МІСЦЕ ПІД СОНЦЕМ
ПІСЛЯЗАВТРА ВІДБУДУТЬСЯ ВИБОРИ ДО МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ
До місцевого «свята демократії», яке заплановане на післязавтра, прикута неабияка увага всієї держави. Так склалося (не хочеться вживати нав'язливий термін «історично»), що нинішні місцеві вибори стали найпопулярнішими з усіх попередніх. Причому ця теза справедлива з будь-якого аспекту.
Узяти хоча б дату проведення цих самих виборів. 31 жовтня у світі більше асоціюється не з волевиявленням, а з Хеловіном. Хоча тут нам — не звикати. Скажімо, у 2004-му перший тур президентських виборів також припав на цей неординарний день.
Втім, головна причина особливої уваги до нинішнього волевиявлення — в іншому. Уперше за часи незалежності місцеві вибори не стоять у тіні виборів центральних. І тут доцільно пригадати, як фундатори виборчих правил гри довго доводили необхідність розведення в часі цих двох подій. Вочевидь, уже тоді вони відчували — місцеві вибори тривалий час незаслужено перебували, так би мовити, в тіні президентських чи парламентських.
Виняток становили лише якісь дострокові — локальні — вибори. Найрезонанснішими, вочевидь, досі залишаються вибори Мукачівського міського голови у 2004 році. Тоді це «свято» іменували не інакше, як репетицією перед президентським волевиявленням. А це закарпатське містечко саме відтоді набуло такої широкої слави.
Зі свіжіших прикладів можна назвати вибори столичного міського голови та Київської міськради позаторік і торішнє обрання Тернопільської обласної ради. До речі, кияни, як ніхто інший, поплатилися за той свій «продуманий» вибір — нині у них де-факто немає повноцінного мера, а де-юре — жодних виборчих баталій. Останнє — завдяки ліквідації «турботливими» слугами народу районних у місті рад.
Однак абсолютно не зрозуміло: чому вулиці Києва рясніють біг-бордами, що зображають «нормальних політиків» чи «будівничих нової країни»? З прицілом на що партійці витрачають чималі кошти на власне красування? Якщо лише — на потенційні парламентські вибори, то гра не вартує свічок. Втім, статки у партійних касах наших політиків, мабуть, не співають колядки, швидше — навпаки...
«Тримай злодія!»
Цими днями під час зустрічі з послами та керівниками дипломатичних місій, що прибули спостерігати за місцевими походами до виборчих скриньок, Президент України запевнив: вибори відбудуться на вищому рівні. За його словами, влада робить усе для забезпечення чесного волевиявлення. А єдиною загрозою святові демократії можуть бути провокації.
Фраза, котра в нинішніх умовах звучить майже як насмішка. Особливо на тлі іншого зізнання Віктора Януковича: хоч хто б на цих виборах переміг, йому хотілося, аби переможці плідно співпрацювали у владній вертикалі.
Зі слів Президента виходить, що нинішні місцеві вибори він ставить в один ланцюг зі своїм власним обранням главою держави та формуванням у Верховній Раді нинішньої більшості (за «старим стилем» — коаліції). Якщо ж це так, то неважко вирахувати, хто саме є найвірогіднішим претендентом на організацію згаданих Януковичем провокацій. У тому сенсі, що задля досягнення ключової мети — ще більше сконцентрувати владу у своїх руках — усі засоби згодяться.
Тут варто нагадати, що Партія регіонів уже припускалася в процесі підготовки до нинішніх виборів низки стратегічних помилок. Передусім, це — скасування парламентської постанови про проведення місцевого волевиявлення у травні (як то й було б, до речі, найправильніше і відповідало Конституції, адже термін повноважень усе ще чинних рад та мерів сплив саме навесні).
На той час популярність ПР була значно більшою, ніж нині. Віктор Янукович лиш нещодавно зійшов на «престол», Микола Азаров очолив Кабінет Міністрів із багатообіцяючою аурою «уряду професіоналів»... Та «регіонали» побоялися. Побоялися, що в них ще немає достатнього запасу міцності у владі, і опозиція спробує взяти (і візьме) реванш за поразку на виборах глави держави.
Цілком імовірно, до таких побоювань призвела і популярна з січня по травень-червень теза про те, що Юлія Тимошенко та її політпроект не дозволять «регіоналам» узурпувати всю владу. Мовляв, дієвішої і переконливішої опозиції, ніж БЮТівська — годі й пошукати.
Як показали подальші події, згадана теза не вартувала і виїденого яйця. Однак нині окремі «експерти» знову повторюють ту саму помилку, заявляючи, що як би не закінчилися вибори-2010, а українській демократії ніщо не загрожуватиме. Мовляв, опозиційні сили в місцевих радах не дозволять «регіоналам» почуватися, немов риба у воді...
У автора цих рядків є, принаймні, десяток вагомих аргументів, щоб ці тези заперечити. Однак, навіть якщо частково погодитися, така постановка питання веде до самозаспокоєння виборців. Причому в таких думках читається саркастично-зверхній образ киянина, котрий спостерігає за тим, що відбувається на місцях з висоти Печерських пагорбів (благо, самим брати участі у виборчому процесі, навіть непрямо, не доводиться).
Насправді ж для того, щоб забезпечити собі дійсно відчутну перемогу, партії влади варто розраховувати і на задіяння механізму різноманітних маніпуляцій. Що небезпечно апріорі.
Сіамські близнюки?
Інший показовий момент зводиться до того, що «регіонали» та послідовники Юлії Тимошенко нині знову схожі у своїй, скажімо так, непримиренній упевненості. ПР безапеляційно переконує всіх і вся в тому, що вони переможуть. А БЮТ, таке враження, заздалегідь налаштований на те, щоб після 31 жовтня розпочати активну кампанію з переконання громадськості (зокрема й зарубіжної) у фальшуваннях.
Певною мірою, зрозуміти Юлію Тимошенко можна — вона нині перебуває не у найкращій політичній формі. Недаремно ж у «Батьківщині» дуже довго на повному серйозі розглядалося питання про можливість неучасті у місцевих великих перегонах. Про тернопільський досвід такої неучасті якось уже й нагадувати не хочеться. Але відтоді в «Батьківщині», схоже, так і не засвоїли головну тезу поеми Ліни Костенко «Берестечко»: «Немає часу на поразку...».
Впадає в очі й інше спостереження. Після потужного «клонування» «Батьківщини» в окремих регіонах (передусім на Київщині та Львівщині), Тимошенко опинилася у вельми пікантній ситуації. Її суть зводиться ось до чого: проігнорувати вибори — «клони» посядуть у місцевих радах. Не проігнорувати — можна сподіватися на непогані представництва в радах (хоча й не такі потужні, як чотири з половиною роки тому), але водночас не мати жодних (!!!) гарантій на вірність депутатів БЮТівським ідеалам. У будь-якій раді, де представництво Партії регіонів буде значним, існує велика вірогідність створення більшостей-коаліцій за їхньої участі. А доповнювати таку структуру «тушками» в місцевій раді навіть легше, ніж у Верховній.
Нарешті, ще один, не надто приємний для опозиції (і не лише для «Батьківщини») аспект полягає в тому, що вона нині просто не здатна забезпечити серйозний контроль за передвиборчими, виборчими і поствиборчими технологіями партії влади. З одного боку, сам закон побудований відповідним чином — щоб убезпечити найсильніших від зайвих надокучань з боку опонентів.
З іншого — ці опоненти й самі не можуть до пуття дати собі раду, чим найдосвідченіші фундатори «регіоналів» неодмінно скористаються. А подекуди уже користуються на повну. І це ж іще самого волевиявлення не було! А чого ж варто очікувати 31 жовтня і, головне, після цієї майже магічної дати?
Хто головний?
До речі, формувати потенційні більшості-коаліції можна буде і з відроджених чинним законодавством мажоритарників. Чи то для підвищення власного рейтингу, а чи з метою не перенапружувати своїх функціонерів непомірними надзавданнями, Партія регіонів долучила до себе величезну кількість популярних особистостей у тому чи іншому регіоні.
З одного боку, такий підхід посилив шанси ПР на здобуття солідних результатів. З іншого — додав їм низку потенційних загроз, про які «регіонали» не задумуються. Популярні особистості, зазвичай, є самодостатніми людьми. Їх бачення тієї чи іншої проблеми цілком може не збігатися з «генеральною лінією». Звісно, це не перетворить партію регіонів на «Нашу Україну — Народну Самооборону» з її десятьма точками зору серед п'яти партійців. Та все ж...
Тут доречно звернути увагу на те, що розбіжностей усередині ПР вистачає й так. Групам впливу вже тіснувато в одній «шинелі», тому місцеві вибори можуть стати певним випробуванням на міцність для «регіоналів».
Спостерігачі звертають увагу, зокрема, на те, що основним відповідальним за проведення волевиявлення став перший віце-прем'єр Андрій Клюєв. Воно й зрозуміло: місцеві вибори — справа не царська. Тому Микола Азаров, котрий очолював передвиборний штаб самого Януковича взимку, в цьому процесі не задіяний.
Але й пан Клюєв — величина досить вагома. Андрій Клюєв та підконтрольна йому частина ПР отримали значний вплив на місцеві адміністрації, народних депутатів, котрі, будемо відвертими, нині також неабияк переймаються місцевими виборами.
Водночас найменша невдача не буде безслідною. І тоді ситуація всередині партії влади нагадуватиме маятник, котрий визначає лояльність і прихильність центрової фігури до оточення. Отже, ми повертаємося до висхідної точки: головне для ідеологів ПР досягти максимально прийнятного для себе результату на цих виборах.
В очікуванні кадрового дива
Варто зауважити також, що вже сьогодні розпочалися активні розмови про можливі кадрові перестановки після виборів. «Реформа» Основного закону значно спростила цей процес. Призначати чиновників (зокрема й міністрів) Віктор Янукович тепер може сам. І єдина причина, чому він досі не розпочав цього робити — невеличка передвиборна пауза.
Після 31 жовтня можна очікувати два сценарії розвитку подій. Перший зводиться до того, що Президент дочекається офіційних результатів виборів і офіційного формування основної маси місцевих рад. Потім — залежно від результатів — зробить відповідні кадрові висновки.
Можна не сумніватися, що низка глав адміністрацій втратить свої посади. Як написав один колега-журналіст: «Робити кадрові висновки Віктор Федорович буде за принципом: хто не забезпечив — я не винуватий».
Другий можливий сценарій — дещо розширеніший. У разі його застосування певні зміни стануться і в уряді. Навіть без виборів нині назбиралося достатньо лояльних до Президента депутатів з табору колишніх опонентів. Їхні послуги, ймовірно, будуть «сплачені» саме завдяки певним урядовим ротаціям. Приміром, низка експертів прогнозує швидку появу колишнього активного БЮТівця, екс-керівника Державної податкової адміністрації (в уряді Юлії Тимошенко) Сергія Буряка в кріслі міністра економіки. Наразі пан Буряк не підтверджує, але й не спростовує подібних тверджень.
Нинішній же куратор цього міністерства, новоспечений голова Соцпартії Василь Цушко, буцімто, готовий перейти на роботу до Міністерства з надзвичайних ситуацій. Посада його керівника, до речі, після ще літньої відставки Нестора Шуфрича, досі вакантна.
* * *
Підбиваючи підсумки, можна спробувати спрогнозувати загальні політичні настрої після 31 жовтня. Безумовно, такої напруги, як у лютому, після другого туру президентських виборів, не буде. Хоча «Батьківщина», напевне, не мине нагоди пошукату роботи для суддів.
Представники Партії регіонів, вочевидь, змушені будуть вступати у переговори із «Сильною Україною» Сергія Тігіпка, котра має всі шанси отримати солідну підтримку в колись винятково «регіональних» радах. І якщо проект Сергія Леонідовича — не творіння рук «регіональних» технологів, він має шанси посилити свій вплив. Зокрема й у Кабінеті Міністрів.
Однак головний висновок нетривалої кампанії усе ж таки в іншому. Місцеві вибори підтвердили давню «ваду» українського суспільства: воно знову не здатне винести на вершину справжніх лідерів. Адже, попри те, що післязавтра будуть місцеві вибори, проблеми, які вони приховують,— загальнодержавного масштабу. Як і місця під сонцем, що їх так наполегливо шукають фігуранти нашої розповіді...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»