ПАМОРОЗЬ ПОЛТАВСЬКОЇ ВИШИВКИ
Із родиною Віри Забори я познайомилася в Українському домі на щорічній виставці, приуроченій до Великодня. Підійшовши до їхнього стенду, не стрималася й мимоволі захоплено промовила: «О, решетилівська вишивка!» І почула у відповідь: «Зовсім не решетилівська, а полтавська! А решетилівська відбрунькувалася від полтавської, це одна з її гілок!»
З прабабусиної сорочки
Переді мною стояла усміхнена жіночка, яка відрекомендувалася: «Віра Петрівна Забора. Працюємо всією родиною. Син і невістка також вишивають. Ми єдині в Полтаві маємо так званий сімейний підряд».
Серед розмаїття вишитих скатертин, сорочок, блузок їхня продукція вирізнялася особливим смаком, якоюсь глибинною українськістю. Біля пречудових суконь зупинялися київські модниці, приміряли й купували. Майстриня похвалилася, що дві сукні від самого ранку придбали іспанки, і взагалі розкупили багато виробів, хоч виставка щойно розпочалася. Я також намітила для себе вишукану блузку, але поки розмірковувала, її забрали з-під носа... Пані Віра пояснила, що старовинний візерунок для цієї блузки вона «позичила» з прабабусиної сорочки, котра дівувала в ній ще до... 1905 року. Ось так неждано-негадано розговорилися з родиною полтавських вишивальників.
Від прилавка — до голки
Віра Петрівна народилася в Макіївці, що на Донеччині. Батько працював шахтарем, але після нещасного випадку, коли загинув найкращий друг, вирішив не випробовувати долю. Сім'я переїхала в Полтаву. Там дівчина закінчила кулінарне училище і технікум радянської торгівлі. Працювала старшим продавцем, активно займалася спортом. Коли народилися дітки (два синочки і донька), які мають звичку хворіти, стояти щодня за прилавком стало важко. Жінка почала шукати надомну роботу. На очі потрапило оголошення про набір на фабрику «Полтавчанка». Спочатку вагалася, адже в родині не було професійних вишивальниць. Бабуся по-аматорському копіювала картини з букетами, птахами, калиною, козаками та козачками. А Віра в руках голку тримала хіба що в шість років, коли лялькам шила сукенки. Проте зважилася, її зарахували до штату «Полтавчанки».
Новенька одразу потрапила під опіку відомих майстринь Олени Великодньої й Надії Жигало. Кмітлива та старанна учениця швидко переймала науку. Допомогли природний хист, відчуття прекрасного і неймовірна посидючість. Через два тижні жінка вже вишивала на маркізеті складні візерунки. Олена Великодня навіть доручала їй втілювати свої візерунки на полотні, адже одна річ намалювати, а зовсім інша відтворити «вживу», коли намріяне візуалізується, постає зримо.
Працювала на «Полтавчанці» до розпаду фабрики, а тоді вирішила започаткувати власну справу. На той час уже освоїла чи не всі техніки вишивки, які використовують у світі. Опанувала полтавські кольорові гами: білим по білому — мов паморозь на гіллі, голубим із білим — ніби по небу гуляють легенькі хмарки, коричневе з бежевим, сірим, чорним і синім — немов земля напровесні, в очікуванні щедрої руки ратая. До того ж ніхто вже не диктував, який вибрати мотив і що потрібно вишивати.
Син навчався у матері
Старшенький, Сергій, допомагав мамі ще шестикласником. Зашивав гладдю сонечка на скатертях, і так вправно накладав стібки, що ненька не могла нахвалитися дитиною. У доньки і ще молодшого синка не так гарно виходило. Та вони, власне, не стали вишивальниками.
Сергій також не одразу пішов материнською дорогою, двадцять два роки займався дзюдо і самбо. Кандидат у майстри спорту. Закінчив педагогічний університет, працював учителем фізичного виховання і валеології, був тренером у спортивному клубі. Може, й досі виховував би школяриків, але на спортивних змаганнях травмувався. Ось тоді й вирішив зайнятися вишиванням. Матір підтримала таку ініціативу.
— Я навчався у матері. Причому відразу взявся за складні візерунки, обминувши хрестики та набирання прутиків,— розповідає Сергій.— Просте для мене нецікаве. Для вишивальника головне — бажання, терпіння, художній смак, певна річ, хист. А ще хороший настрій. Негативною енергетикою сорочка не зарядиться. Слід працювати з чистими думками й совістю. Вишиваю переважно по маркізету. Це вельми тонка тканина. Її тепер немає в продажу. У нас залишилися деякі запаси з 1990-х років, коли мамі платили зарплату нитками й тканиною. Ось і згодилася. А ще люблю домоткане полотно, білоруський льон. Це натуральні тканини, якісь, сказати б, праслов'янські, ніби прийшли з далекої давнини. З них виходять чудові сукні, скатерті, серветки, штори, жіночі й чоловічі сорочки.
Започаткували родинну справу
Так син і мати започаткували родинну справу. Згодом до них долучилися невістка і зять, який моделює на комп'ютері. Ось так до прадавнього ремесла «входить» сучасна техніка.
— Ми беремо тільки полтавські візерунки, оновлюємо автентичні малюнки. Ці орнаменти надзвичайно багаті. «Солов'їні вічка», характерні «виколки», мережки, візирування, дубове листя, калина, виноград, так звані рушникові шви — їх використовували здавна. Наші пращури знали силу кожного символу,— пояснює пані Віра.— Скажімо, в кожній сім'ї був свій рушник-оберіг із зображенням родинного дерева, тобто дерева життя. Це своєрідний родовід, літопис, де кожна квіточка, листочок, стебельце позначають когось із близьких і далеких родичів. Закінчується гілка — отже, чиєсь покоління не має продовження, не залишилося нікого. А коли відбрунькувався пагінчик — нова гілка відгалузилася, рід матиме продовження. Пташки, квіти, пуп'янки, колосочки свідчать про силу роду. Зазвичай по краях по всій довжині рушник оперізували лінією життя, в якій перепліталися дубове листя, калина, виноград — усе це наші праукраїнські символи достатку, сили, живучості й чистоти.
Родину Забор знають не лише в Україні. Їхні вироби є в Канаді, Швеції, Швейцарії, Нігерії, а відтепер ще й іспанські модниці хизуватимуться сукнями, вишитими полтавськими майстрами.
Скатертини для короля Швеції
— До 300-річчя Полтавської битви нам замовили дві великі (по чотири метри) скатертини для короля Швеції,— продовжує розповідь Сергій.— Ми дуже старалися, щоб вони сподобалися в чужій стороні. Кажуть, буцімто оцінили там майстерність українських вишивальників. Та найкращою роботою вважаємо рушник із зображенням дерева життя. Він зберігається в Музеї імені Івана Гончара.
Від себе додам, що Забори — постійні учасники виставок. Торік їх було аж п'ять. Експонували свої твори в столичному Музеї гетьманства, полтавських музеях імені Володимира Короленка та Івана Котляревського, в приміщенні Національної спілки майстрів народного мистецтва України (мати і син — її члени). Завсідники фестивалів «Барвиста Україна», «Країна мрій», «Карпатський вернісаж», «Галицька сторона», «Сорочинський ярмарок», «Щедрий Миколай» та інших мистецьких заходів. Нині готуються до щорічної виставки «Кращий витвір року», на якій демонструватимуть уміння представники народних ремесел з усієї України.
На запитання, чи продовжуватиме хтось із юного покоління родинну справу, Сергій відповів жартом: «Маю синочка. Йому тільки два рочки. Хлопчисько любить спостерігати за нашою роботою, уважно дивиться, як снується нитка, але знає, що чіпати голку не можна, бо вколеш пальчик. Утім, важко сказати, як проляже його життєвий шлях».
Віра КУЛЬОВА
також у паперовій версії читайте:
- УМІННЯ РОЗСТАВЛЯТИ СВІТЛО
назад »»»