«ВІД ВАШОГО РЕЛІКТУСА...»
Колектив редакції (не тільки та невелика частина його, яка удостоїлася честі працювати з ювіляром, а й представники наступних поколінь) щиро здоровить з першим століттям Василя Івановича (якого, між іншим, ми неодноразово раніше представляли читачам на сторінках газети, друкуючи його спогади, які він з притаманним йому почуттям гумору та самоіронії підписує «Реліктус»), бажає йому здоров’я, добра!
ВЕТЕРАНОВІ РЕДАКЦІЇ ВАСИЛЮ ЧОВБІ —100. ВІТАЄМО!
Довге повнокровне життя прожив Василь Човба. Перемоги і спади в державі переживав разом із нею. Своєю роботою в пресі прагнув, щоб краще жили люди. Він свідок і учасник багатьох періодів вітчизняної історії, починаючи з перших радянських п’ятирічок, періоду репресій, війн — фінської й Великої Вітчизняної, учасником яких був, відбудови народного господарства, зруйнованого війною, незалежності України.
На його очах ставали до ладу велетні металургії, енергетики, було завершено технічну реконструкцію народного господарства, створено нову соціалістичну економіку.
1937 року, коли він прийшов до редакції газети, що тоді мала назву «Комуніст», світ захоплювався повітряними перельотами Чкалова, Байдукова, Бєлякова та Громова, Данилова та Юмашева — з Москви через Північний полюс — до Америки, стежив за героїчним льодовим дрейфом Папаніна і його команди.
Усе це викликало гордість за державу, надихало. І водночас гостро не вистачало найнеобхіднішого: одягу, взуття. Після понадстрокової демобілізації, вже як журналіст, наш колега доношував військові френч і галіфе.
На жаль, у цей же час почалися репресії. Каганович на Україні вимагав, у тому числі від журналістів, називати імена ворогів народу. Як завше, той, хто хотів вижити, зробити кар’єру, помститися комусь чи просто через любов до, так би мовити, мистецтва, поспішав закласти колегу...
Не вірити в наявність ворогів народу — означає не вірити Сталіну. Тож наш герой, не спостерігаючи ворогів у своєму середовищі і як ідейна людина, теж спробував шукати ворогів народу. Проте, по молодості, ледве не потрапив у халепу...
У повітрі запахло війною. І водночас приголомшило повідомлення: військову еліту і надію батьківщини — Тухачевського, Якіра, Уборевича, Корка — звинувачують у зраді. На редакцію обрушується злива листів, автори яких схвалюють заходи партії та уряду й називають нових ворогів. Мабуть, не один 27-річний Човба, а й багато його колег приміряли ситуацію на себе й думали, що робитимуть, якщо такий лист прийде на нього.
Далі була війна, яку пройшов і Василь Іванович. Повернувся до рідної редакції. Почалася відбудова зруйнованого господарства. І тоді вже «Радянська Україна», її журналісти включилися в цю роботу.
Я прийшла до редакції в 1959 році. Як завжди буває в таких випадках, колектив придивлявся до мене, я — до нього. І заступник редактора Василь Човба, власне, став моїм наставником. Він правив мої перші матеріали, давав поради. Вчив: ось ви пишете чимало критичних матеріалів; я вітаю ваші бійцівські якості, але слід помічати й позитивне в житті, бо декому може здатися, що ви спотворюєте радянську дійсність... Я розуміла, що ця людина хоче мені добра. Розуміла й те, що той, хто пережив 1937 рік, не міг думати інакше.
Порядна доброзичлива людина, Василь Іванович, як заступник редактора, не цурався чорнової газетної роботи: правив матеріали молодих журналістів, до того ж був, образно кажучи, жилеткою, в яку можна було поплакатися, розповісти про проблеми, попросити поради.
Звичайно, він не завжди міг кинутися, як мовиться, на амбразуру. Проте завжди вислухає (що вже само по собі важливо), дасть слушну пораду. При цьому я не пам’ятаю, щоб він на когось підвищував голос, дратувався, а завжди прагнув щось довести співрозмовникові, в чомусь переконати його.
Парадокс: хоч він мене напучував писати про позитивні речі, сам час від часу все-таки не витримував: журналіст брав гору: писав фейлетони, гуморески, критичні кореспонденції. Одна з них коштувала йому роботи.
Але професіонал і гарна людина обов’язково знайде місце в житті. Важко, звичайно, починати з нового аркуша в 55 років. Однак Василь Іванович обійняв посаду головного редактора в Комітеті по пресі. Згодом — на посадах першого заступника головного редактора, наукового редактора видавництва «Вища школа», де знадобився його хист журналіста. В цій системі він трудився до 70 років, коли вийшов на пенсію.
Прийшла незалежність, нові надії. Але... Василь Іванович, як мільйони пенсіонерів, щоб звести кінці з кінцями, мусив... збирати пляшки.
Якось я побачила на його обличчі бороду, якої він ніколи не носив. Спробувала пожартувати: «Борода Вас робить старішим і жінки Вас менше кохатимуть». А він із тугою в очах пояснив:
— Борода допомагає мені виживати. Знаєте, що буває, коли візьмеш пляшку на чужій території? До бійки доходить. А я сяду в парку на лавочці. Молодь п’є пиво (і не тільки). То деякі самі приносять пляшки: «На, діду». Потім я їх несу додому, мию, щоб мали товарний вигляд, і здаю.
Спадає на думку з Михайла Лермонтова: «На то ль он жил и меч носил...».
Останніми роками пенсії дещо підросли, хвалити Бога, можна обійтися без пляшок. Та й здоров’я вже не молодецьке... Василь Іванович не нарікає на долю. У кожної епохи свої негаразди, але й свої перемоги. Він пишається тим, що свого часу доклав до них руки. Як і до Перемоги над лютим ворогом. Він і тепер цікавиться справами в редакції, в журналістиці, долями побратимів, із якими працював. Я особисто схиляю голову перед своїм наставником і колегою, зичу йому здоров’я і добра ще на довгі роки.
Лідія РУТА
також у паперовій версії читайте:
- ЗОЛОТА МЕДАЛЬ ТУРИНА
назад »»»