ПРОСТО, ЯК У КІНО
Митець
Нещодавно у столичному Будинку кіно відбувся вечір, присвячений творчості заслуженого діяча мистецтв, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (посмертно), Державної премії СРСР та двічі лауреата Державної премії Росії кінооператора Вілена Калюти. Серед міжнародних нагород цього унікального майстра — призи «Золотий лев» Венеціанського МКФ (Італія), «Золотий глобус» (США), «За операторську майстерність» (Канни, Франція), Американської кіноакадемії «Оскар» та ін.
Чи не найвлучніше Майстер так висловив власне кредо: «Життя з його світанками, морями, луками, дорогами входить у мене через кіно. Те кіно, яке в моїй голові. Всередині у мене камера, яка ніколи не вимикається. Все, що я люблю, вона фіксує...».
Нині йому виповнилося б 80 років, але його «образне кінооко» згасло у 69. Така-от вийшла у нього літеральна композиція: перевертай-не перевертай — буде «69». Це як покликання. Найдивовижніше, що Вілен Калюта, який увійшов до верхівки цехової піраміди видатних кінооператорів, навіть не мав вищої спеціальної освіти. Він прийшов у кіно з авіації. Прийшов якось на студію Довженка, відчув смак кіно і все вирішив для себе сам. Першим повірив у Вілена режисер Юрій Іллєнко і «пробив» йому дорогу, довіривши роботу у фільмі «Білий птах з чорною ознакою».
Про своєрідність творчого почерку кінооператора розповідали на вечорі режисери Роман Балаян, В'ячеслав Криштофович, Олег Фіалко... На рахунку Калюти — 21 фільм. Серед них — «Бережи мене, мій талісман», «Хвилі Чорного моря», «Два гусари», «Поцілунок», «Польоти уві сні та наяву», «Легенда про княгиню Ольгу», «Приятель небіжчика», «Урга», «Стомлені сонцем». А підтвердженням його турботи про згуртованість кінодіячів стали, практично останні напутні слова, записані колегами: «Спілка (тобто Спілка кінематографістів) має бути монолітною... І крапка!..» Вілен Калюта не хотів, аби в нашій Спілці відбувся розкол, як у Росії.
Він мав унікальну професійну інтуїцію. І відчуття польоту. Це найкраще простежується в тих фільмах, де в титрах зазначено: «Оператор — Вілен Калюта».
Філософ
Варто прозвучати «Мирослав Попович», як в уяві постає зоровий образ, який до нас приходить з екранів телевізора. І ми одразу ж готові почути думку з його вуст.
Телебачення чекає від академіка Мирослава Поповича здебільшого аналітику. А от як він став тим, із ким рахуються як «ліві», так і «праві»,— це залишається поза кадром. Хоча й дещо інтригує.
Завісу над таємницею особистості видатного українця відкриває документальний фільм, знятий на кіностудії «Контакт» режисером Олександром Фроловим, прем'єра якого з успіхом пройшла в Будинку кіно. Як бачимо, в назві стрічки — жодного титулу чи звання. Про що це свідчить? Режисер — він же автор сценарію — впевнений: герой фільму розпізнається за іменем. І він правий. Проте з етичних міркувань все-таки скажу: М. Попович — доктор філософських наук, професор, академік НАНУ, директор Інституту філософії імені Григорія Сковороди, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. І зрештою — цього року у нього 80-річний ювілей!
Перше слово у назві — «шляхи». Скільки їх у Мирослава Володимировича? Якщо широкий і довгий, то один — шлях до себе. От тільки доріг до нього вело чимало. Про них і йдеться в монолозі «людини, яка відбулася». Закладалися ж світоглядні засади Мислителя насамперед у родині, про що з теплом і вдячністю розповідає Мирослав Попович. При зміні соціального устрою сім'я потрапила до розряду «колишніх». Більшовики ретельно контролювали «царських службовців», а дід майбутнього філософа був у чині статського радника. Тому яка перспектива могла бути у нащадків, означених тавром «з колишніх»? А ними були батьки Мирослава Поповича, які й визначили майбутній шлях сина. Та вони зробили правильний вибір — стали вчителями у сільській школі. Вчителював згодом і їхній син у невеликому селі Золотий Потік на Чернігівщині. Це було після закінчення Київського університету, коли обрав уже свій шлях філософа. Проте сталінський режим уважно відслідковував «родові плями» і дбав, аби вони не поширювалися на маси. Заплямований походженням, Попович був не в руслі режиму. Однак середньовіччя на початку 50-х минулого сторіччя розкололося на друзки. А Мирослав Попович продовжив свій поступ.
У фільмі він не раз посилається на Григорія Сковороду, життєвим принципом якого була незалежність людини-філософа від плинності влад, режимів. Наслідує сковородинське: «Світ ловив мене, та не спіймав». Чи не тому завжди так цікаво слухати — що скаже Мирослав Попович?
Репортаж із бульвару Капу-т-цинів
Нагадаю, що історія світового кінематографа розпочалася з бульвару Капуцинів у Парижі в 1895 році. Про це нагадав мені блискучий фільм режисера Алли Сурикової «Людина з бульвару Капуцинів» (1987). Я ще раз (вкотре!) переглянула його, щоправда, з Інтернету. І подумалося — наскільки ж актуально, пророче лягає він на те, що відбувається у вітчизняному кіно. Але...
Але спочатку був VІІ пленум правління Національної спілки кінематографістів. Що розглядалося? Гадаю, читачеві формулювання «Про стан кіногалузі та шляхи подолання кризи» мало що скаже. Бо потенційному глядачеві хочеться просто дивитися гарне вітчизняне кіно. І він стовідсотково правий.
...Крутий розбійник у фільмі «Людина з бульвару Капуцинів», роль якого виконав Михайло Боярський, гортаючи сторінки книги «Всесвітня історія сінематографа», на початку фільму каже: «Тут порожні сторінки». На що благородний герой Джонні (Андрій Миронов) відповідає: «Так історія ж пишеться... І у вас є шанс потрапити до неї»... Питання — як? Розбійник під фінал стає завзятим захисником і поборником мистецтва кіно. І активно захищає його від кіномеханіка Секонда, який демонстрацією своїх агресивних руйнівних стрічок знищує республіку від Джонні, впевненого, що кіно, як месія, здатне змінити світ.
Це все у фільмі «Людина з бульвару Капуцинів» чітко простежується. Спочатку «дикі» ковбої «джентельменізуються», а потім під впливом Секонда та бізнес-структур, які його підтримують, знову дичавіють. Поводяться дуже... неетично, неінтелектуально. І звучать у фільмі слова: мовляв, цю країну згубить корупція.
Господи! Знову спадають на думку порожні сторінки в історії кінематографа. Невже це натяк на відсутність великого кіно в нашій незалежній державі? Але ж було! Було! Знімали, демонстрували! Були фільми кіностудії художніх фільмів імені Олександра Довженка, Одеської кіностудії, «Київнаукфільму», Української студії хронікально-документальних фільмів...
Тільки, будь ласка, не думайте, що в нашій Вітчизні нікому знімати класне кіно. Такі у нас є! Тобто ще збереглася професійна, конкурентоздатна кінопіраміда. Від освітлювачів — до режисерського цеху. От вони-то якраз і виходили на своєрідний «Бульвар Капуцинів» — трибуну пленуму. І ніхто не просив, не закликав повернути час назад. Хоча стандарт, який утворився з перших років незалежності нашої держави, не може влаштовувати українських кінематографістів. Чому? Відповідь проста: цей геніально вибудований стандарт цілком резонно виглядає змовою проти кіно в державі Україна. Цю змову започатковано у 90-х ХХ ст. Ким? «Людьми з бульвару Капу-т-цинів». І таки цинічно. Триває вона й донині. Хоч під яким ракурсом на неї дивись. Можновладці (Секонд та компанія) запозичили у кіношників чимало капуцинських професійних термінів. Взяти хоча б «сценарій». З нього регулярно і запускають якесь своє чергове кіно, де змагаються за головну роль у певній серії. Масовка потрібна? Без проблем! Проплачено! Батальні сцени? Давай лише команду: «Камера! Мотор!» і — знято. Це ж просто, як у кіно. Мало що там сценаристами написано, вигадано, наобіцяно...
Тож, шановні читачі-глядачі, залишається лише стежити за розвитком сюжету нашого вітчизняного хронікально-документального сінема. «Сі», між іншим, завершує октаву. А от буде «до» нової октави чи будуть лише фрази, мовляв, чогось там «нема», і визначить, з якого «бульвару» у нас кіно. Звісно, хочеться, щоб все-таки було з оригіналу. Та не забуваймо про Секонда. З «бульвару Капу-т-цинів»!
Дозволю собі завершити класикою — фільмом Олександра Довженка «Земля». Саме ця його картина і зробила ім'я Олександра Петровича настільки знаменитим, що, ймовірно, вберегла його під час репресій, для нас зараз дуже актуальна. Бо...
На жаль, наші кіностудії стоять на землі — зі своїми павільйонами, цехами... А це таки земля, і для створення нашого вітчизняного кіно її залишається все менше. «Капу-т-цинці» вхопили дещо з фізики. Як-то ущільнення простору. І, мабуть, гадають, що це закон. Тільки той Джонні вустами Андрія Миронова, записаними у сценарії, сказав: «Так історія ж пишеться...»
Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:
- У ТЕХНІЦІ ПАП'Є-АРТУ
- ШТРИХИ ІСТОРІЇ У ВИШИВАНОМУ ПОРТРЕТІ
назад »»»