«ПЕРЕМОГА СТАЛА МОЖЛИВОЮ ТОМУ,
ЩО ВСІ БУЛИ ЄДИНІ»
Аби не Всеукраїнський референдум 1991 року, Верховна Рада могла б легко денонсувати Біловезькі угоди, згадує перший президент України Леонід Кравчук. Його непокоїть те, що чимало політиків навмисно применшують досягнення країни за роки незалежності. І він вірить, що нова Конституція назавжди припинить боротьбу гілок влади за повноваження. Два десятиріччя в житті держави дають підстави говорити про Україну вже як про феномен світової цивілізації. Тому інтерв'ю, яке дав Леонід КРАВЧУК напередодні Дня незалежності, не могло не набути певного філософського забарвлення.
— Леоніде Макаровичу, у своїх мемуарах видатний політик У. Черчілль писав, що імперія є найбільш досконалою формою політичної організації суспільства. Чому ж тоді першого грудня 1991 року понад 90 відсотків українців проголосували за вихід зі складу Радянського Союзу?
— Правильніше було б сказати, що імперія — це найбільш досконала форма організації влади. Саме імперія організовує владу настільки дисципліновано, настільки контрольовано і настільки продумано, що демократія цього зробити не може в жодному разі.
Коли я був секретарем ЦК, то ніколи підлеглим двічі завдання не повторював. Коли посадовець прохав дати шість днів на виконання замість п'яти, натомість казав: «Чотири дні». І завдання виконували, бо інакше — виключення з партії або звільнення з роботи.
У такому політичному режимі організація, контроль і відповідальність стає другою натурою кожного посадовця. Але вся справа в тому, що в тоталітарному, а тим паче імперському режимі суспільство існує лише для влади. А за демократії навпаки — влада існує для суспільства. Якщо брати наше суспільство, то воно наполовину демократія, наполовину — залишок тоталітаризму. Ми не відійшли від старого і не прийшли до нового. Десь у дорозі.
— Але ж і Союз за Михайла Горбачова рухався до демократії...
— Союз був побудований на принципах централізованої влади. Україна вважалася республікою, яка мала гімн, прапор, конституцію. Але вона зобов'язана була виконувати рішення ЦК КПРС і центральних органів влади. Тож була абсолютно безправною. Народ, а особливо інтелігенція це відчували. За такої системи душилося все, що торкалося національного — мова, церква, демократія... Людина не мала жодних прав висловити навіть свою точку зору, за це людей карали.
Василь Стус, Іван Дзюба були кинуті до казематів, Василь Симоненко загинув — не за дії, а за слово. В суспільстві визріла філософія, що у народу є право мати власну державу, щоб зберегти свою ідентичність.
Через це Радянський Союз не міг більше існувати в такому вигляді, як раніше. Горбачов шукав шляхи, як змінити ситуацію. Він прагнув зберегти Радянський Союз як оновлену федерацію і демократизувати партію. Але бути главою держави і управляти цією системою тоталітарно вже не було жодних ресурсів.
Спочатку, після обрання Головою Верховної Ради, я думав, що можна переконати прогресивне крило комуністів, щоб змінити систему і дати більше прав українській державі. Я в це вірив ще у 1988 році. А вже у 1989-му ця віра похитнулася. Комуністи і Горбачов не бажали радикальних змін. Я ж дійшов висновку: без зміни системи не обійтися. Це був рубікон.
— Україна одержала незалежність. Але, якщо вірити авторові культової книги «Зіткнення цивілізацій» С. Хантінгтону, на початку 90-х років у те, що в новонародженої держави є майбутнє, мало хто вірив. Дискусії між експертами точилися лишень навколо дилеми: чи Україна розвалиться, як Югославія, чи буде війна з Росією. Що допомогло Вам пройти поміж Сциллою і Харибдою?
— Допоміг Всеукраїнський референдум першого грудня 1991 року. Бо ж ситуація була непростою. Після 24 серпня, коли було прийнято Акт про державну незалежність, Україна звернулася до світу з проханням, щоб її визнали. Але до першого грудня жодна країна світу так цього і не зробила! Тому що цього ж року, але раніше, 17 березня, був проведений Всесоюзний референдум. І там понад 75 відсотків українців проголосували за «оновлену федерацію».
Ото ж телефонує Горбачов і каже: «Леоніде Макаровичу, ви ж освічена людина, інтелігент, знаєте принципи права і розумієте, що Верховна Рада не може скасувати референдум, на якому українці проголосували за збереження Радянського Союзу». Він був стовідсотково правий! Тому 24 серпня на засіданні ВР я вніс пропозицію про включення в порядок денний питання про проведення референдуму, на який мають винести Акт про державну незалежність. Після референдуму моя позиція у Біловезькій пущі була сильною. Повірте, не було б референдуму, Верховна Рада могла б легко денонсувати Біловезькі угоди. Вона неодноразово намагалася це зробити. Якби обмежилися лише постановою ВР, навіть законом, нас би зупинили. А волю народу зупинити неможливо.
— Ви відчували, коли йшли на референдум, що дуже ризикуєте? Але ж не знали наперед, як голосуватимуть українці...
— Був ризик. Пам`ятаєте, мене обирали в цей же день президентом. І коли після 12-ї ночі телефонували додому і говорили: Леоніде Макаровичу, ви перемагаєте, мене це не дивувало. Як на сповіді кажу, я запитував лише одне: а як референдум? Я мав великі побоювання, чи прийдуть люди до виборчих дільниць? Коли мені о 4-й ранку повідомили, що за незалежність проголосувало понад 75 відсотків, я заспокоївся, ліг і заснув. Хоч достатньо було і 50-ти, хотілося, щоб показники березневого всесоюзного референдуму були перекриті.
Уже вранці повідомили, що цифра ще вища — 90 з чимось — це було свято. Ніхто, ні Горбачов, ні Єльцин в це просто не вірили. А перемога стала можливою тому, що всі були єдині. На вибори йшли кандидатами в президенти різні люди, але щодо незалежності воля народу виявилася одностайною.
— Очевидно, і сам сенс вашого президентства, якби не була здобута незалежність, втрачався.
— Це був би формальний президент держави, якої немає. Той же перший секретар республіканського ЦК тільки по-іншому називається....
— Однак нещодавно один із політиків сказав, що нам немає чого святкувати в День Незалежності, бо нічого не здобули. Його опоненти з опозиції наводять різні міжнародні рейтинги, за якими Україна пасе задніх і навіть навісили ярлик: «держава, яка не відбулася». З іншого боку, подивімося — з початку 90-х років у країні відбулися разючі зміни на краще. Де правда?
— Статистику легко пристосувати до будь-яких політичних уподобань. А в Україні сьогодні є три групи українців: перша — це більшовики — «совєтіко», які весь час дивляться назад. Вони мімікрували, пристосувавшись до ситуації, і служать не державі, а тим, хто на даний час при владі. Інша група — це так звані щирі українці. Вони жадають тільки українського всюди, забуваючи слова Тараса Шевченка, що варто й чужого не цуратися. І от ці групи людей не хочуть бачити нічого позитивного. Для них боротьба за гроші й владу є найголовнішим. Від цих людей чекати чогось справедливого, об'єктивного неможливо.
І тільки третя група людей дивиться в майбутнє — це українці з національною свідомістю. Але ця свідомість бере і найкраще, що є в глобалізованому світі, пристосовує до свого національного коріння. Це — твоя держава, твоя земля, твоя мова, твоя культура, твоя церква, але воно не є автономізованою, воно є частиною світової цивілізації.
Я переконаний, Україна зробила великі кроки в своєму розвитку, вона стала на шлях демократії, вона вперше в історії завдяки Президентові Віктору Януковичу почала реформи. Я не кажу про їх нинішню якість, але розпочала!
Ми бачимо, Київ будується. Уряд, як би до нього хто не ставився, діє. Наприклад, у Вінниці відкрили величезний морозильник, де можна зберігати овочі й фрукти. За радянських часів нічого такого не було збудовано.
Візьміть металургію, яка дає нам гроші. Вона була застаріла — ще Щербицький говорив, що вона застаріла на 60 відсотків. Тепер вона оновлюється. Тобто зміни радикальні, колосальні — в людях, у підходах, у демократії, в реформах. Я не кажу, що немає проблем. Є корупція, є інші неприємні речі, які треба викорінювати, але ж їх створили ми за двадцять років самі. І ті, що зараз паплюжать незалежність, самі купаються в матеріальних благах, здобутих завдяки цій незалежності. Самі на дорогих автівках їздять, будують дорогі маєтки. На цих людей дивишся з гіркотою і розумієш — тільки наступне, а може й те, що за ним покоління при владі змінить ситуацію.
— Але, як свідчить соціологія, багато хто з українців сумнівається в тому, чи варто було йти з Союзу...
— Все одно понад 50 відсотків опитуваних прагне мати свою державу. Звичайно, не 90, як у 1991-му. Але це — після величезних труднощів першого етапу незалежності, в умовах ідеологічного пресингу з Росії, та й від деяких наших ЗМІ, які захищають чужі інтереси. Коли дивлюсь окремі телепередачі до 20-річчя незалежності, серце кров'ю обливається. Складається враження, що готують ці сюжети і оцінюють нашу незалежність люди, чиї тіла хоч і перебувають в Україні, але помисли десь у Москві.
— Очевидно, тут ідеться і про модну нині в сусідній державі теорію «Русского мира»...
— Вона не така вже й безневинна... Бо її ідеологи прагнуть об'єднання, не беручи до уваги кордони, державну незалежність. Мовляв, держава само собою, а ми всі об'єднані на основі віри. Тут духовна позиція Московського патріархату збігається з політикою Кремля...
— Однак чимало західних філософів відносять Україну до так званої православної християнської цивілізації. То чи це не значить, що в нас з Москвою спільна доля?
— Ще в 451 році, здається, п'ять християнських патріархів (називалося це пентархія) взяли на себе канонічну місію бути головними у визначенні християнського світу, в тому числі православного. І в основі цього лежало вчення про Христа. Коли Росія відійшла від Константинополя, вона змінила ситуацію, віра в Христа залишилася, але було сказано: «Цар є намісником Бога на землі». Україна, як православна держава, як православна нація, має належати до цивілізації, стрижнем якої є ота сама вселенська пентархія, і віра в Христа, а не в царя доброго чи в президента, чи ще в когось.
— Леоніде Макаровичу, Ви зараз до конституційної реформи знову дотичні. Але згадаймо, в нас, тільки-но Україна стала незалежною, триває безперервний процес зміни Конституції. Це через те, що не можемо знайти власної ідентичності?
— Процес цей не має глибинних коренів. Усе обмежується трикутником гілок влади — законодавча, виконавча, судова. Всі конституції, які ми змінювали, починалися з того, що комусь було мало повноважень. Дали повноваження, 10 років президент Л. Кучма ними користувався. Наприкінці його другого терміну вирішили повернути назад — до парламентсько-президентської республіки. Проголосували у Верховній Раді і припустилися стількох помилок, що Конституційний Суд мав усі підстави скасувати ухвалені зміни. Однак світ каже, що ми вийшли за правове поле.
Тому я запропонував Президентові повернутися в це поле. Оскільки авторитет Верховної Ради дуже низький, передбачено створити Конституційну асамблею, члени якої не керуватимуться посадовими амбіціями. Це будуть спеціалісти, професіонали, експерти всіх рівнів від усіх політичних сил. Вони не прийматимуть нову Конституцію — я це підкреслюю — а внесуть пропозиції по системних змінах у текст Основного закону. Запропонують їх Президентові. Він внесе до Верховної Ради. А далі ми пропонуватимемо винести конституційні зміни на всеукраїнський референдум. Для того аби більше не було спокус кожному новому очільникові держави писати Основний закон під себе.
— Тобто з референдуму почали, і референдумом закінчимо....
— І тоді скажемо: «Ми стали на народний фундамент, народну Конституцію, затверджену народом. І нікому, навіть найгеніальнішому, відтепер не може прийти у голову думка про зміну Конституції без того, аби спитати дозволу у народу».
— Ваше покоління — народжених у Радянському Союзі, зуміло відповісти на цивілізаційний виклик кінця двадцятого століття. Ви вибороли незалежність, зберегли мир в Україні, розбудували демократію. А які, на вашу думку, виклики постануть перед тими, хто народився у незалежній Україні?
— Насамперед їм треба глибоко і всебічно вивчити історію свого народу. Вони її не вивчають і не знають. Я не хочу їх ображати, але мої спілкування з сучасною молоддю свідчать про це. Захоплення новітніми інформаційними технологіями, айпадами, ноутбуками і тому подібним сприяють полегшеному ставленню до історії, політики, суспільних цінностей.
А вони мають зрозуміти, що є поколінням, яке має вивчити наші помилки і, не засуджуючи нас, узяти на себе відповідальність за майбутнє української держави. Адже у молодих є всі можливості! Будь ласка, навчайтеся в Кембриджі, Оксфорді... Але повертайтеся, бо не можна залишати хвору матір. А Україна, на жаль, хвора. І тільки нове покоління, озброєне новою філософією, новими знаннями, чесне й чисте, зможе її врятувати...
Розмову вів Євген ЯКУНОВ, Укрінформ
[an error occurred while processing this directive]
[an error occurred while processing this directive]
[an error occurred while processing this directive]
також у паперовій версії читайте:
назад »»»