорожувати в суворих умовах, потрібно дуже серйозно готуватися і налаштовуватися. Запросто можна вбитися, коли відчуваєш себе в безпеці. У горах ти сторожкий, готовий до несподіванок, концентрація уваги додає сил. І ось підходиш до свого табору, розслабляєшся: ну все, тут уже не пропаду, я у повній безпеці.
Насправді люди найчастіше потрапляють у біду, коли втрачають увагу. У мене був такий випадок. На мису Айя, в Криму, ми з товаришем лазили по страшних скелях. І ось повертаємося нарешті на тропу, з одного боку — крутий карниз метрів 50 донизу, а з другого — стрімка скеля. Я кажу: «Тут уже не так складно, не пропадемо». Відтак мій товариш спотикається і мало не зривається вниз. В останній момент я хапаю його за комір і утримую у висячому стані. Це був великий урок для мене, я зрозумів, що не можна подібного говорити. Бог показує: коли ти думаєш, що все добре, маленький камінчик може підкузьмити. У подорожах навіть у нескладній, здавалося б, ситуації можна елементарно спіткнутися й полетіти в прірву.
— Розкажіть про вашу нову мистецьку акцію в Кенії.
— Зі скульптором Миколою Знобою ми їдемо у Найробі з творами винятково екологічної тематики. Власне, це дві персональні виставки: скульптурна та живописна. За сприяння Міністерства культури і зокрема Вікторії Лісничої її організовує наше Посольство у Кенії, на честь 20-річчя Незалежності України. Експозиція розміщуватиметься у приміщенні ООН (там працює представництво по всій Африці). Її побачать дипломати світового рівня, міністри закордонних справ різних країн. Нехай ще раз задумаються про важливу роль екології, раціонального природокористування.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»