ВАСИЛЬ ШКЛЯР: «ЧОРНИЙ ВОРОН» СКЛИКАЄ УКРАЇНЦІВ ДО ХОЛОДНОГО ЯРУ
У нашій «Вітальні» ми вже зустрічалися з письменником Василем Шкляром з нагоди виходу його історичного роману «Чорний Ворон» («Залишенець»). Від того часу в житті письменника відбулося чимало бурхливих подій.
Дедалі зрозумілішим стає, що «Чорний Ворон» є одним із видатних в Україні літературних творів. Автор працював над книгою майже 13 років, розповідаючи про трагічну сторінку нашої історії — повстанську боротьбу українців проти окупаційної влади у 20-х роках.
Розійшлося понад 100 тисяч книжок — це просто фантастичний наклад для України! До того ж роман легко можна скачати в Інтернеті. Готова аудіокнижка: священик і видатний диктор Петро Бойко записав роман на диск.
Присудження Національної премії імені Шевченка автор і читачі сприйняли не тільки як відзнаку літературних достоїнств, а і як одну з ознак визнання холодноярських героїв.
На всілякі звинувачення Василь Шкляр реагує так: «Мені нема чого виправдовуватися за цю книгу. Вона сама себе одстоїть. Стосовно того, як хто її сприймає, то скажу, що «Чорного Ворона» потрібно читати з відкритим серцем. Хто не може так читати, нехай читає її з калькулятором, тоді побачить, що там негативних героїв більше серед українців, ніж серед інших національностей.
Нині йде збір коштів на екранізацію «Чорного Ворона». Серед людей, які надсилають гроші, більше росіян і євреїв, ніж українців. Це ті люди, які прочитали книгу з відкритим серцем, зрозуміли її. А якщо хтось упереджено її сприймає, то це їхні проблеми.
Думаю, багатьох, у тому числі й українських критиків, уразило, що я називаю речі своїми іменами. Це чесна книга! Якщо є якась гіперболізація, то це узгоджується з моїм романтичним жанром, де я показую ворога крізь призму сприйняття тодішнім українським населенням».
17 квітня 2011 року в Холодному Яру Василеві Шкляру вперше в історії України вручили народну Шевченківську премію, оскільки він попросив Президента Віктора Януковича перенести нагородження Національною премією імені Тараса Шевченка на той час, коли при владі не буде Дмитра Табачника. До речі, це 255 тисяч гривень. Більше, ніж офіційна Шевченківська премія.
А ось думка голови Національної комісії з питань моралі Василя Костицького: «Коли йдеться про Василя Шкляра, то згадуєш сентенцію: «Багато вибраних, але мало покликаних». Василь Шкляр покликаний українським народом. На мою думку, це покликання вимірюється щонайменше двома речами. Перша — це місійність. Так, на долю письменника випадає або бути ремісником (і це теж добре, бо людям потрібне різне чтиво), або бути провідником. У житейському морі в Україні дуже потрібен моральний лідер, який може претендувати на те, щоб рушив з місця передовий корабель.
Друга — жертовність. Насправді людина може бути великою, коли пройде свою Голгофу. І тільки тоді вже видно її велич для всіх, а не тільки для тих, хто був посвячений в те на початку».
— Пане Василю, Ваш роман «Чорний Ворон» тріумфально завойовує серця читачів. Розкажіть про враження від поїздок Україною.
— Так, твір робить свою справу, викрешує холодноярський вогонь, тобто жагу свободи, правди й справедливості. Утім, той вогонь живе в нашій крові й генах, іноді виявляючи себе вельми активно. Наведу приклад. Упродовж презентаційної подорожі Україною мене попереджали: будьте напоготові, можуть бути провокації. І от коли я ночував у івано-франківському готелі, то серед ночі почали дзвонити й гупати у двері. Я відчинив: на порозі стояли три величезні охоронці. Вони сказали: «У вас, напевно, щось загорілося в кімнаті, бо спрацювала пожежна сигналізація. Кажу: «Ні, нічого в мене не горіло». — «То, може, ви курите?» — «Курю, але не в кімнаті. Зайдіть подивіться». Охоронці все обдивилися: диму немає, і пішли. А через п'ять хвилин знову гупають, дзеленчить внутрішній телефон. Репетують: «У вас спрацювала пожежна сигналізація»... Коли вони вже втретє увірвалися до кімнати, я сказав: «Хлопці, викрутіть цього датчика, бо у мене холодноярський вогонь у серці, і вам дзвенітиме сигналізація до ранку». Вони викрутили датчика і справді дали мені спокій до ранку.
Цей вогонь я бачив скрізь. У Кривому Розі, у Дніпропетровську молодесенькі хлопчики підходили і казали: «Пане Василю, ми прочитали «Чорного Ворона». Покажіть, де і з ким вмерти за Україну»? Я відповідав: «Хлопці, вам ще рано. Помирайте і воскресайте краще від кохання й збережіть свої життя на пізніше. Я вам скажу — коли». Тоді хлопці кажуть: «Візьміть нас у кіно зніматися, бодай у масовку, дайте хоч у фільмі зарізати москаля!» Я думаю, що у людей вистачить почуття гумору, щоб не звинуватити мене, як наші недруги, у ксенофобії чи в розпалюванні якоїсь там ворожнечі, бо йдеться про поневолювачів, а не про представників братніх народів. Та й не треба нічого розпалювати, цей вогонь я відчув особливо гостро в Одесі, коли зібралася повна зала українського театру на 1200 місць, і на балконі юні студенти-юристи із закладу Кивалова під овації глядацької зали вивісили наш червоно-чорний холодноярський прапор свободи.
Я цей вогонь бачив і в Харкові, коли «Книгарню Є» заледве не розвалили, бо не вистачило роману. Настирливий чоловік прискіпався до продавця-жінки: «Дайте, дайте мені «Чорного Ворона», бо я зараз розвалю вашу книгарню». Вона каже: «Немає». «З-під поли дайте, знизу».— «Це вже не ті часи, з-під прилавка нічого не даємо». — «Все, запалюю вашу книгарню!» І тоді продавець нахилилася і дала йому з-під прилавка книжку.
Можна чимало наводити яскравих прикладів. Скажімо, один чорний запорожець («Чорні запорожці» — патріотична громадська організація, що продовжує традиції славного полку армії УНР, яка існувала в 1918–1920 роках.— В. К.) мені розповідав, як він купив книжку і в метро дав своїй маленькій доньці. Вона її гортала, а один чоловік накинувся: «Что ви дєлаєтє? Ви іспортітє ребьонка. Нємєдлєнно забєрітє у нєго ету кнігу!» На що чорний запорожець відповів: «Не хвилюйтеся, моя дитина вже давно зіпсована».
— Модератор Ваших поїздок Сергій Проскурня, певно, має залізну хватку. Чи залишається у Вас час писати?
— Від заходу до сходу і півдня я відвідав усі великі міста України: Львів, Івано-Франківськ, Коломию, Тернопіль, Рівне, Черкаси, Одесу, Дніпропетровськ, Кривий Ріг... Каюся, не встиг до Донецька, хоч мене туди запрошували. Скрізь приймали надзвичайно добре, проте влада чинила багато перешкод.
Звісно, шкода часу, хоч я розумію, що письменник має йти та їхати до своїх читачів. На певний період із мене зробили гастролера, а треба, певно, сидіти і писати. Та за будь-якої можливості працюю над романом про отаманшу Марусю.
— Які історичні моменти Ви б хотіли висвітлювати у своїх творах?
— Мене захоплює українська історія першої половини XX ст. Та коли я написав «Чорного Ворона», мене запитували, чи буде ще щось на цю ж тематику. Ні, бо я сповна висповідався у «Чорному Вороні», виклав у ньому все, що жило в мені на емоційному та інтелектуальному рівні. Я найбільше боюся самоповторів у літературі, серіали не пишу.
Виринула із забуття отаманша Маруся, наша Жанна д'Арк, і я подумав, що гріх мені буде про неї не написати, тим більше, що жіночий образ дає можливості для нових стилістичних барв.
— Документи, які Ви наводите у книзі «Чорний Ворон», справжні, чи це Ваша художня вигадка?
— Якби я вигадував ці документи, не наводив би їх російською мовою. Я, власне, для того і залишив їх мовою оригіналу, щоб підсилити достовірність, щоб усі побачили: це справді документи. Хоч є певні нарікання, особливо в діаспорі, скажімо, пан Лозинський зі США казав: «Та я не розумію російської мови». Можливо, треба було зробити зноски. А нещодавно я повернувся з Польщі, був у Перемишлі, і там казали, що важко читати ці російські документи. Я пояснив, що залишив їх саме для переконливості, бо вони взяті з галузевого держархіву СБУ, де, на щастя, збереглася вся хроніка тієї боротьби.
— Чи цікава Вам постать Нестора Махна?
— Ні, про Махна я ніколи не напишу роман. Він, можливо, є цікавою постаттю, але ніколи не був українським націоналістом. Кращі борці за волю України, котрі були у його лавах, як, наприклад, Чорний Ворон — Микола Скляр (у моєму романі діє інший Чорний Ворон), який загинув у 1920 році, відходили від Махна. Скляр зі своїм добірним підрозділом, по-сучасному кажучи, спецназом, пішов до Костя Блакитного, котрий воював за волю України, а не за якусь абстрактну селянську свободу. Через те Махно ніколи не був моїм ідеалом.
— Чи нема у Ваших творчих планах написати роман про боротьбу УПА, або художню біографію Степана Бандери, як це робив француз Андре Моруа?
— Щодо твору про УПА часто запитують, особливо в Західній Україні. Я кажу, що про ці надзвичайно драматичні сторінки боротьби мусить писати все-таки галичанин, тому що література живиться місцевим колоритом, діалектом. Мене запевнюють: «Та ви зможете!» Відповідаю: «Ще почекаю п'ять років. Якщо не буде яскравого роману про УПА, а я буду живий, то неодмінно напишу».
— Колись Михайло Слабошпицький у «Літературній Україні» на запитання: «Що нам робити за такої влади?» відповів, що найвідоміші люди, які не ходили «у власть», мають заявити про свою позицію.
— Що стосується позиції письменницької, то я, по-моєму, її чітко заявив. А що конкретно робити, кожен мусить вирішити для себе на своєму місці. Це може знаходити вияв і зовсім у дрібному. Я, наприклад, за своє життя жодного разу не купив російськомовної газети, тому що не фінансую чужинську культуру. Мені кажуть: «Купи, там про тебе написали». Я все одно не беру.
Так само я ніколи не дозволяв перекладати російською мовою мої книжки, які б продавалися в Україні, бо це теж інструмент русифікації.
Отже, є багато речей, які виявляють позицію людини.
— Україна здобула незалежність. Яке нині гасло було б актуальне для українців, за що тепер потрібно боротися на смерть?
— Гасло, яке зараз чи завтра має бути в Україні, є незмінним: «Воля України або смерть» (Василь Шкляр підводиться: на його чорній футболці написані саме ці слова.— В. К.).
— Чому, на Вашу думку, нині так мало лідерів, готових пожертвувати собою заради України?
— Нація слабка, виснажена, витоптана і змінена, навіть на генному рівні. Ми самі не можемо виробити лідера. Як бджолина сім'я виробляє матку, так сильна нація виробляє свого лідера. Забагато негативних причин у нас самих.
— Чи буваєте Ви на рідній землі? Яка роль у Вашій долі, у творчості малої батьківщини?
— Найбільше буваю на Звенигородщині у селі Хлипнівка над річкою Гнилий Тікич. Там рибалю, але цього літа, на жаль, мені рідко вдається туди доїхати. Не забуваю Лисянщину. І недавно був: відкривали погруддя Тарасові Шевченку в музеї.
Що таке «мала батьківщина»? Для кожної людини — це коріння, формування, це найщасливіші дні, бо що може бути краще за дитинство, яке ти провів на своєму городі, де палахкотіли гарбузи.
Тим паче, що мій край — Шевченків. Коли вийти на пагорб, то можна побачити, за словами моїх дядьків, «Моринці в розколинці». Вороги-чекісти казали: «Бандитський край», бо він дав Тараса Шевченка, про повстанців Холодного Яру вони пасталакали: «Начитался Шевчєнкі, стал бандітом». Я вважаю, що це найвища похвала Кобзарю. Жоден літературознавець, академік не сказав такої похвали Тарасові Шевченку. Це ж яка сила має бути у слові, щоб, прочитавши його, українці зрікалися самого життя і йшли на смерть за волю України. Через те, як людина не вельми скромна, я кажу: якщо хоч один хлопчина, прочитавши «Чорного Ворона», стане бандитом у чекістському розумінні, то я недаремно жив на цій землі.
— Яку громадську організацію Ви вважаєте гідною, здатною виховувати справжніх українських громадян-борців?
— Я не той ментор, щоб давати оцінку, хто нині кращий, хто гірший. Життя покаже. Не хочу нікого принижувати, а когось вивищувати. Те, що «Холодноярська ініціатива» (наприкінці літа 2010 року в громадську організацію об'єдналися 77 громадських діячів, письменників, істориків, журналістів, правників, правозахисників, політологів та економістів з метою координації різноманітних суспільних ініціатив, які несуть користь громаді.— В. К.) зі мною працює, мені любо. Узагалі втішає, що дедалі більше людей тягнуться до Холодного Яру. У дев'яностих роках нас там збиралося довкола Романа Коваля кілька, потім — десятки, згодом сотні, а цього року злетілося близько десяти тисяч. Я щасливий, що дуже багато людей до мене підходило і казало, що їх до Холодного Яру покликав Чорний Ворон.
Громадські організації, які взяли холодноярський бренд (вибачте за це новітнє слово), думаю, виростуть у міцну силу згодом.
— Чи може «Холодноярська ініціатива», Ви і Роман Коваль очолити громадсько-політичний рух за утвердження України для українців?
— Покаже час. Поки що це тільки початок. Та вже найближчим часом будуть великі випробування. Побачимо, хто чого вартий.
— Розкажіть про майбутню екранізацію «Чорного Ворона»?
— Була дискусія: хто має знімати, коли і як, за які гроші. Через те, що український кінематограф у великому занепаді, ми мусили звертати свої погляди на захід. Запропонували синопсис Єжи Гофману, на що він несподівано сказав: «Я подужаю роман в оригіналі, я українською мовою читаю, хоч поволі». Прочитавши, сказав, що це дуже добра річ, яку треба екранізувати. Щоправда, він бачить дуже великий бюджет, оскільки наявні чотири пори року, роман охоплює й батальні сцени тощо. Не забуваймо, Гофман вельми похилого віку. І питання постало так: чи він зніматиме, чи буде художнім керівником, до чого я більше схиляюсь. Режисером має бути українець.
Паралельно відбуваються серйозні розмови з відомими бізнесменами. На проект кінофільму «Чорний Ворон» я спершу дивився як на щось дуже крихке і невиразне, особливо коли оцінювати все за голлівудськими стандартами (а це фантастичні гроші). Тепер можу сказати, що моя впевненість дедалі зростає, бо є вже багато заможних людей, котрі готові дати кошти і вже дають. Цікаво, що перший великий внесок, а йдеться про мільйони, надійшов не з Києва чи Львова, а з Дніпропетровська.
Плекаю надію, що наступного року вже розпочнеться безпосередня робота над фільмом.
Очевидно, моя подорож Америкою, Канадою і Австралією, яка розпочнеться через кілька днів, теж сприятиме тому, що у фільму будуть потужні інвестори.
— Як ставиться церква до Вашого роману?
— Приємно констатувати, що вельми прихильно поставилися Українська православна церква Київського патріархату і Українська греко-католицька церква. Я чомусь думав, що священики висловлять своє «фе», мовляв, у книжці багато насильства, крові. Але патріотичне духовенство розуміє, що боротьба за волю не буває без крові.
Із дуже схвальними словами звернувся до мене глава УГКЦ Блаженнійший Святослав Шевчук. А з Патріархом Філаретом я нещодавно зустрічався. Він годину зі мною говорив про роман і кінофільм. Його помічники сказали, що вже давно ні з ким Філарет не мав такої тривалої аудієнції. Він благословив мене на поїздки, на збір коштів, і теж обіцяє всіляку підтримку.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»