ВОЛОДИМИР ЗАГОРІЙ: «МОВА І КНИГА — ЗДОРОВ'Я НАЦІЇ»
Сьогодні у творчій «Вітальні» нас чекає зустріч із Володимиром Загорієм — доктором фармацевтичних наук, професором, президентом Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів», головою наглядової ради «ЗАТ фармацевтична фірма «Дарниця».
Володимир Загорій є одним із когорти меценатів-патріотів, які допомагають Україні посісти гідне місце у світовій культурі.
Про його світоглядні засади можна судити з його зізнання: «Я неймовірно вдячний нашим учителям, які, незважаючи ні на які кризи та всі інші об'єктивні й суб'єктивні труднощі, творять свій щоденний подвиг — виховання юних душ у дусі високої моралі, яка в своїй основі має тріаду: добро, милосердя, патріотизм. Український учитель, а особливо учитель-словесник,— це особлива людська індивідуальність. Це — справжній подвижник. Це — творець української держави. Він творить державу Українського Слова в юних душах. А без цього держави не може бути. Навіть якщо є Президент, прем'єр із усіма міністрами, армія, танки, ракети, поліція, всякі академії, все одно без мови — це ще не держава».
Ось уже п'ятий рік фармацевтична фірма «Дарниця» — головний меценат Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Відтоді як освітня фундація Петра Яцика, очолювана донькою мецената, зняла із себе відповідальність за долю конкурсу, її цілковито перебрав на себе Володимир Загорій.
— Пане Володимире, чим вирізняється проведення нинішнього, одинадцятого, конкурсу?
— Він відбувається в особливих форс-мажорних обставинах. Коли ми тріумфально завершували десятий в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка вшановуванням переможців, ні нам, організаторам, ні, певно, жодній людині в залі не спадало на думку, що одинадцятий конкурс ми проводитимемо в таких складних умовах байдужості з боку держави. Виконавча дирекція Ліги українських меценатів почала бити тривогу у жовтні, оскільки Міністерство освіти і науки України раптом почало «торпедувати» конкурс, уникати його теми, ніби його зовсім ніколи не було і не повинно бути. Міністр освіти і науки Дмитро Табачник переховувався від нашого виконавчого директора Михайла Слабошпицького. Це тим паче дивно, що Слабошпицький — не приватна особа, він упродовж десяти років є співголовою координаційної ради конкурсу. Тобто щороку заступник міністра освіти і науки України (прізвищ не називатиму, бо вони мінялися) і незмінний виконавчий директор Ліги українських меценатів Слабошпицький як співголови координаційної ради зосереджували всю практичну роботу в своїх руках й очолювана ними координаційна рада провадила патріотичний мовний марафон.
Переховувалися керівники Інституту інноваційних технологій та змісту освіти: не відповідали на жодний дзвінок, факс, не реагували на прохання подзвонити за номером мобільного телефону, який ми лишали.
Закралася підозра, що конкурс пускають під укіс. І ми не помилялися. В надрах міністерства визріла ідея альтернативного конкурсу імені Тараса Шевченка з української мови, української літератури та мов національних меншин.
Як зазвичай буває, ця чиновницька ідея безвідповідально була кинута в маси. Нічим не забезпечена, передусім людськими ресурсами, ентузіазмом, оригінальними ідеями. Після невиразного початку цього конкурсу в Чернівцях, який буквально наїжджає за термінами на конкурс імені Яцика, нічого про нього в Україні не чути. Відомо, що на місцях деякі заклади і викладачі його ігнорують як захід для галочки.
— Виходить, є намагання зіткнути «лобами» конкурс імені Петра Яцика і новоутворений конкурс імені Шевченка?
— Радше підміни конкурсу імені Яцика. Але! Це зроблено бездарно, безлико. Конкурси потрібні. Ситуація з українською мовою в Україні така драматична, що треба сто конкурсів і безліч усяких заходів такого характеру. Ми вітаємо конкурс імені Тараса Шевченка, але не як альтернативу, а як ще один гідний конкурс, і бажаємо йому доброго життя. Треба це організовувати розумно, узгоджено, не за принципом «чи – чи», а «і – і». Не протиставляти.
Треба вкласти душу, знайти людські ресурси, треба все пояснити суспільству, і проводити його без бюрократичного ідіотизму. Як виявляється, у нас є десятки усіляких конкурсів. Де вони? Чи чула про них громадськість? «Обнімітеся, брати мої» і таке інше. З врученням дипломів і призів біля могили Шевченка. Хоча це неетично і нерозумно. Некрофілійність у таких справах безглузда. До могили приходять віддавати шану. А свято інтелекту і творчості під прапором славетного імені — справа живих. Утім, головне, щоб ці конкурси жили, мали розголос, впливали на мовну ситуацію, патріотично виховували молодь. І тому сподіваємося, що набере колись сили конкурс імені Шевченка, ми бажаємо його організаторам творчого ентузіазму і такого інтелектуального та патріотичного потенціалу, як на конкурсі імені Петра Яцика.
Насправді — це серйозна і відповідальна річ, до неї треба підійти так, як свого часу підійшли ініціатори конкурсу імені Петра Яцика. Серед них був, зокрема, колишній міністр освіти і науки України Василь Кремень. Зрештою Ліга українських меценатів відповідально започаткувала і провела конкурс української мови, дала йому крила, а ініціативне вчительство України взяло це до серця.
— Та врешті з'явився вимучений дозвіл на проведення конкурсу імені Петра Яцика.
— Так, після тотальної критики міністра освіти і науки України з боку громадськості й деяких громадян: мабуть, тільки лінивий не сказав, що він думає про Дмитра Табачника і його антиукраїнську лінію. Концентровано це було виражено у відкритому листі до Президента групи видатних діячів української культури, який, зокрема, підписали Іван Дзюба, Іван Драч, Марія Матіос, Василь Шкляр, Дмитро Павличко, Михайло Слабошпицький, Валерій Гужва, Богдан Бенюк. У листі зазначалося: «Шановний пане Президенте, Дмитро Табачник ускладнює Ваші відносини з українською патріотичною громадськістю і світовою українською діаспорою». Після цього з'явилися невиразні заяви, що він не проти конкурсу імені Яцика, мовляв, хай проводить Ліга меценатів за погодженням Міністерства освіти.
І ось проводимо. Ми були свідомі того, що будуть втрати, адже багатьом чиновникам стало менше клопоту. Скажімо, управління освіти Сумщини і Харківщини саботували конкурс імені Яцика. Проте, на наш подив, загалом втрати невеликі. Конкурс, серед інших, проводять Донецьк, Севастополь, Симферополь, тобто міста, які вважають російськомовними. Отже, тільки дві області цей патріотичний захід проігнорували. І то на Сумщині керівники профтехосвіти вирішили: ми проводимо конкурс, рятуємо честь області. На Харківщині з ініціативи професора Володимира Калашника у конкурсі взяли участь студенти. Честь області також порятована.
Отже, ми не можемо сказати, що в якійсь області взагалі не відбувся конкурс. Хоча, за нашими даними, в деяких райцентрах начальники районних управлінь освіти стримували ініціативу вчителів. Та загалом, як кажуть, на карті якої-небудь області не можна поставити цілковитий мінус чи перекреслити її. Так, на Сумщині й Харківщині було відсторонено від конкурсу школярів, але профтехосвіта і студентство долучилися.
— Тож виникає запитання: кому мають подякувати діти Сумщини і Харківщини за те, що у них відібрали свято розуму і патріотизму? Принагідно виникає ще одне запитання. Як без підтримки функціонерів-освітян удається надавати рух конкурсній махині?
— Звісно, маємо колосальну потребу в людських ресурсах, тобто у помічниках. Нам треба своїх представників відправляти із завданнями, зошитами, які ми, як і раніше, закуповуємо і проштамповуємо. Тут на допомогу приходять керівники обласних організацій Спілки письменників України. Неоціненну допомогу надають на Волині голова обласної організації Спілки письменників Ніна Горик і письменник Іван Корсак; на Рівненщині — керівник письменницької організації Лідія Рибенко. У Полтаві — Олена Гаран; у Вінниці — Михайло Каменюк. На Дніпропетровщині нам пощастило: там є Інститут україніки і фонд Олексія Лазька, які пов'язані однією особою місцевого підприємця Олексія Лазька. Його соратники — керівник місцевої організації письменників Леся Степовичка разом із головним редактором журналу «Кур'єр Кривбасу» Григорієм Гусейновим. Отже, це команда Ліги українських меценатів, яка урочисто відкрила конкурс на Дніпропетровщині. У Харкові нашими справами опікується письменник Віктор Бойко; у Симферополі — відомий журналіст Віктор Хоменко; у Севастополі — учений Петро Вольвач.
Чимало достойних людей прийшло нам на допомогу, вони справуються на конкурсі як наші представники, вручають дипломи переможцям обласних етапів. Одне слово, це не просто асистенти, це широка патріотична громадськість, яка стоїть за цим заходом.
29 січня по всій Україні наші представники зберуть роботи, написані за нашими завданнями,— це буде загальнонаціональний етап конкурсу. Їх передадуть до дирекції Ліги меценатів, де зашифрують. Нове журі (це викладачі педуніверситету імені Драгоманова та вчителі-практики з Києва, Кіровограда, Львівщини), очолюване директором Інституту української мови Національної академії наук, доктором філології Павлом Юхимовичем Гриценком, визначить переможців. У середині травня ми знову, очевидно, у Театрі імені Івана Франка покажемо Україні обдарованих дітей, назвемо їхні імена, розкажемо про їхніх учителів і вручимо нагороди: дипломи і премії від меценатів з України і діаспори.
Меценатами конкурсу є фундація імені Івана Багряного зі США; акціонерне товариство «Оболонь», очолюване Олександром Слободяном; «Експрес-банк» (голова правління — Олена Чуліцька). У списках благодійників — Леонід Ліщина з Торонто, меценат усіх одинадцяти конкурсів, він починав ще з Петром Яциком. Серед меценатів конкурсу ми знову бачимо журналіста Олександра Харченка з Торонто, подружжя Ольгу і Юрія Татарків зі США, Крайову управу Братства ветеранів української дивізії «Галичина», очолювану паном Теодозієм Андрушком (Австралія), Союз українок Австралії в особі керівника Христини Сивенької-Бейлі та незмінного скарбника Валентини Домазар. Кілька років поспіль допомагають Наталя Осьмак, донька Кирила Осьмака, президента Української головної визвольної ради; народні депутати Володимир Стретович і Михайло Косів. Нинішнього року зголосилися встановити свої премії Микола Кульчинський і Володимир Ар'єв. Сподіваємося, що національно-демократичний табір висуне зі своїх лав добротворців, бо їх катастрофічно мало.
Характерна деталь: щороку виконавча дирекція Ліги відправляє пропозиції нашим політикам стати меценатами конкурсу. Цьогоріч відгукнулася Юлія Тимошенко, яка передала для премій чималу суму, отже, будуть лауреати премії Юлії Тимошенко. Проте, як завжди, виявили німоту інші політвельможі, не хочу називати прізвищ «священних корів» української націонал-демократії, від яких ми навіть відповідей не одержали. Ненадання коштів на конкурс — особиста справа, але мовчання у відповідь на наші звернення свідчить, що наші політики — совки, вони елементарно не виховані, могли б написати: «Дякуємо за честь, на жаль, не можемо нею скористатися».
— Що буде з конкурсом далі й як буде?
— Після одинадцятого буде дванадцятий! Бюрократи приходять і відходять. Українська мова, українські проблеми, український патріотизм лишаються. Переконані: мине час, і ми нормально співпрацюватимемо з Міністерством освіти і науки, яке очолюватиме далекоглядніша людина, тут ідеться про те, що міністр має бути на висоті свого становища.
Ми успішно співпрацювали з Василем Кременем, який фігурував по відомству есдеків, але був бездоганним міністром у розумінні конкурсу. Нормально співпрацювали із соціалістом Станіславом Ніколаєнком. Плідною була співпраця з Валентином Зайчуком, який нині — керівник апарату Верховної Ради, з міністром Іваном Вакарчуком. І от з'явився єдиний міністр, який протиставився всім українським тенденціям. Як з'ясувалося, функціонально він виявився найдеструктивнішим і поховав чимало важливих для національної освіти ініціатив.
Конкурс не помаранчевий чи синьо-білий, він — україноцентричний. Добре написала в одній зі статей Леся Степовичка: «Конкурс не можна заборонити чи дозволити, він є як одна з реальностей нашого життя». Переконаний, що цей конкурс далі житиме, прийдуть нові міністри, зрозуміють, що вони відповідальні за виховання нації, що це важлива державотворча, націєтворча справа, врешті, що це безпрецедентний приклад успішної співпраці державної структури, тобто освітянського міністерства і суспільства. Бо за конкурсом стоїть не тільки Ліга меценатів, а велика українська і світова громадськість, учительська армія України, котра взяла конкурс до серця як важливу українську роботу. Тому певен: усе відбудеться успішно, і ми фінал відзначимо у Театрі імені Франка, де проголосимо: «Прощавай, одинадцятий, здрастуй, дванадцятий!» І знову розпочнемо з двох країв України, як це вийшло нинішнього року.
— Чи є вже пропозиції?
— Безперечно, відкривати конкурс пропонують у себе водночас Рівненщина і Кіровоградщина, щоб була своєрідна веселка. Проте це формальності, які ми маємо затвердити на зборах Ліги і погодити з управліннями освіти цих областей. До речі, в багатьох областях у період підготовки одинадцятого конкурсу прозвучав сигнал: нам байдуже, дозволить функціонер чи ні, буде наказ чи ні, ми відкриваємо конкурс дев'ятого листопада в День української писемності.
— Що Вас, бізнесмена, фармацевта, сподвигло стати меценатом у царині культури?
— Ми виробляємо ліки, дбаємо про фізичне здоров'я нації. Це одна з найгуманніших індустрій. Ми також добре відчуваємо, як нині бракує національного здоров'я Україні, як не вистачає того, що є першоелементом буття нації,—культури, духу. Маємо мовну проблему. Тому коли Петро Яцик оприлюднив ідею конкурсу, ми одразу гаряче її підтримали, під словом «ми» маю на увазі колектив фірми «Дарниця».
«Дарниця» має багато соціальних програм. Ось уже десять сезонів підтримує театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв», а також пенсіонерів. У нас є бібліотека профінансованих книжок. Ідеться передовсім про українські національно-патріотичні видання. Але наша генеральна справа — конкурс української мови імені Петра Яцика, в якому ми побачили, повторю, важливу націєтворчу роботу, котру треба регулярно вести. Ця дорогоцінна ідея Петра Яцика не повинна вмерти. Потрібно не тільки галасувати й голосувати, а й будувати, не шкодуючи зусиль. Отже, ми це розглядаємо як інвестиції в український патріотизм, в українське національне будівництво, в духовне здоров'я нації.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:
назад »»»