РЕФОРМИ МАЮТЬ НАБЛИЗИТИ НАС ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ
Політика непередбачувана. Незважаючи на те, що українська влада намагається діяти злагоджено, Президент не завжди задоволений роботою уряду й Верховної Ради. Час від часу в складі Кабінету Міністрів та інших органів влади проводяться кадрові зміни, глава держави застосовує право вето до законів, ухвалених пропрезидентською більшістю, приймає несподівані рішення. Про це, а також нове виборче законодавство та його можливий вплив на долю політичних сил кореспондент агентства Укрінформ запитав директора політико-правових програм Центру Разумкова Юрія Якименка.
— Юрію Віленовичу, іноді Президент України на публічних заходах критикує уряд. Чи не позначиться це на відносинах глави держави і Прем'єр-міністра? Чи не перетворяться згодом їхні робочі контакти на такі, як були у Президента Ющенка і Прем'єра Тимошенко?
— Нині дещо інша ситуація і з точки зору конституційного устрою України, і з політичної точки зору. Президент, на відміну від Конституції редакції 2004 року, володіє великим обсягом повноважень порівняно з Кабінетом Міністрів. Він може безпосередньо відправити у відставку Прем'єр-міністра, міністрів. По суті, Президент, а не парламентська більшість, контролює уряд. Можна сказати, що він де-факто є главою виконавчої влади.
З політичної точки зору глава держави і Прем'єр-міністр представляють одну партію, яка перебуває при владі. Очевидно, що ця політична сила зацікавлена в тому, щоб мати тривалі можливості для реалізації своїх цілей, тим більше, що Президентом було проголошено масштабну програму реформ. Їх багато, вони торкаються різних сфер. До того ж для змін потрібен якийсь запас часу.
Так і цілі збереження цієї партії при владі після наступних парламентських і президентських виборів вимагають того, щоб влада користувалася підтримкою громадян. І якщо Кабінет Міністрів робить щось, що йде врозріз із цими політичними цілями, то, очевидно, Президент має право і повинен висловлювати свою позицію.
— Глава держави неодноразово проводив кадрові чистки у виконавчій владі. Хто з міністрів, на Вашу думку, може бути наступним кандидатом на звільнення?
— Складність запитання в тому, що кадрова політика визначається не тільки об'єктивним станом тих або інших сфер, а і взаємовідносинами всередині самої «партії влади», різних груп впливу. Тому прогнозувати звільнення і призначення завжди у нас було справою дуже невдячною.
Що стосується тих змін, які не так давно сталися (відставка віце-прем'єр-міністра — міністра регіонального розвитку, будівництва і ЖКГ, а також його першого заступника.— Авт.), очевидно, що житлово-комунальна сфера — одна з тих, де реформи так і не розпочалися. Тут є проблеми, які лежать на поверхні. Це комунальні тарифи, спосіб їх визначення, їх підвищення. Все це викликало невдоволення людей.
А є й інші сфери, стан яких може стати мотивом для невдоволення громадян у тих або інших регіонах, соціальних групах. Наприклад, пенсійна реформа. Зрозуміло, що вона торкнеться всіх, і тут будуть непопулярні дії. Як співвідноситиметься те, що необхідно зробити, і як це зробити, і те, наскільки це вплине на позиції «партії влади» на наступних виборах, залишається відкритим.
Щодо питання податкового законодавства. Ми бачили, до чого призвело ухвалення Податкового кодексу. Воно вилилося в «податковий майдан». Там були прорахунки, які усувалися в процесі переговорів з учасниками акцій протесту, підприємцями. Чи можна було цього уникнути? Можна, але ж не зробили. Отже, хтось із представників влади має нести відповідальність.
А те, що відбувається в армії,— це запитання до міністра оборони. Що відбувається у сфері освіти,— запитання до міністра освіти і науки. Тобто багато запитань до конкретних осіб, але чи будуть вони зміщені зі своїх посад, чи залишаться — це питання не тільки змісту політики та її результатів, а й сили впливу різних груп у самій системі влади.
Поки визначено кілька напрямів, де можуть відбутися кадрові зміни,— це Міністерство фінансів, Міністерство освіти, Міністерство оборони. Про це говорять і пишуть ЗМІ. Опозиція неодноразово вимагала зміни керівництва Міністерства внутрішніх справ. А чи будуть ці зміни? Я думаю, про це однозначно говорити не можна.
— А як би Ви оцінили робочі відносини Президента і Голови Верховної Ради України? Адже Володимир Литвин представляє іншу політичну силу.
— Так, це різні політичні сили, але ж Блок Литвина є частиною парламентської більшості, яка підтримує Президента, його політику і дії Кабінету Міністрів.
Протягом останнього року я не побачив проблем у взаємовідносинах керівника парламенту і Президента. У нас немає такої ситуації, як, наприклад, наприкінці 90-х — початку 2000-х років, коли парламент у принципі був структурою значною мірою опозиційною до Президента, яка могла не підтримувати значну частину його ініціатив. Парламент в нинішньому складі є досить лояльним, навіть контрольованим, так би мовити. Він, звичайно, позитивно реагує на всі пропозиції, які виходять і від Президента, і від уряду.
Проблеми можуть виникати тільки там, де є тертя і конфлікти всередині самої більшості. А вона в принципі стабільна, і там, де немає внутрішніх розбіжностей або розходжень, голосує на підтримку урядових і президентських проектів.
— Крім лояльної більшості у Верховній Раді є опозиція. Яку політичну силу, якого політика Ви можете назвати лідером?
— У цьому саме і полягає питання. Опозиція насправді складається з цілого ряду політичних сил, які можуть претендувати на те, щоб бути присутніми в наступному складі парламенту. Природно, опозиція не є єдиною. Вона такою, напевно, і не має бути, адже підстави для опозиційності — різні. Тому відповісти на запитання, хто є лідером «опозиції в цілому», не можна, тобто такого лідера немає.
— Сили, які не увійшли в парламентську більшість, уже заявляли про об'єднання. Наскільки це можливо і ефективно?
— Спроби об'єднання різних опозиційних сил, зазвичай, закінчувалися формалізацією якого-небудь координаційного органа і надалі не мали практичних дій.
Тому ми можемо говорити про лідерів найбільш популярних нині опозиційних сил, які і громадянами розглядаються як опозиційні. Якщо називати в порядку, визначеному рівнем підтримки політичних сил, то це Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк. Далі йде та, що долає тривідсотковий бар'єр,— «Свобода» з Олегом Тягнибоком, такі сили, як «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, «Наша Україна» та інші.
Комуністів навряд чи можна вважати опозицією, тому що вони є частиною парламентської більшості. До речі, наші останні дослідження з питання опозиції показали, що більшість громадян не вважає Комуністичну партію опозиційною, як і ПСПУ та інші ліві партії. Справжня опозиція, за оцінками громадян,— це ті партії, які наведено вище.
Невизначеним є ставлення громадян до партії «Удар» Віталія Кличка, у якої також є шанси на проходження до парламенту. Партія позиціонує себе як опозиційна, та поки ще у більшості не склалася думка про неї.
— Якщо буде ухвалено закон про вибори народних депутатів, деякі з цих політичних сил не зможуть пройти до ВР. Коли, на Ваш погляд, можна чекати ухвалення цього закону? Які його положення Ви не підтримуєте?
— Поки ми не побачимо проекту, поданого офіційно, можна говорити тільки про його попередні варіанти.
Закон має бути ухвалений, як і радять європейські інститути, і говорить керівництво держави, не пізніше, ніж за рік до виборів. Тобто не пізніше, ніж у вересні цього року. Основні зміни торкаються передусім виборчої системи і деяких пов'язаних із нею положень.
По-перше, перехід до змішаної системи, мажоритарно-пропорційної. На мій погляд, цей варіант не зменшує, а об'єднує недоліки двох систем. З одного боку, залишаються закриті списки за пропорційною частиною з усіма їхніми прорахунками, а з іншого — з'являється мажоритарна складова, яка, як говорили свого часу критики цієї системи, відкриває великі можливості для політичної корупції, підкупу виборців і впливу фінансів на виборчий процес.
Кращим варіантом могла б стати модифікація пропорційної системи, про що вже давно йдеться, у тому числі й серед провладних політиків. Можливо, цей варіант був би кращим, ніж та система, яка пропонується.
Друге нововведення — це п'ятивідсотковий бар'єр замість тривідсоткового. На мій погляд, нічого страшного в цьому немає. Звичайно ж, малі партії демонструють свою стурбованість, тому що їхні шанси потрапити до ВР зменшуються. Водночас більшість політичних сил, які проходили до парламенту на минулих виборах при тривідсотковому бар'єрі, набирали більш ніж п'ять відсотків. Насамперед підрахунок відбувається вже від кількості тих людей, які прийшли на вибори, тобто кумулятивно. А за час виборчої кампанії партії зможуть залучити ще півтора-два відсотки людей, загітувати їх голосувати за себе.
Але можливо, що в процесі прийняття закону (думаю, це буде позиція менших парламентських партій — учасників більшості, тобто Компартії і Блоку Литвина), прохідний бар'єр буде знижений до компромісних чотирьох відсотків.
Ще одне нововведення — це заборона на участь блоків. Не можна однозначно сказати, що це погано, тому що блоки в нашій практиці з певного періоду не є блоками приблизно рівних за силою ідеологічно близьких партій, а будуються за лідерським принципом. Тобто одна велика політична сила-лідер плюс кілька малих партій. Потім ці блоки стають нестійкими, часто вони діляться в парламенті. Тоді зникає сам суб'єкт політичної відповідальності. Якщо фракція блоку у Верховній Раді розпалася на партійні групи, кому можуть виборці, які голосували за блок, пред'явити претензії за невиконані передвиборчі обіцянки? Тому ця пропозиція, в принципі, може бути відтворена в законі, однак питання в тому, яким чином вона буде реалізовуватися?
Проста заборона — це не кращий варіант. На мій погляд, було б більш демократично вдатися до того, що застосовується в законодавстві європейських країн, у тому числі в Польщі, Угорщині, Чехії, і встановити диференційований бар'єр для політичних сил. Для партій він міг би бути, скажімо, 4 або 5%, для блоків, відповідно,— 8% або 10%. Тоді не було б сенсу в створенні блоків із партій, які приносять нулі в електоральну скарбничку.
— А що Ви скажете з приводу голосування «проти всіх»?
— Деякі експерти критикують відсутність цієї норми, тому що вона, на їхній погляд, обмежує протестне голосування. Наприклад, в європейській практиці цей пункт відсутній. Передбачається, що громадянин, прийшовши на вибори, повинен все-таки зробити свій вибір на користь якоїсь політичної сили, тим самим взявши відповідальність на себе за цей вибір. У такій ситуації люди, які не хочуть голосувати за будь-кого, просто не прийдуть на вибори. Тобто ця частина може просто трансформуватися в зменшення явки виборців.
— Тут все зрозуміло. Ми бачимо, як влада міняє податкову, судову, виборчу та інші системи. Розробляються програми, стратегії, закони, які повинні сприяти розвиткові країни. Все це може якось вплинути на імідж України, ставлення до нас інших країн?
— Заяви про реформи і намір їх провести можуть позитивно вплинути на імідж держави, але тільки в тому разі, якщо ці реформи реально здійснюються і якщо вони спрямовані на те, щоб довести Україну до більш високих стандартів. Насамперед, це стандарти європейські. Чому? Тому що влада проголошує своєю метою євроінтеграцію. Це передбачає входження до співтовариства з певними стандартами, вищими з точки зору забезпечення демократії, верховенства права, гарантій прав і свобод людини, ринкової економіки. Це не абстракції. Це цінності, які ми також схвалюємо, принаймні на рівні декларацій. Отже, реформи мають відповідати цим цінностям. І ось тут виникають запитання.
Пригадаймо судову реформу. Є кроки, які частково можна оцінювати позитивно, та є й проблеми. Тут присутня політична мотивація. Наприклад, ослаблення повноважень Верховного Суду і передача частини його функцій вищим спеціалізованим судам за напрямами. Значною мірою це пояснюється тим, що головою Верховного Суду досі є людина, яку зв'язують з опозиційною політичною силою.
Стосовно підвищення впливу Вищої ради юстиції на судову систему. З одного боку, це механізм професійного контролю над суддями, а з іншого — механізм політичного впливу. Ким формується Вища рада? Вона формується представниками Президента, парламенту, а також органами, на які влада має безпосередній або опосередкований вплив. Добре це чи погано? Погано. Тому що це ставить судову систему в залежність від політичного моменту, від політичної кон'юнктури. Не дивно, що громадяни говорять про те, що в Україні немає незалежного правосуддя, суди підконтрольні, корумповані тощо.
Питання реформи виборчого законодавства. Так, вона необхідна. Однак якби за цим так явно не проглядали політичні цілі! Адже ми розуміємо, що в умовах непопулярних реформ рейтинг «партії влади» не буде збільшуватися або збільшиться недостатньо. Тоді в наступному парламенті вона не зможе претендувати на більшість. У разі переходу до змішаної виборчої системи можна буде створити більшість за рахунок депутатів-мажоритарників. Публічно заявлена мета начебто і непогана — удосконалення законодавства, проте інша мета, політична, нівелює те, що публічно декларується. І таку невідповідність між реальними цілями і тим, що публічно декларується, бачать не тільки в Україні, а й на Заході. Тому ситуація в Україні оцінюється дуже неоднозначно.
— Як Ви оцінюєте рівень демократії в нашій державі?
— Тут не треба багато говорити. Можна просто подивитися оцінки міжнародних інституцій і організацій щодо ситуації в Україні протягом останнього року, захищеність прав громадян, ситуація зі свободою слова і ЗМІ, з демократією в цілому, захистом прав опозиції тощо. Про це вже багато сказано і написано.
Більшість громадян України визнає факти вибіркового ставлення правоохоронних органів до опозиційних політиків. Держава — член Європейського Союзу — надає політичний притулок колишньому члену Кабінету Міністрів, проти якого в Україні відкрито кримінальну справу. Існує не одна резолюція міжнародних організацій і не одна заява лідерів демократичних країн про проблеми в Україні. По-моєму, цього достатньо, щоб визнати, що проблеми є.
Олена ВИГУЛЯР, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:
назад »»»