ТРИ ПОВЕРХИ КАТАСТРОФІЗМУ НА КІНОЕКРАНІ
У ситуації, коли йдеться про надто різнопланові фільми про катастрофи (один з яких ще й документальний), де головні дійові особи діють в екстремальних ситуаціях, прагнеш знайти мотиваційну точку опори. Тобто символічну «нитку Аріадни». Мені тут бачиться людське благородство. Хоч мода на ідеал мінлива: кожен може запропонувати свій варіант.
Перший — особистого рівня
Російський фільм «Кочегар» (2010) режисера Олексія Балабанова на 11-му фестивалі центрально- та східноєвропейського кіно GoFast у Вісбадені нагороджений «Золотою лілією» як найкращий фільм.
Дія розгортається в невеликому містечку на півночі Росії, можливо, в Якутії, у 90-х роках минулого століття. Надзвичайно красивий зимовий пейзаж, на тлі якого відбувається жорстокий неприродний відбір, за яким, звісно, стоїть певний «авторитет». Саме він монопольно вирішує — кому бути на цьому світі, а хто на це не заслуговує.
На передньому плані якийсь неадекватний чоловік, що, ніби бомж, якому немає де приткнутись, сидить у кочегарці. Яскраво й агресивно горить вогонь у топці. Він белькоче, наспівує, ще й до зошита пожмаканого занотовує щось (взагалі-то про заповідне книгу прагне написати.) Не знаю, як у Росії, а в нас таких полюбляють називати «знедоленими», які однак у різних ситуаціях виявляються вкрай необхідними. Тож час від часу до кочегарки підкочує круте авто з дуже діловитими особами. Вони привозять бідолашному кочегару «паливо» — тіла «поганих».
Так і йшло б собі життя кочегара. Та з'ясовується, що він — людина зі шлейфом — афганець, майор у відставці, Герой Радянського Союзу, тільки контузія забрала у нього все... Тому й поводиться неадекватно. І ще є у нього донька-красуня, яка, щоправда, не балує батька увагою. На біду, вона ділить коханця з табору «ділових» з донькою пахана цього табору. Пахан також афганець і воював під орудою «товарища майора», якого й прилаштував кочегарити. Проте чию ж доньку він стане відстоювати? Безумовно, свою. Чиєю рукою забере чуже життя? Рукою того ж коханця. І до топки. Батьківське серце віщувало катастрофу. Іде кочегар додому і знаходить черевичок з ноги доньки.
Прозріння. Мить трансформації особистості. От уже по-військовому чітко прямує містечком при повній амуніції майор, і навіть сумніву не виникає, що ворога буде знищено. У цей момент катарсису і духовного перетворення з кочегара на месника в ньому вбачається дещо погрозливо прекрасне. Воно інфернальне, агресивне, руйнівне. Артистові Михайлу Скрябіну слід віддати належне за глибинне відтворення в цій ролі мотиву духовної катастрофи особистості та усвідомлення безвиході з неї.
А що далі? Самознищення. Власне від перших епізодів фільму ритміка монтажу, музика диктують трагічний фінал і послідовно ведуть до повного колапсу.
Другий— місцевого рівня
Події канадсько-американського фільму «Бомж з дробовиком» (2011) — режисер Джексон Айзенер — відбуваються також у невеликому містечку, де «погоду» робить крута сімейка. Тут, звісно, не потребується докладати багато зусиль і фантазії, щоб уявити, як виглядають на екрані зведення рахунків, «розборки» та уроки для непокірних у «живописних» сценах із далекого континенту. Але в це гніздо відвертого тероризму з купленими копами на попутному товарняку прибуває бомж. Такий собі втомлений чоловік, що, вочевидь, шукає спокою. Про його життєвий шлейф у фільмі не йдеться. Проте він без напруження вгадується. Варто бомжу взяти до рук зброю або встряти у бійку, як стає очевидним: до містечка прибув ліквідатор катастрофи, з якою заляканим мешканцям не впоратися. Потрібна лише причина для того, аби спонукати його до дій. І вона знаходиться. Це — юна миловида повія, яку він рятує від одного з синів головного генератора катастрофи. А далі все йде накатаним шляхом...
Артистові Ругеру Хауеру вдається наділити бомжа і людяністю, і навіть певною душевністю та інтелігентністю, що вирізняє його з-поміж подібних персонажів месників-м'ясників, якими перевантажене кіно, що шукає героя в «золотому періоді» античності. Проте цей герой ціною власного життя таки ліквідує катастрофу в маленькому містечку.
Та хіба ми не знаємо, що велике починається з малого? І, ймовірно, повія, яку бомж хотів бачити вчителькою, таки стане нею. З канвою фільму важко сперечатися. Навіть якщо це ідея другого плану. Тут усе залежить від майстерності виконавця. Гадаю, Дж. Айзенер знайшов саме ту зірку в особі Р. Хауера, котрий зумів переконати навіть найприскіпливішого глядача в тому, що благородство людської душі може бути замаскованим. У цьому разі у «людині нізвідки», яка віддає своє життя заради перемоги над ницістю руйнівного плебейства. Отже, у фільмі «Бомж з дробовиком» — хоч і достатньо начиненим вульгаризмами, ріками крові — катастрофа місцевого характеру все-таки ліквідується, незважаючи на відсутність блаженного хепіенду.
Третій— глобального рівня
Щодо катастрофи глобального рівня, то за період існування цивілізації, в якій маємо щастя жити, вона відбулася на нашій землі. Звісно, саме для нас це і є той заповіт, який маємо осмислити. Час не стоїть на місці, з'являються різні версії прочитання програми надзвичайної події планетарного масштабу. Дозволю собі вийти за межі її потрактування мовою художнього кіно. Бо саме хроніка ставала основою для розвитку подальших імовірностей. Розповідь про катастрофу третього рівня відбудеться через кінохроніки. Адже фільм «Чорнобиль, 3828» має документальну основу, він створений учасниками подій. Їх зйомки, обличчя, свідчення і є оригіналом. Назва загадкова тільки на перший погляд. Насправді число свідчить лише про кількість ліквідаторів глобальної катастрофи, яка потрясла світ. Очевидцями були кінолітописці-кияни: сценарист Хем Салганік, режисер Ігор Кобрін, оператор Юрій Бордаков.
Однак не весь знятий ними матеріал увійшов до фільмів, створених безпосередньо цією співдружністю. Залишилася частина відзнятого дорогоцінного матеріалу. Проте нічого не пропадає безслідно. І прийшов час конкретизації фрагментів цього матеріалу в дійових особах та виконавцях, адже подих часу найкраще передається від покоління до покоління через справи особистостей на екрані. Розповісти про них узявся режисер Сергій Заболотний. Він належить до покоління, яке Чорнобильська катастрофа застала в період формування свідомості. Тобто до тих, чиє інформаційне поле набирало знань. І на ліквідаторів дивилися, як на героїв-добровольців.
Тому вони й постають у фільмі благородними особистостями.
Ідеться про групу дозиметричної розвідки, яка вимірювала рівні радіоактивного опромінення на максимально заражених ділянках. Автор сценарію Хем Салганік запропонував для розгортання подій цілком ігровий хід — від першої особи. Цією особою став Валерій Стародумов, який був у 1986 році заступником начальника дозрозвідки Юрія Самойленка. Обох бачимо і в кадрі під час напруженої роботи, яку знімав оператор Юрій Бордаков. Дозволю собі цитату з цього вражаючого своєю правдою, тональністю, напруженою динамікою фільму. Слова ці належать В. Стародуму: «... Восени 86-го через крівлі Чорнобильської станції пройде 3828 людей. «Герої, які врятували світ», — пафосно напишуть газети. Через кілька років про героїв перестануть згадувати, а потім і взагалі забудуть...»
Переповідати сюжет фільму немає сенсу, адже кіно треба дивитися навіть для того, щоб побачити в оригіналі тих, хто йшов на свідомий ризик, набираючи понадміру радіаційну дозу. Зустрітись і з невигаданим благородним героєм — генералом Миколою Таракановим, який першим вийшов на заражений дах, щоб відчути, зрозуміти, куди виходитимуть його солдати...
Такі драматичні сюжети лягають в основу повнометражних гостросюжетних картин, тримаючи глядача біля екрана. Скільки їх уже створено тим же ігровим світовим кіно про глобальні катастрофи?
Утім, наші кінематографісти змогли відтворити реальну катастрофу з документальними її ліквідаторами. В обличчях, діалогах, вчинках тих, хто просто виконував надлюдську роботу, навіть не помишляючи про героїзм.
Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ЯК ЗОЛОТЕ КУРЧА ПЕРЕВИХОВАЛО ВОВКА
- «П'ЯТИЙ ПОВЕРХ»
назад »»»