НОВІ «КАПІТОЛІЙЦІ»
Американці обрали 112-й Конгрес Сполучених Штатів. Нові сенатори і конгресмени незабаром займуть свої офіси у Вашингтоні.
Збудований на пагорбі Капітолій панує над Вашингтоном, і його велична будівля переважає над скромнішим Білим домом. Таким було бажання Джорджа Вашингтона: батьки-засновники республіки хотіли, щоб американський парламент був потужніший від президента. На початку січня 2011 року «на пагорбі» відбудеться урочиста інавгурація: капелан Конгресу відправить молитву, палата представників обере спікера, Сенат — голову і вони заприсягнуть новообраним конгресменам і сенаторам. Найпотужніший парламент світу розпочне свою діяльність.
У ХІХ ст. Конгрес вважався важливішою інституцією, ніж президент, хоча співвідношення сил між ними значною мірою залежало від історичних обставин та особистостей мешканців Білого дому: під час громадянської війни не підлягав сумніву найвищий авторитет Авраама Лінкольна. Проте вже його наступник Ендрю Джонсон ледь утримався, коли Конгрес намагався усунути його з посади — він уникнув імпічменту з різницею у два голоси.
Влада Білого дому посилилась у ХХ ст., особливо за президентства Франкліна Рузвельта і його нового порядку, який потягнув за собою розбудову федерального уряду, і потім, під час «холодної війни», коли на перше місце було висунуто закордонну політику і безпеку країни. В обох цих сферах президент має більше повноважень, ніж парламент, хоча Сенат ратифікує міжнародні договори і Конгрес мусить давати президентові формальну згоду на проголошення війни.
Своєю силою у внутрішній політиці Конгрес завдячує power of the purse, тобто владі над портфелем. Парламент має виняткове право висувати і ухвалювати бюджетні закони, отже, контролює податки і витрати держави, у тому числі на війну. Три останні десятиріччя — період частого напруження між Білим домом і Капітолієм. Конгрес, наприклад, намагався обмежити дії Рональда Рейгана у зовнішній політиці й стримувати прагнення Джорджа Буша до зміцнення виконавчої влади після нападів 11 вересня 2001-го під приводом боротьби з тероризмом.
Капітолій — це водночас святиня і театр американської демократії. Під його куполом законодавці ухвалюють закони, президенти виголошують звернення про стан країни, закордонні лідери — історичні промови, а у центральній частині будинку громадяни віддають шану померлим лідерам. Щоденна політика твориться все-таки на «кухні» Конгресу — у шести величезних будинках по обидва боки Капітолію. Там, на авеню Незалежності й Конституції розміщено офіси комісій обох палат, зали засідань для проведення слухань та офіси сенаторів і конгресменів. Будинки, названі на честь видатних лідерів Конгресу, з'єднані підземною колійкою, яка перевозить законодавців на Капітолій.
Виборці чинять на законодавців постійний тиск. Вони отримують сотні листів. Під час дебатів над «гарячими» законами, як, скажімо, про охорону здоров'я, їх приходить тисячі. Так, помічники конгресмена Маккотера підрахували, що за рік він отримує приблизно 80 тис. листів і телефонних дзвінків.
Принаймні 80% листів — це однакові тексти переважно у формі проектів законів, продиктовані виборцям різними лобістськими організаціями, що виступають від імені виборців,— об'єднання бізнесменів, профспілки, представники етнічних груп. Листи переглядають стажери і відповіді також надсилають у стандартній формі. Пишуть листи й індивідуальні особи з проханнями про втручання та допомогу. Зазвичай — це скарги на федеральні агенції, які повільно оформляють пенсійні чи імміграційні документи або паспорти. Американські сенатори і конгресмени, хоча і приписані до своєї партії, вважаються передовсім представниками виборців свого штату і округу.
У США спочатку не було політичних партій — батьки-засновники вважали, що вони будуть не потрібні, а після їхнього виникнення залишився успадкований від них принцип, згідно з яким законодавці повинні голосувати за бажаннями виборців, а не партії. Це часто ставить членів Конгресу перед складною дилемою. Восени 2002 року під тиском виборців сенатор Мікульські голосувала проти надання повноважень президентові Бушу для інтервенції в Іраку, хоча більшість демократів була «за». Ще через два роки, коли більшість виборців вимагала заблокувати фінансування війни, сенатор не погодилася з цим. Цього року кілька консервативних демократів у Сенаті відмовилися підтримувати непопулярну у їхніх штатах реформу охорони здоров'я, запропоновану президентом Бараком Обамою. Ті, хто солідарно підтримали цей проект усупереч своїм виборцям, прирекли себе на поразку у недавніх виборах.
Сенат є найбільш ексклюзивним «клубом» у світі, а пряма дорога туди веде з Палати представників. Суспільне становище членів Конгресу вимірюється їхніми доходами та впливом. Мандат законодавця і навіть досвід офісної роботи у Конгресі — найкращий трамплін для кар'єри у приватному секторі або у лобіюванні, де важливими є контакти у Вашингтоні. До заробітку конгресмена (приблизно 170 тис. дол. на рік, що становить чотири середні зарплати у США) додаються різні привілеї й пільги: депутатський імунітет та право на закордонні подорожі за рахунок платника податків для «підтвердження фактів».
Одначе владні повноваження члена Конгресу не поєднуються з суспільним визнанням — американці люблять називати конгресменів bums, тобто «дармоїди» і довіряють їм менше, ніж президентові. Це випливає зі складності законодавчих процедур у Капітолії. «Люди слухають нас, погоджуються з нами, але нема чого приховувати, що в ієрархії довіри суспільства конгресмени перебувають десь біля журналістів, правників і продавців старих автомобілів»,— зазначає речник одного із конгресменів Дуглас Рівлін. Конгресмени і сенатори замість того, щоб ухвалювати закони, сваряться, не вміють співпрацювати і законодавчий процес, на думку багатьох американців, відбувається надто повільно.
Парламентський «клінч» — природний стан у Капітолії. «Батьки-засновники прагнули, щоб Конгрес віддзеркалював громадську думку. Його метою є не ефективність, а публічна дискусія, яка дає змогу вислухати якнайбільшу кількість голосів на означену тему»,— пояснює доктор Фред Беттлер, офіційний історик Палати представників. Для цього, між іншим, створено Сенат, наділений рівноправними законодавчими повноваженнями, щоб постійно жив дух демократії, якого побоювались автори конституції, застерігаючи перед «правлінням анархії», котра, на їхню думку, загрожувала спочатку в однопалатному Конгресі.
У кожній з палат голосують на свій спосіб: у Палаті представників закони ухвалюють звичайною більшістю голосів, натомість у Сенаті на практиці для цього потрібна більшість (60 зі 100), оскільки, власне, стільки голосів потрібно для подолання так званого filibustera, тобто загрози парламентської обструкції. Сенат і Палата представників взаємно контролюють себе і урівноважують. Згідно з цим принципом палату обирають повністю що два роки, але у Сенаті, запрограмованому на спадкоємність, кожні шість років змінюється третина його складу.
Завдяки саме так організованому парламенту Америка має політичну стабільність, не відому в інших демократіях. Проте у сутичці з політичною поляризацією, що прогресує і ускладнює досягнення компромісів, стабільність має свою ціну. На думку багатьох експертів, система, котра дозволяє лише часткові поступові зміни, стала нині гальмом для глибоких реформ. Вони запитують, чи має сенс збереження у Конгресі таких механізмів забезпечення статус-кво, як принцип більшості на 60 голосів у Сенаті, представництво кожного штату двома сенаторами незалежно від кількості мешканців або можливість зміни кордонів виборчих округів так, щоб гарантувати переобрання чинним конгресменам. Американська демократія довго була зразком для інших, а останнім часом не тільки її критикують, а й вона сама себе критикує.
Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- ВИПРОБУВАННЯ КИТАЙСЬКО-РОСІЙСЬКОГО ТАНДЕМА
- НІМЦІ «ПІДЧИСТЯТЬ» РИНОК ПРАЦІ В ПОЛЬЩІ
назад »»»