А СУД — КОНСТИТУЦІЙНИЙ?
РІШЕННЯ ЩОДО СКАСУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ РЕФОРМИ ВИКРЕСЛЮЄ З ЖИТТЯ ДЕРЖАВИ ШІСТЬ РОКІВ
Де починається«відлік стабільності»?
Одразу варто наголосити: автор цих рядків ніколи не належав до палких симпатиків політичної реформи 2004 року. Уважне прочитання змін шестирічної давнини, спілкування з численними правниками, зрештою, досвід політичного життя за новими стандартами яскраво продемонстрував: 8 грудня 2004-го не наблизило нас до європейських демократичних цінностей. Зміни творилися передовсім на догоду тодішньому політичному моменту, що визнали навіть найбільші прихильники змін до Основного закону. Скажімо, Олександр Мороз от уже шість років повторює, мовляв, реформа не спрацювала тому, що виявилася незавершена.
Власне, нинішні ініціатори скасування цієї реформи говорять те саме — зміни вносили на догоду політичній складовій. Однак при цьому вони ні словом не обмовлюються, що й нинішні баталії навколо Конституційного Суду є саме діями на догоду. Але вже нинішньому моменту.
Відмінність у тім, що шість років тому зміни творилися як результат компромісу. Нині ж Основний закон потерпає від безкомпромісності. Партія влади настільки сильно відчула смак цієї самої влади, настільки гостро потребує відчуття реваншу, що про будь-які компроміси чути не хоче.
Здавалося б, після приходу до влади Віктора Януковича політична система зразка 2004 року, можливо, вперше, але почала ПРАЦЮВАТИ. Заплющимо на хвильку очі на те, що коаліцію було сформовано з кричущими порушеннями. Одначе після того уряд почав вносити до Верховної Ради законопроекти, котрі ухвалювали. Їх підписував глава держави. З березня до жовтня ми нарешті побачили парламентсько-президентську модель в дії. Бо усе, що було до того, більше нагадувало ворожнечу всіх і вся: Президента з урядом, їх обох із парламентом, а парламенту — з власною коаліцією.
І от у розпал такої діяльності у влади формується переконання, що ці правила (котрі вона сама зробила дієвими, доклавши до цього чимало зусиль!) варто «перекроїти», проігнорувавши російську приказку про те, що «от добра добра не ищут».
На цьому тлі помітний ще один парадокс: ключові речники Партії регіонів після 1 жовтня на всі голоси почали вихваляти нові-старі конституційні правила, додаючи ключову тезу,— от тепер у державі буде лад. Так, ніби з радіоприймачів уже добрих чотири місяці не звучить так звана соціальна реклама, котра переконує усіх у стабільності й порядку, що їх подарували нам чинний уряд і Президент після «помаранчевого безладу». То коли ж можновладці щирі?
Шість років верховенства беззаконня?
Практика на чорне говорити «біле» увійшла в політичну практику не сьогодні й не вчора. Проте саме тепер ця практика закріпилася на найвищому, конституційному, рівні. Одним із ключових «козирів» прибічників влади є той, що за скасування політреформи КС проголосував майже повним складом. Але в цьому якраз і полягає найбільша біда. Бо віднині в Україні де-факто не існує не лише Конституційний Суд, а й окремі конституційні судді. На нинішньому тлі вердикти про другий (третій) термін Леоніда Кучми чи узаконення «коаліції тушок» виглядають квіточками. Причому (зверніть увагу!) найсуперечливіші досі рішення не ухвалювала навіть переважна більшість.
Політичні мотиви б'ють джерелом із нинішнього рішення Конституційного Суду. Почнемо з того, що майже три роки тому КС виносив ухвалу про відмову (!) у відкритті провадження в аналогічній справі, коли політичну реформу намагалися скасувати прибічники Віктора Ющенка. Коротко нагадаємо тодішній вердикт КС: «У конституційному поданні неправильно вказано повне найменування, номер і дату прийняття правового акта, положення якого оскаржуються».
Це формулювання, що насправді межувало з абсурдністю, тодішні «захисники Основного закону» з Партії регіонів називали мало не вершиною справедливості й мудрості. Однак нині, подаючи своє подання, вони зазначили ті самі реквізити закону. Тож суд мав би так само відмовити навіть у відкритті справи.
Проте це ще не все. Судді КС упродовж останніх шести років виносили чимало рішень. Увесь цей час діяла Конституція 2004 року, тому судді оцінювали відповідність різних законодавчих актів на відповідність саме їй. Тепер КС фактично визнав: протягом цих шести років він забезпечував не верховенство права, а верховенство беззаконня. Про що в такому разі можна говорити з такими суддями?
Кого ми обирали?
Звичайно, представники опозиції найперше помітили не цей нюанс нинішнього «соломонового» рішення. Йдеться про наміри оголосити проведення позачергових (і то негайних!) виборів Президента та Верховної Ради. Ця вимога є справедлива. Зрештою, і Віктора Януковича, і Володимира Литвина «со товаріщі» ми обирали під інші повноваження. А мандату довіри на «спадщину Леоніда Даниловича» Вікторові Федоровичу ніхто не давав.
Щоправда, у прибічників Януковича і на це є «залізний» аргумент. Його цілий тиждень на всіх телеканалах товкмачить парламентський «диригент» «регіоналів» Михайло Чечетов: «Народ обирав собі Президента, і він хоче, щоб цей Президент був наділений повноваженнями».
До речі, є цікавий аспект, на який судді Конституційного Суду не звернули уваги. Вибори Президента та Верховної Ради відбувалися відповідно до норм Основного закону-2004. Отже, визнаючи недійсним цей документ, КС автоматично ставить під сумнів легітимність усіх (!) чинних нині державних інституцій?
Мета виправдовує засоби?
Згідно з ухваленим рішенням (на це вказували автори подання) порушеною була процедура ухвалення змін до Основного закону. Тепер «регіональні» правники розводять руками: що, мовляв, можна зробити — потрібно було дотримуватися усіх необхідних норм. Ніби самі не брали найактивнішої участі в ухваленні змін у 2004 році.
Важливо інше. Під час ухвалення Конституції 1996-го також було чимало процедурних порушень. Тодішній Голова Верховної Ради Олександр Мороз добре пам'ятає, як деякі конституційні статті голосували по кілька разів. А блок питань, котрі стосуються державної символіки та кримської автономії, взагалі ухвалено пакетом, що, за чинними на той час нормами, було неприпустимо.
Отже, виходить, що й цю редакцію Конституції варто скасовувати? От тільки запитання: до чого повертатися тоді — до Конституційної угоди, підписаної Леонідом Кучмою та Олександром Морозом влітку 1995 року? Чи відразу до Конституції Української РСР 1978-го? Хтозна, чи немає і таких задумів у наших вершителів доль.
Провідні правники наголошують ось на чому. Якщо процедурні порушення під час ухвалення певного рішення мали місце, потрібно насамперед подивитися на зміст вердиктів, які побачили світ у результаті таких порушень. На думку колишнього народного депутата, а нині провідного експерта в галузі права Ігоря Коліушка, не кожне порушення процедури при прийомі якогось акта має тягти за собою його скасування.
«Критерієм тут виступає те, чи вплинуло воно на зміст акта, — доводить правник.— Якщо так, то таке порушення має слугувати підставою для скасування акта. Якщо ні, то, як мінімум, треба зважувати, яке рішення є більш суспільно корисним. У виборчому праві також діє принцип, за яким результати голосування скасовуються лише в тому випадку, якщо мали місце такі порушення виборчого законодавства, які вплинули на результат виборів. Якщо, для прикладу, ідеться про порушення, що могли призвести до похибки на п'ять відсотків, а розрив між кандидатами становить десять, то це не повинно бути підставою для скасування результатів голосування. Подібне зважування ступеня порушення процедури, змісту прийнятого закону та суспільних наслідків від його скасування мало б бути присутнім і при розгляді справи про конституційну реформу. Якби положення закону № 2222-IV, щодо яких Конституційний Суд не надав висновку, були спрямовані на скасування чи обмеження прав і свобод людини, на ліквідацію незалежності чи територіальної цілісності України, тоді б, безумовно, цей закон потрібно було б визнавати неконституційним, оскільки порушення процедури вплинуло на зміст норм. Тому логічним було б, щоб КС лише констатував порушення процедури. А далі з'ясував: який висновок він би надав у 2004 році на законопроект, що згодом став законом про внесення змін до Конституції України і пізніше — органічною частиною Конституції».
Утім, таке розгортання подій могло бути, якби ініціатори подання справді воліли домогтися якоїсь принциповості, а не переслідували одну мету, керуючись сталінським принципом: мета виправдовує засоби.
«Зачем нам вдруг народный суд?
Народу я не видел?!»
(Володимир Висоцький)
Скасувати рішення КС не може ніхто. Отже, виходом із патової ситуації може бути... лише ліквідація цього органу. Ці припущення, до слова, уже звучать, і то все активніше, причому аж ніяк не з опозиційних лав. Ідею залишити державу без Конституційного Суду висловив, наприклад, екс-спікер Олександр Мороз, котрий у 2006–2007 роках найактивніше співпрацював із Партією регіонів і тодішнім прем'єр-міністром Януковичем.
Припустимо, для Мороза політреформа була й залишається головною справою його життя. Проте за розпуск КС і провладний політолог Михайло Погребинський. Він наводить приклади багатьох держав, де функції конституційного суду виконує верховний суд. І нічого, живуть люди.
Звичайно, ліквідувати КС у більш-менш законний спосіб можна, ухваливши відповідне парламентське рішення. А Верховна Рада нині, як було сказано, декласована не менше за суддів. Тож очікувати якихось зрушень звідти теж навряд чи доцільно.
«Регіонали», котрі, як ніхто, переконані у своїй всеохоплюючій правоті, не усвідомлюють масштабів небезпеки правового нігілізму. Оперативність, з якою провідні телеканали видали в ефір звернення гаранта Конституції до громадян відразу після рішення КС, наштовхує на крамольну думку: чи не заздалегідь воно було записане? Зрештою, на той час Віктор Янукович перебував у Ялті на представницькому форумі, де, згідно з протоколом, усе розписано буквально похвилинно.
Тепер країну очікує авральне «приведення законодавчих норм у відповідність до рішення КС». Міністр юстиції Олександр Лавринович висловив задоволення, що законів, котрі варто буде «привести у відповідність», насправді не так багато. «На сьогоднішній день більшість законодавчих актів не було приведено у відповідність до тієї редакції Конституції, яка була чинна до 1 жовтня,— чи то бідкається, чи то радіє посадовець.— Це погано, але вийшло на добре: менше роботи доведеться виконувати сьогодні».
Проте чи не найсенсаційнішу заяву зробив ще один відомий правник Сергій Головатий. Він залишається одним із трьох народних депутатів, які носять мандат упродовж шести скликань (!) поспіль. Досвіду цьому обранцеві не позичати. Колишній бютівець, «нашоукраїнець», а нині «регіонал» Головатий запевняє, що чинною усе ще лишається Конституція 2004-го. «Згадка про Основний закон 1996 року присутня лише в мотивувальній частині рішення КС,— зазначає депутат.— А ця частина не є нормативна, а тільки доктринна. Тому окреслює лишень точку зору. Щоб вона знайшла своє місце в резолютивній частині рішення, її треба довести й обґрунтувати. А цього судом зроблено не було. Тому не дивно, що в резолютивній частині рішення КС немає прямого твердження про те, що в Україні відтепер діє Конституція 1996 року».
Із питань юридичної підготовки С. Головатий дасть фору будь-якому судді КС. Тому не дивно, що такої «дрібнички» ті могли не помітити, ухвалюючи своє «мудре рішення»...
Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:
назад »»»