ДОРОГА В БЕЗСМЕРТЯ
22 ТРАВНЯ— 150-РІЧЧЯ ПЕРЕПОХОВАННЯ Т. ШЕВЧЕНКА НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ ПОБЛИЗУ КАНЕВА
9 березня 1861 року друзі привітали Тараса Григоровича з днем народження, а наступного дня його не стало. Спочатку поета поховали на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Тяжко хворий, він не раз говорив найближчому другові Григорію Честахівському, аби його прах покоївся на Дніпрових горах.
Дай же, Боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених...
Хоча серце замучене
Поточене горем,
Принести і положити
На Дніпрових горах.
У цих до болю зворушливих рядках, написаних на засланні,— Шевченкове бачення життя і смерті. Їх об'єднає найулюбленіше, найжаданіше для нього місце на рідній землі — Дніпрові гори, куди він повсякчас переносився думками і помислами.
Хатинка із садочком над Дніпром
1859 року, після заслання, Шевченко приїхав в Україну, щоб купити землю для власної хати і спробувати викупити своїх рідних з кріпацтва. Проте він був «неблагонадійний» і місцеві пани, аби вислужитися, настрочили на нього «бодягу». Тараса Григоровича заарештували на рідній Черкащині й пароплавом доправили до Києва. Тодішній генерал-губернатор Іларіон Васильчиков не дав ходу наклепові й звільнив поета з-під варти.
Землевласникам в Україні було дано негласну вказівку всіляко гальмувати купівлю Шевченком ділянки під садибу. Два тижні Тарас Григорович провів у київській дачній Пріорці. Шевченко, наголошую, завжди мріяв про власну хату, сім'ю... Саме у Пріорці на короткий час він знайшов домівку, заприятелював із простими людьми. «...Ішов та йшов,— згадував Тарас Григорович,— бачу, хатка стоїть, біла-біла, наче сметана, й садочком обросла, а на дворі дитячі сороченята сушаться, рукавами махають, мене кличуть, я й зайшов...». Так він описав свій візит до оселі Варвари Пашковської, котра жила тут зі своєю сім'єю у серпні 1859 року і залишила зворушливі спогади про Шевченка. За короткий час «дядько Тарас», як його називали тамтешні жителі, усіх їх до себе прихилив. Перед від'їздом він купив у місті 15-фунтовий ящик із ягодами й успішно лікував ними дітвору, яку душив кашель.
Відтоді біла хатинка, яка йому приглянулась у Пріорці, заполонила душу. Він почав її втілювати в життя. У цій важливій для нього справі він покладався на троюрідного брата Варфоломія. «От стали ми з ним їздити і шукати такого місця, щоб Дніпро був під самим порогом,— згадує Варфоломій.— І незабаром знайшли його над самим Дніпром, з невеличким ліском, десятин, може, за дві, яка належала панові Парчевському. «Вимріяне в думках, оспіване в поезії місце на Дніпрових горах Шевченко побачив на правому березі Славути між Каневом і селом Пекарі. Звалась та місцина горою Мотовилівщина, точніше її вершина, де колись знаходилось велике скіфське городище». «Востаннє, виряджаючи Тараса до Петербурга, я провів його до Межиріччя, а він усю дорогу твердив мені: «Не гайся, братику, з ґрунтом, кінчай швидше з Парчевським та будуй хату так, щоб нам укупі поселитись і доживати віку»,— пише в спогадах Варфоломій.
Одначе після довгих перемовин Никодим Парчевський відмовився продати Шевченкові ділянку ґрунту (на таку акцію потрібна була згода генерал-губернатора, котрої не вдалося дістати). А Тарас Григорович, який був переконаний, що справу майже цілковито вирішено, не йняв віри, що Васильчиков, генерал-губернатор київський, подільський і волинський виніс йому вирок у листі до начальника III відділу В. Долгорукова: «...Якби Шевченко забажав поселитись у тутешньому краї, то я волів би відхилити його намір». Виходить, головна причина в тім, що політично неблагонадійного поета, недавнього засланця, не бажали мати під боком високі очільники й місцеві пани, радше хай, як і раніше, перебуває в Петербурзі під наглядом III таємного відділу.
Виникла складна ситуація. В Україні Шевченкові негласно заборонили оселитись. А «в Петербурзі я не всиджу, він мене задушить»,— зізнавався Тарас Григорович невдовзі після повернення з України до столиці. Це тоді, коли прогресивна петербурзька публіка з пошаною і пієтетом приймала поета, коли щиро і приязно до нього горнулися земляки. Як іронічно зауважував Шевченко у своєму щоденнику, він почувався в столиці «модною фігурою». 1860 рік був для нього особливо успішний у творчому і видавничому плані. Того року вийшов «Кобзар», у журналі «Народное чтение» було опубліковано його автобіографію, яку згодом передрукували російські й польські видання. Поезії Тараса Григоровича з'явилися у багатьох періодичних виданнях, зокрема у відомому альманасі «Хата». «Кобзар» побачив світ у перекладі російською мовою. У вересні того року Шевченко одержав звання академіка гравюри. Проте Тарас Григорович не був щасливий, він завжди почувався в Петербурзі емігрантом, а джерело його повнокровного творчого життя пульсувало тільки в Україні. «Слава мені не помoга і мені здається, як не заведу свого кишла, то вона мене знову поведе Макарові телят пасти»,— писав поет в одному з листів.
Нездійсненна мрія
Після того як не вдалося домовитися про Мотовилівщину з Парчевським, Варфоломій шукав землю і вів переговори з іншими поміщиками — спочатку на правому березі Дніпра (біля села Стойок), потім у селі Пекарі, а згодом на лівому березі Дніпра в селі Рудяки Переяславського повіту (земля ця належала Д. Трощинському). Шевченко сподівався, що справу буде доведено до кінця. Одначе й Трощинський відмовив...
На початку літа Варфоломій знайшов нову ділянку землі на Чернечій горі, яку описав у листі до поета: «Між Каневом і Пекарями на високій горі міських земель Канева є лісочок, посеред його поляна. Далеко від міста. На тій горі дуже багато дичок, яблунь та груш, і завести садочок можна. А Дніпро буде тобі під ногами!». Шевченко погодився на цю пропозицію, просив купувати десять десятин землі й у липні надіслав тисячу карбованців. Хоч розумів, що до початку зими хату не встигнуть збудувати. І просить купити і перевезти на ґрунт хату попаді з Пекарів, що тоді якраз продавали. «А навесні нехай би сестра Ярина з меншим сином перевезлася в ту хату та й хазяйнувала...»— пише поет.
Наприкінці 1860 року різко погіршилося здоров'я Шевченка. Поет жив останньою надією поїхати навесні на батьківщину. Але справу з купівлею землі не було доведено до кінця. «Заткни пельку отому проклятому землемірові та роби швидше з тим сердешним ґрунтом»,— просить поет Варфоломія у листі від 21 січня 1861 року, а через тиждень пише: «Кончай швидше в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що робити з собою весною». Навесні 1861-го Тарас Шевченко збирався їхати в Україну. Однак у листах Варфоломія між рядками бачиться стіна, з якою він зіткнувся в намірах придбати землю для Шевченка.
Про хату і майбутнє життя над Дніпром поет говорив усім, хто його відвідував незадовго до смерті. «Він показував мені план хати, тішився, як дитина думкою, що велике вікно майстерні буде виходити на Дніпро, який він палко любив»,— згадував О. Афанасьєв-Чужбинський. «...От якби до весни дотягнути... та на Україну... там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоч трошки подихав»,— говорив він М. Лєскову, який тоді приїхав з Києва і ділився враженнями. Україна, власна хата над Дніпром настільки заполонили Шевченкову уяву, що ці образи він переносить зі світу реального у світ потойбічний, описаний в останній поезії «Чи не покинуть нам, небого».
Тарас Григорович залишив нам свідчення про свою непобудовану хату-мрію — намальовані два проекти фасаду, п'ять схематичних планів хати і план комори. На одному з планів позначено кухню, кімнату, світлицю, робочу кімнату, двоє сіней і два ґанки. Найбільшою за розміром мала бути майстерня художника з великим вікном, яке дивилося на Дніпро. Після смерті Шевченка проекти і плани хати купив Григорій Честахівський. На одному з них він написав: «От по сьому планові батько Кобзар Тарас Григорович Шевченко хотів збудувати собі хату над Дніпром на Чернечій горі коло Канева в 1861 році на тім самім місці, де тепер його могила».
Григорій Честахівський разом із Олександром Лазаревським супроводжували труну з тілом Шевченка в Україну у травні 1861-го. Свою місію Честахівський означив так: «Я супроводив труну для того, щоб пильнувати, де поховають поета, і чи справді на тому місці, яке він сам вибрав собі за життя». Коли вибирали місце для поетової могили, Варфоломій показав Честахівському не Мотовилівщину, а Чернечу гору, де мав купити землю для Шевченка. Пророчий дар Кобзаря виявився і в тому, що він намалював місце свого вічного спочинку ще влітку 1859 року, коли плив на лівий берег Дніпра до Максимовича. На його малюнку «Коло Канева» видно Чернечу гору.
Цій землі 22 травня 1861-го було віддано Кобзаря на вічний спочинок. Того дня Канівський протоієрей І. Мацкевич так звернувся до Шевченкового духу: «Бажав ти, брате, жити в Каневі: от і живи до кінця світу. А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо в нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут, на одній із найвищих гір Дніпрових, покоїтиметься прах його, як на горі Голгофі подібно хресту Господнєму, стоятиме і по сей бік нашого славного Дніпра».
«І буде син, і буде мати...»
Я не раз бував у Каневі і ось знову тут. Автобус із харків'янами спинився біля підніжжя Тарасової гори. Тут уже були кияни, миколаївці та братчики львівського ставропігійного братства Андрія Первозванного, щоб спільно помолитися за геніального сина нашого народу. Власне, то жителі міста Лева на зорі нашої незалежності започаткували добру традицію — у травневі дні приїздити до Канева на Тарасову гору, щоб разом з іншими піднести до неба молитву на могилі українського пророка, який до останнього подиху боронив свій народ, свою землю, святе українське слово. За це карався по тюрмах і казематах. За це поклав на вівтар свободи своє життя. Тож невипадково сказав про себе: «За Вкраїну його замучили колись».
Біля підніжжя Тарасової гори канівчанки продають букети квітів — від пишних червоних піонів і аристократично-розкішних гербер до звичайних польових ромашок, інших степових рослин. Беру і я скромний букетик у жіночки, згадавши, як благоговійно і трепетно ставився Шевченко до природи, рослинного світу, адже дослідники нарахували в його творах згадки про понад 80 видів рослин.
Із Тарасової гори далеко видно широку стрічку Славути, відкривається дзеркало Канівського моря. У цьому місці, біля Тарасової гори, навколишні береги в первозданній красі. Вервечка людського потоку, не перериваючись, тягнеться до Кобзаревого постаменту.
Тут особливо глибоко усвідомлюєш, ким була Україна для Шевченка, і ким був, є і буде Шевченко для України.
Старенька канівчанка, яка працювала у свічній лавці, розповіла: «Наш храм почали будувати раніше за Софію Київську. Проте коли заклали підмурок, будівничим уві сні було сказано, що не тут, а вище по Дніпру маєте будувати. Вони попливли і зупинилися в Києві. А звівши храм у Києві, вони повернулися до нас і продовжили будівництво, поставили цей храм, який згадується ще в «Слові о полку Ігоревім».
Той храм стоїть у Каневі й донині. Табличка на вході сповіщає, що збудовано його 1144 року. На щастя, віки не знищили цю перлину. Навіть часи атеїзму та фашизму теж не зачепили його. Щоправда, церкву закрили за безбожної радянської влади і влаштували в цьому святому місці склади. Чимало років минуло, а його слово, думка актуальні, ніби написані зараз. Чи не тому йдуть і йдуть на уклін до нього люди, неначе грішники до Бога. Свої печалі несуть. Втім, не тільки печалі, а й вдячну пам'ять, що незалежна Україна відбулася. От тільки хотілося, щоб відбулося й щасливе життя народу, про яке мріяв Тарас: «І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі».
Віталій СТЕГНІЙ, Харків — Канів
також у паперовій версії читайте:
- 24 ТРАВНЯ — ДЕНЬ СЛОВ'ЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ І КУЛЬТУРИ ДЕНЬ РІВНОАПОСТОЛЬНИХ КИРИЛА І МЕФОДІЯ СЛАВА ПРОСВІТИТЕЛЯМ!
- ЧАСУ НЕ ПІДВЛАДНИЙ
назад »»»